Написала заголовок і одразу подумала: «А чому б не дурити, коли дозволяємо». Причому на всіх виборах усіх рівнів, які у нас відбувалися.  Головне — гасло, бренд, а хто і що за цим стоїть — не важливо. Інакше треба було б кожному виборцеві думати, порівнювати, аналізувати. А ліньки. Підтвердження того — закриті партійні списки. Відкрили б, якби виборці поставили їм вето. Тут уже й не треба бути великим мудрагелем, щоб здогадатися: шифруються, є кого приховувати. Спротиву — жодного.

Люстрація головних люстраторів не стосується, вона, згідно з анкетними даними, які, як і партійні бренди, не може працювати замість конкретних особистостей. А звідки ж вони у такому разі візьмуться, точніше, як викарабкаються на світ, коли суспільство не готове їх сприймати? Поїхав на Майдан, пішов добровольцем у батальйон, став волонтером — отже, не просто так, не задарма, не за внутрішнім, так би мовити, покликом, а по дивіденди, щоб здобути ну хоча б депутатство у Верховній чи місцевій раді. Як принаймні чесно сказав в телеінтерв’ю один вояка. Раніше, мовляв, я не міг про таке й мріяти, а тепер — пішов на Майдан, у добровольчий батальйон і балотуюся до Верховної Ради. В моєму виборчому окрузі навіть родич учасника АТО вирішив, що його місце тепер у парламенті.

Треба мати більше грошей, ніж оливи в голові (що не останній параметр для депутата), щоб написати на величезному білборді в центрі столиці Галичини: «Ми — українці! За нас ніхто не вирішить наші проблеми». Через кілька метрів — ще одне: «Я горджуся, що я — українець! Володимир Г…ман». Не треба нас дурити. Не ваша то, пане, заслуга, якої національності батьки народили. Щоб іти в депутати, та ще й народні, важливо, що зробили і можете насправді зробити для цієї держави, а навіть чи маєте на те здоров'я і моральність, починаючи з поведінки у своїй власній родині. Принаймні це по-американськи і по-європейськи.

«Поборемо корупцію!» То добра справа, навіть якщо з нею боротися вибірково. Бо, як ми чомусь кажемо, у цивілізованому світі цим займаються давно і найбільшого результату досягли, коли менше про це стали говорити. Зате простори справді безконечні, й можна з цим гаслом кочувати від виборів до виборів. А якби написав: «Я за страхову медицину!», «Україна переможе туберкульоз!», «Після 80 років фармкомпанії обслуговуватимуть ветеранів безкоштовно!», як у Європі, й іншу конкретику, наприклад щодо війни й армії, реанімації економіки, рівня зарплат і пенсій, щоб така велика нація, як українці, і загалом громадяни України не була в перших лавах вимирання і знищення на тлі світової статистики. Але ж то треба було б так само конкретно і звітувати перед виборцями. А як це може зробити чоловік, який ще вчора сміявся із сусіда, що взяв лопату, щоб засипати яму на сільському путівці: Ти що, мовляв, дорожник? Тобі найбільше треба?! А сьогодні вирішив, що і йому найбільше треба, й піде найкоротшою дорогою до благ — у депутати!

З усіх передвиборних гасел не знайшла жодного, яке б вселяло надію на те, що їхні автори розуміють, яких фінансових, розумових, фізичних і організаційних зусиль потребує держава у глибокій економічній, політичній і гуманітарній кризі, а над ними за те повисне дамоклів меч…

Один напис на стовпі під білбордом дрібним шрифтом все-таки порадував: «Потрібен продавець у хлібний кіоск». Його автора обрала б депутатом принаймні місцевої ради. 

 

Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра»