Мабуть, зайве розповідати, що жито — одна з первісних зернових культур, яку люди використовували в харчуванні протягом багатьох століть. У моєму селі Мошни на Черкащині в повоєнні роки жито сіяли майже на кожному городі. Тоді це була основна хлібна культура, а житню солому використовували для вкривання селянських хат і надвірних будівель.

Асоціюється із життям

Я любив спостерігати за квітучим житом, особливо на великих площах за селом, коли вітерець гнав полем хвилі, і над ним стояв своєрідний туман від пилку — явище красиве й неповторне. Мабуть, тоді й з’явилося бажання стати агрономом. А ще запам’яталося, як моя бабуся пекла житній хліб. Це був цілий ритуал.

Після Голодомору 1933 року бабуся повністю осліпла, тож коли вона пекла хліб, я їй допомагав. Вона замішувала тісто в діжі, постійно контролювала чи воно підійшло. Потім вправно формувала паляниці, а я, постеливши на дерев’яну лопату заздалегідь розпарений у гарячій воді капустяний листок, клав їх на нього і саджав у натоплену піч. Постійно поглядав, чи зарум’янилася кірка на паляниці.

Не знаю, як бабуся стежила за часом випікання. Коли вона стелила на лаві під образами рушник, це означило, що хліб готовий. Я виймав лопатою паляниці, клав на рушник, а бабуся теплою водою змочувала верх хлібин і накривала рушником. Хату наповнював аромат свіжоспеченого хліба. Яка була радість, коли бабуся відламувала нам із двоюрідною сестрою по шматочку хліба, присолювала трішки сіллю, а часом навіть змащувала олією. Яким смачним був цей кусень!..

Нині вдосталь хліба, і це добре, адже «хліб — усьому голова». Заходиш у магазин і дивуєшся багатству, на жаль, недешевих хлібобулочних виробів. Та нечасто можна придбати житній хліб. Зокрема, на Полтавщині його випікають, мабуть, тільки у Кременчуці. А шкода, що його нині недооцінюють. Житній хліб дуже корисний для здоров’я. Особливо він потрібен тим, хто працює фізично. У післявоєнні роки селяни на нелегку працю в полі брали саме житній хліб як дуже поживний.

Крім здоров’я, яке жито дає людям, воно ще й невибагливе до умов вирощування: морозо— й посухостійке, добре росте на будь-яких ґрунтах. Тому дивно, що агрономи не приділяють йому належної уваги. Не сприяють розповсюдженню цієї традиційно української зернової культури й у профільному міністерстві: на житнє зерно невеликий попит, низькі ціни.

У підсумку площі озимого жита в Україні скорочуються: якщо 1940 року його сіяли 3,6 мільйона гектарів, то 1980-го —799; 1998-го — 682,8; 2017-го — 169; 2018 року — 148 тисяч гектарів.

Ворог карієсу й цукрового діабету

Схожа картина і в Полтавській області: 1985 року — 20 тисяч гектарів, урожайність 20,8 ц/га; 1990-го — 16 тис. га, урожайність 33,7 ц/га; 2000-го — 26 тис. га, 16,2 ц/га; 2010-го — 10 тис. га, 20,1 ц/га; 2015-го — 5 тис. га, урожайність 28,1 ц/га; 2018 — 4 тис. га, урожайність 30,8 ц/га; 2019 — 3,4 тис. га, урожайність 28,8 ц/га. Під урожай 2020 року посіяно всього 3,9 тисячі гектарів.

Однак експорт зерна жита в Україні за 2017—2018 роки порівняно з 2016-м зріс утричі до 36,8 тисячі тонн.

З агрономічної точки зору озиме жито — один з найкращих попередників для всіх сільськогосподарських культур. Воно забезпечує непоганий урожай на легких малородючих (піщаних та супіщаних ґрунтах), де інші культури, зокрема озима пшениця, малопродуктивні. Його можна тривалий час сіяти на одному місці. На Полтавській обласній державній сільськогосподарській дослідній станції ім. М.І. Вавилова його вже 135 років вирощують так, не знижуючи врожайності.

Ферменти, які виділяє коренева система жита, здатні важкорозчинні форми фосфору і калію перетворювати на водорозчинні сполуки, які засвоюють наступні культури, що особливо важливо на бідних ґрунтах. Ще одна особливість озимого жита — антагонізм до інших рослин, зокрема осоту рожевого, пирію повзучого, гірчаку.

Вагома роль жита у боротьбі з деякими збудниками хвороб — фітофторою, чорною ніжкою та іншими. Особливо це важливо на присадибних ділянках у боротьбі з фітофторою картоплі. На площі, яку планують під картоплю, з осені варто посіяти жито і перед замерзанням ґрунту зробити зелену масу. Після використання жита на зелений корм, сінаж, сіно можна успішно вирощувати пожнивні культури.

За кормовою цінністю жито не поступається кращим однорічним і багаторічним злаковим. За вмістом сухої речовини, азоту, білка, каротиноїдів та інших зелена маса жита перевищує кормову цінність інших культур. Науковці Полтавської обласної державної сільськогосподарської дослідної станції ім. М.І. Вавилова довели високу ефективність корму для великої рогатої худоби із суміші жита і вики озимої, де вдало поєднується співвідношення вуглеводів і білка.

Причиною того, що жита не вирощують, часто вважають його відносно невисоку врожайність. Але цей показник залежить не від культури, а від ставлення до неї — розміщення на малородючих землях, нестачі підживлення, спрощення технології вирощування. Насправді потенціал цієї культури високий. Селекціонери створили сорти, які за врожайністю не поступаються іншим зерновим культурам.

У чому харчова цінність озимого жита?

По-перше, у його зерні міститься майже 14,6% білка, 70% крохмалю, 1,6—2,6% олії, підвищений до 1,5% вміст цукрів. По-друге, у білку жита більше, ніж у пшениці, незамінних амінокислот лізину — на 39%, валіну — на 11%, аргініну — на 44%, трионіну — на 17%. Оскільки лізину як однієї з незамінних амінокислот у зерні жита більше, то біологічна цінність його білка вища, ніж пшениці.

По-третє, порівняно з поживністю білків материнського молока поживність білків зерна жита становить 83%, а пшениці — лише 41%. По-четверте, житній хліб має високі смакові якості й за багатьма показниками не поступається пшеничному.

Наука довела, що споживання житнього хліба сприяє виведенню з організму солей важких металів, запобігає хворобам серця, розвитку карієсу зубів. Він незамінний дієтичний продукт для людей з надлишковою вагою та в разі цукрового діабету. Відвар житніх висівок застосовують у разі захворювання дихальних шляхів.

Наведене вище, мабуть, у кожного викличе запитання: якщо жито таке незамінне й цінне для нашого здоров’я, чому в нас його перестали вирощувати?

Відповісти на це передовсім повинні ті, хто його ігнорує.

Микола ОПАРА,
професор кафедри землеробства
й агрохімії ім. В.І. Сазанова,
Полтавської державної аграрної академії
для «Урядового кур’єра»