Газелька, тюнінгована різнобарвними тюльпанами, весело везе квітковий товар зимовими вулицями невідомої країни. Автомобіль додає швидкості, чим одразу привертає увагу дорожньо-патрульної служби. За кермом — Іван Будько теж невідомої національності. Машину зупиняє старший лейтенант ДПС, симпатична дівчина з русявою косою на прізвище Кузнецова. Водій чемно вручає красуні у погонах водійські права без зайвих суперечок. «Нє гусарскоє ето дєло: с женщінамі споріть», — додає російською персонаж (як переконують автори) українського серіалу аж шостого сезону. Утім, чи справді українського — ще велике питання.

Не полінуюсь прискіпливіше придивитись до цього епізоду. Якщо не зважати на геніальний текст про гусарів, якими в Україні й не пахло, телекартинка красномовна. Кожен глядач помітить, що старший лейтенант одягнена у російську форму, а автомобіль має російські номери: серія Е *** МТ 31, лише замальований триколор. В інших серіях автори серіалу чомусь приховують українські номери на авто, систематично уникають українських вивісок, загалом ідентифікації зйомок з Україною. Тобто серіал знімали в Росії, Україні, а наступний, сьомий сезон, який мав вийти на блакитні екрани у 2018 році, — в Білорусі.

Та не судилося: телесеріал заборонили. Держкіно скасувало реєстрацію і визнало нечинними прокатні посвідчення на всі сезони «Сватів», повідомив заступник голови Держкіно Сергій Неретін. Торік силовики на три роки заборонили в’їзд в Україну одіозним акторам Людмилі Артем’євій (грає Ольгу Ковальову) та Миколі Добриніну (Буханкін), а згодом і Федору Добронравову (Будько) за відвідування окупованого півострова та неоднозначні висловлювання. Тож зірки серіалу потрапили до списку діячів культури, які «створюють загрозу національній безпеці України».

Особливо хочеться відзначити колоритну… українку Тетяну Кравченко (у серіалі дружина Будька, простакувата баба Валя). Пригадую, ще кілька років тому саме ця актриса родом з Донбасу раз і назавжди віднадила мене від перегляду ширвжиткових серіалів, проілюструвавши суть «Сватів». Колишня українка в інтерв’ю назвала рідну мову «говором», зазначивши: «Я начамі нє спала, треніровалась, штоби навсєгда ізбавиться ат малорускава говара». Цю фразу сватівська Валюха тепер постійно повторює. Нині вона живе в центрі Москви, чим пишається.

Тож як бачимо, всі актори — на підбір! Прочитавши безліч відгуків і коментарів про заборону «Сватів», вразила фраза «можливо, серіал повернуть в ефір, якщо опального Федора Добронравова замінять на іншого актора». Одначе річ не в Добронравові, Артем’євій, Добриніні чи Кравченко. Річ у цінностях, які несе нібито вітчизняний телепродукт.

Кварталівці на це не зважали й прилаштувалися в роки неоголошеної Росією війни знімати серіал у Білорусі, водночас даючи концерти на передовій для українських воїнів, які ціною власного життя боронять кордони нашої держави. Виходить, однією рукою ми патріоти, другою — загрібаємо гроші, адже, як кажуть, «піпл хаває» навіть низькопробний телепродукт, пронизаний меншовартістю. «Це свідоме продовження нав’язування стереотипу малоросійства, вторинності всього українського та активної пропаганди російськомовності, — зазначає відома українська актриса Ірма Вітовська-Ванца. — Особливо серед молоді. Українськомовний українець не може бути представником міста (тільки села або районного містечка), інтелектуалом, інтелігентом, а тільки рагулем, жлобом, недолугим і тупим. Виробляти серіал і заклеювати українські номери на авто, уникати назв українською в кадрі й стверджувати, що то український продукт. Із чого це видно? Чим це відрізняється від артистів, які їздять на заробітки до Росії?»

У серіалі автори навмисне уникають прив’язки до нашої країни. Невже дежа вю: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес — советский союз». На жаль, цю ідею українцям впарюють (виявляється, досі!) упродовж цілого століття. Невтямки, чому талановиті актори (маю надію, вони все-таки колись заговорять українською) знімають низькопробний телепродукт, виховуючи нашого глядача на постулатах меншовартості й руского міра. Глядача, який боровся за свою країну під час Революції гідності, вже не один рік боронить кордони Батьківщини від російських окупантів, який молиться за душі своїх предків, яких згубила Росія під час Голодоморів.

Українцям подають простакуватий гумор під соусом на перший погляд цнотливої комедії про невідому країну, про обмежених Будьків-Коваленків без роду-племені, які напихають кендюхи й дудлять самогон десь там, у якомусь селі. Такі телевізійні реалії ілюструють життя скорше в Московії, тож, може, саме тамтешні колоритні жителі зрозуміють цей витончений гумор. В Україні, на щастя, вже ні.

В українського телеглядача змінився запит на гумор: образ недолугого обмеженого гуцула вже нікого не смішить. Навпаки, стає сумно від нав’язливого комплексу меншовартості, від якого ми напрочуд швидко одужуємо — завдяки щепленням самосвідомості, єдності, патріотизму. Натомість деякі діячі культури намагаються пригальмувати важливу реабілітацію. Одначе нехай не плекають ілюзій. Український глядач одужує. Назавжди.