МОНІТОРИНГ
За результатами аналізу відкритості органів влади окремі домінанти визнані «прозорими» бюрократами, а інші — «таємними»
Пройшло трохи більше, ніж півроку з часу вступу в дію Закону «Про доступ до публічної інформації» (з травня 2011-го), як прискіплива громадськість уже наприкінці минулорічної осені почала досліджувати його виконання. Адже йдеться не про пересічний законодавчий документ, який зачіпає невелике коло зацікавлених: звертатися за інформацією, що має суспільний інтерес, і отримувати її має право будь-який громадянин.
Незайве згадати, що народжувався він у боротьбі і муках. Та головне — його довгоочікувана з’ява знаменувала з одного боку перемогу вітчизняного громадянського суспільства, що добивалося від чиновників, яких воно утримує своїм коштом, відкритості й прозорості. А з другого, засвідчила: вітчизняна влада, зрештою, зрозуміла, що декларації про європейський вибір потрібно підтверджувати створенням механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації.
У результаті такого дослідження на світ з’явився аналіз виконання центральними та місцевими органами влади згаданого вище закону і привід поговорити про його ефективність.
Чекали Апокаліпсису
Дехто застерігав, що перше в українській історії законодавче рішення про право кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, чітко визначені процедури її отримання та оприлюднення, форми реалізації звернень за інформаційним запитом, оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації тощо, викличе хвилю звернень наших громадян, які, подібно сніговій лавині, «завалять» центральні та місцеві органи влади запитами, і чиновникам забракне часу для виконання інших своїх обов’язків.
Та вже очевидно, що ці очікування не справдилися. Окрім єдиного за цей час місцевого інциденту в місті Южному на Одещині, допитливі жителі якого протягом одного дня подали дві тисячі запитів до тамтешньої ради, нікому в голову не прийшло скористатися своїм законодавчим правом на публічну інформацію з надуманих причин. Та коли прагматично підійти до цього питання, то згадане вище право — це інструмент, яким ще треба навчитися користуватися й громадянам, і владі.
Такого висновку дійшли експерти Українського незалежного центру політичних досліджень, які проаналізували весь спектр виконання посадовцями норм Закону «Про доступ до публічної інформації» і достеменно знають ситуацію. Зокрема в її, так би мовити, цифровому вимірі: станом на початок грудня минулого року до 61 органа центральної влади (окрім шести інституцій, котрі не надали даних авторам дослідження) загалом надійшло майже 9 тисяч запитів. На 8745 з них було надано відповідь , а на 136 — відмову.
Найпопулярнішим відомством (1766 запитів) виявилося Міністерство внутрішніх справ. Понад півтисячі — надійшло до Мінохоронздоров’я, Державної служби статистики та Міністерства економічного розвитку і торгівлі. Водночас менше 200 громадян звернулися із запитами до Мінкультури, Мінфіну, МНС та Мінагрополітики. А інформація Міненерговугілля була цікавою дише для 69 запитувачів.
Попереду всього світу
Кажуть, у багатьох, хто вже майже подолав непомірно важкий шлях до крутої вершини, іноді бракує сил на останній ривок. Чому ж, запитаєте, вітчизняний закон, який, за словами експерта Центру Максима Лациби, посів дев’яте місце у світовому рейтингові законодавчих актів (такого визнання досі не мав жодний український законодавчий акт!), не став могутнім поштовхом, який би розбудив вітчизняне громадянське суспільство?
Причин тут кілька. Зокрема і роками сформована недовіра до влади, млявість у бажанні щось змінити, скориставшись своїм громадянським правом, яке, до того ж, прописане в законі. А ще відсутність наполегливості в досягненні мети: піднятися з канапи, відірватися від чергового пустопорожнього телешоу і поцікавитися у влади, на що, приміром, пішли бюджетні гроші за статтею «Розвиток спорту», коли у вашому місті будівельники зводять багатоповерхівку на території єдиного стадіону.
— Головне, що дав цей закон, — завважив начальник управління інформаційної політики Адміністрації Президента Денис Іванеско, — це презумпція отримання інформації, тобто право кожного на доступ до інформації, що становить суспільний інтерес. Глава держави видав два укази на його виконання, зокрема поклав відповідальність за дотримання законодавчих норм цього акта на перших осіб центральних та місцевих органів виконавчої влади, а спеціальним органом, який врегульовує проблеми його реалізації, визначив Держкомтелерадіо.
Громадські інституції вбачають «корінь зла» переважно в тому, що вступ у дію згаданого закону не викликав належного ентузіазму з боку розпорядників інформації.
Нагадаємо, що ст. 13 відносить до них суб’єктів владних повноважень (органи державної влади та органи місцевого самоврядування) та юридичних осіб, що фінансуються з державного і місцевих бюджетів (щодо інформації про використання бюджетних коштів). Так-от саме вони, реалізуючи вимоги цього закону, мали внести відповідні зміни до своїх нормотворчих документів.
На жаль, зроблено далеко не все. Тому громадськість має підстави казати, що владні інституції не повністю виконують чинний законодавчий документ і аргументує бачення проблеми окремими цифрами свого дослідження. Приміром, хоча 86,6% центральних органів державної влади ухвалили положення про створення структурного підрозділу чи призначили відповідальну особу за доступ до публічної інформації, лише 37, 3% з них внесли зміни до своїх регламентів, як це передбачалося Прикінцевими положеннями закону.
Багато хто досі не визначив порядок доступу громадян до засідань суб’єктів владних повноважень. Трохи більше половини документально не узаконили спеціальне місце для роботи запитувачів з документами, ще менше розробили положення про висвітлення публічної інформації на офіційних веб-сайтах. Тільки 6% центральних органів виконавчої влади запровадили облік публічної інформації, а 12,6% оприлюднюють звіти про запити. Менше четвертої частини розміщують на сайтах ухвалені нормативні та індивідуальні акти.
Ще одну перешкоду на шляху до виконання закону про доступ до публічної інформації назвав директор Центру політичних студій та аналітики Віктор Таран. За його словами, реалізовувати закон у повному обсязі структурам державної виконавчої влади та органам місцевого самоврядування заважає недостатнє бюджетне і матеріально-технічне забезпечення: уряд і Держказначейство допоки не вирішили, як організувати оплату запитувачами за копії документів, які вони просять надати.
Прозоре — краще
Та попри згадані вище недоробки навряд чи хтось візьметься стверджувати, що дістатися публічної інформації стало важче, навпаки (і це підтверджують факти згаданого вище дослідження) більшість тих, хто звернувся за нею до центральних і місцевих органів влади та органів місцевого самоврядування, отримав відповідь. За даними Українського незалежного центру політичних досліджень, найбільше запитів після набуття чинності законом надійшло до Держстатистики (740), Укрдержреєстру (426), Держкомісії з цінних паперів та фондового ринку, Держмитслужби та Пенсійного фонду.
Менше 10 запитів зареєстровано в Держтуризмкурорті, Держінформнауки, Держсільгоспінспекції тощо. З-поміж тих, хто на запити відповів відмовою, лідирує Міністерство освіти, науки, молоді та спорту (57), Укрдержреєстр (20), МВС та Фонд держмайна. Навпаки — Антимонопольний комітет, Мінфін та Державна пенітенціарна служба мають лише по одній відмові.
Така статистика дала підстави визначитися з першими місцями в номінаціях найпрозоріший (Антимонопольний комітет) та найтаємничіший (Міністерство освіти, науки, молоді та спорту) центральні органи влади.
З-поміж місцевих органів виконавчої влади відзнаку «Прозорість року» отримали Тернопільська та Одеська облдержадміністрації, а «Таємна бюрократія» — Одеська і Луганська. Серед органів місцевого самоврядування найпрозорішою визнана Вінницька міськрада, а Тернопільська очолила список утаємничених муніципалітетів.
У номінації «Найкраще представлення в мережі Інтернет» перемогли сайти Полтавської, Харківської та Хмельницької обласних і Київської міської держадміністрацій. Найгіршим визнано інтернет-ресурс Одеської облдержадміністрації та Донецької міськради.
Утім, ці оцінки можуть виявитися певною мірою суб’єктивними. І кожен наш читач, який вже встиг скористатися своїм законодавчим правом на публічну інформацію, може скласти власну думку щодо того, чи побільшало прозорості і відкритості влади після вступу в дію Закону «Про доступ до публічної інформації». Незайве також пам’ятати, що коли ми не звертатимемося за потрібною нам інформацією до влади, то намарне чекати відповіді.
ПРЯМА МОВА
Роксолана СТАДНИК,
заступник директора департаменту інформації
та комунікацій з громадськістю,
начальник управління забезпечення доступу
до публічної інформації
Секретаріату Кабінету Міністрів:
— Закон вступив у дію, він відповідає європейським стандартам, і це найголовніше. За останні вісім місяців уряд схвалив низку підзаконних актів щодо забезпечення його реалізації, зокрема постанову «Про затвердження граничних норм витрат на копіювання або друк документів, що надаються за запитом на інформацію».
Зауважу, що встановлювати вартість витрат на вид послуг з копіювання та друку документів за запитами — це право, а не обов’язок розпорядника інформації. Більше того, для зручності самих запитувачів Кабмін затвердив примірну форму запиту на інформацію і примірний порядок складення та подання запитів на інформацію. На підставі цього документа суб’єкти владних повноважень розробили та затвердили власні акти, з якими можна ознайомитися на офіційних веб-сайтах органів влади, інформаційних стендах чи в спеціальних місцях для роботи запитувачів з документами чи їх копіями.
23 грудня 2011 року набула чинності урядова постанова «Питання системи обліку публічної інформації», якою органам виконавчої влади в тримісячний строк передбачено забезпечити створення, функціонування, ведення системи обліку публічної інформації та доступ до неї.
Наразі Секретаріат Кабінету Міністрів здійснює експертизу (фахову та юридичну) законопроекту про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям законів України «Про інформацію» та «Про доступ до публічної інформації».
Хочу наголосити, що чинний уряд відкритий до співпраці, завжди готовий допомогти. Так, на адресу Секретаріату Кабінету Міністрів вже надійшло близько 1 тис. запитів, Всі вони були своєчасно розглянуті, запитувачам інформації надано грунтовні відповіді по суті або надіслано належним розпорядникам інформації відповідно до вимог ч. 3 ст. 22 Закону «Про доступ до публічної інформації».
Принагідно зазначу, що громадяни можуть скористатися своїм правом та подати запит відповідному розпоряднику інформації на поштову чи електронну адреси, а також телефоном чи факсом.