Сивий дідусь заходить у центр квітника перед хатою із каністрою гасу, розправляє спину і починає щедро поливати ним землю. З вікна це бачить його онук і не стримується:

— Діду! Діду! Що ти робиш? Від гасу ж квіти повсихають!

На що старий відгукується зовсім несподіваним:

— Бог із ними, тими квітами! Нам головне, аби кулемет не заржавів!

Цей досить відомий на Волині анекдот наприкінці 1980-х розповів під час неформального спілкування в групі журналістів під час відрядження до Білокам’яної. По реакції побачив: дехто із московських журналістів спочатку сприйняв розказане за чисту монету. Бо характерного для таких випадків вибуху сміху не було. А натомість тривалий час розмова точилася навколо смішних для мене запитань типу: «Чи безпечно у вас, на Західній Волині, ходити по вулицях? Чи часто стріляють?»

Несподівано для себе ці самі запитання почув десяток літ тому вже у Луцьку. Обережно поставила їх людина, яка все життя прожила в Донецькій області, а на Волинь приїхала вперше. Присутні за столом переглянулися, а я, отримавши можливість пожартувати, із серйозним виглядом відповів: «Не переймайтеся, я дам вам автомат! Сховаєте його під плащем. Правда, патронів маю небагато — лише сімдесят штук. Але є пара гранат. Ніна Іванівна покладе їх у сумочку. Тож відіб’єтеся!»

Наступного дня донеччани весь день провели в місті. Правда, наша гостя мовчала: боялася, аби якийсь «бандьора» не почув по мові, що вона — росіянка і не штрикнув ножем.

Увечері ми знову зібралися за дружнім столом. І я не втримався, аби не поцікавитися, яке найяскравіше у неї враження від Луцька. На що отримав дуже нестандартну відповідь:

— У вас у тролейбусах… не «матерятса»!

Чи потрібен тут якийсь коментар?

Треба віддати належне пропагандистам радянської доби. Бо роботу свою, як і підлеглі рейхміністра народної освіти та пропаганди Німеччини Йозефа Геббельса, вони знали досконало. І образ ворога, який тривалий час ліпили із жителів Західної України, котрі не схвалювали примарні комуністичні ідеї, виявився досить живучим.

Таке робилося невипадково. Адже старий, як сам світ, принцип розділяй і владарюй, що втілюється в життя невидимо, полегшує управління завдяки перешкоджанню малим групам об’єднатися і таким чином стати потужнішими. А будь-який народ, зокрема й український, має жити у спокої і мирі, що й повинна забезпечувати його єдність.

Саме тому на моїй Волині нині розгорнута ціла програма організації різного ∂атунку фестивалів. Що, як відомо, — потужний засіб народної і міжнародної дипломатії. «Маємо постійно утверджувати людей в думці, що ненька Україна у нас одна, — не втомлюється повторювати голова облдержадміністрації Борис Клімчук. — Бо, попри різні економічні реалії, різний історичний досвід, і в Донецькій чи Луганській областях, і на Волині чи Львівщині — усюди живуть наші українці!»

Волиняни охоче запрошують до себе — на фестивалі, гастролі, творчі зустрічі, прес-тури — гостей не тільки з усієї держави, а й з-за кордонів. Нещодавно в регіоні тріумфально відбулася прем’єра балету «Лісова пісня», який до ювілею геніальної поетеси Лесі Українки поставив колектив народного артиста України Вадима Писарєва. Десятихвилинна овація, влаштована волинянами гостям із шахтарського краю, коментарів не потребувала.

Як і не потребують особливих оцінок й гастролі інших виконавців зі східної частини нашої держави, живі людські спілкування із журналістами з різних регіонів держави, що періодично знайомляться із життям волинян.

Після оглядин області один журналіст зі східного регіону держави якось не стримався:

— Так у вас тут Європа!

— А ти в Євросоюзі був?

— Ні!

— Шкода. З’їзди, подивися і тоді матимеш базу для порівняння.

Пам’ятаєш, Максиме з Луганщини, ту нашу розмову?

Чи все нині робить Українська держава для того, щоб стерти ментальні відмінності між різними регіонами? Які все-таки (признаймося!) є. Адже саме вони дозволяють недолугим політиканам розігрувати злочинне протистояння «Схід — Захід». І завдяки цьому зміцнювати свої іміджики, за якими немає реального бачення європейської перспективи нашої держави. Чи не час нам уже подумати над державною програмою людських обмінів між елітами різних регіонів?

А Ніна Іванівна, про яку я розповідав на початку цього матеріалу, недавно вирішила назавжди переїхати на Волинь. Сподобалася їй вона. І решту свого життя вона вирішила доживати таки тут.