Люблю мотоцикли, але віднедавна ненавиджу байкерів. Не всіх огульно, а лише диких. Так наші пенсіонери та батьки малолих дітей нарекли молодиків, що ревом двигунів своїх двоколісних звірів ночами не дають зімкнути очей мешканцям кварталів, а то й мікрорайонів міста. Нехай вибачать мені справжні шанувальники байків, котрі найбільшу радість життя вбачають у романтиці двоколісних подорожей, свободі й відчутті польоту, але саме на них лежить відповідальність за беззаконня та зневажливе ставлення до навколишніх безголових піжонів у мотошоломах. Бо свою субкультуру слід не лише сповідувати, а й оберігати від наносного бруду. Адже лише ті, хто близько спілкувався з істинними байкерами, можуть скласти об’єктивне уявлення про їхній характер, уподобання, поведінку на дорогах та в побуті.
Скажімо, мені вони видаються миролюбними, спокійними, життєрадісними, товариськими людьми, які не терплять правил, і їх не цікавить ніщо, крім мотоциклів і швидкості. Проте справжні байкери хоч і нехтують небезпекою, дотримуються правил дорожнього руху задля збереження і власного, і чужого життя, дбають про репутацію свого руху.
Для більшості людей байкери на одне лице: потенційні самогубці, мочиморди й хулігани. І тут виявляється цілком об’єктивна тенденція: характеристики формуються передовсім із тих чинників, які або дуже імпонують, або ж дошкуляють. А що вже більше може вивести з рівноваги, як не нічне гарчання мотоциклів без глушників попід вікнами будинку, особливо коли через цей гуркіт не може заснути немовля?
Мій сусід-пенсіонер, як і я, дідусь, майже щоранку посилає прокльони на адресу нічних наїзників. І чи насправді, чи задля підсилення вираження свого невдоволення не раз погрожував перегородити вірьовкою дорогу, якою гасали вночі мотоциклісти.
Звернення харків’ян до влади з вимогою припинити нічні кошмари мало певні наслідки, проте справі не зарадили. Хоч і було встановлено заборонні для байків дорожні знаки у спальних мікрорайонах міста, дикі молодики на них не зважали. Поліція чи не спроможна змусити їх дотримуватися ПДР, чи, як подейкують, отримала таємний наказ не переслідувати нічних мотохуліганів, щоб не спричинити під час погоні дорожньої пригоди з тяжкими наслідками. Адже й без того, мовляв, смертельних аварій за участю мотоциклістів хоч відбавляй. Тим паче що, за даними статистики, під час ДТП мотоциклістів гине майже утридцятеро більше, ніж інших учасників дорожнього руху. Та й самі вони найчастіше стають його порушниками.
Як правильно зазначив президент одного мотоклубу, в цьому разі не зарадять жодні акції чи заборони. «Проблема не в шоломах, а в головах. Передовсім варто змінити ставлення людей до цього виду транспорту, який становить небезпеку. Треба розуміти, що мотоцикл — це не для всіх», — акцентував він.
Тож виходить, жителям міст слід запасатися берушами й звукопоглинальними вікнами? Але ж біда не лише в порушенні нічного спокою. Дикі байкери і вдень на дорогах загрожують безпеці дорожнього руху, життю і здоров’ю громадян і власному.
Активісти байкерського руху закликають українців бути пильними на дорогах. За статистикою, під час байкерського сезону кількість аварій зростає на 10—15%. Справедливості заради треба сказати, що винуватцями аварій стають не лише байкери, а часто п’яні водії здебільшого з мажорів.
Проте коли їдеш автомобілем містом і в салон раптом вривається несамовите ревіння мотоциклетного двигуна, а потім твою машину беруть у кільце ошаленілі мотоциклісти і демонструють трюки, мимоволі виривається прокляття. І хочеться, як у старому радянському фільмі висунутися у бокове вікно й видерти всі електричні дроти на байкові, гримнувши: «Не гарчи!»
Це для заспокоєння нервів, а не вихід із ситуації. Його треба шукати спільними зусиллями громадськості, владі, а насамперед самим шанувальникам мотоциклів і скутерів, які, віддаючи серце двоколісним друзям, переконані, що байкерство — це культура, а не свавілля на дорозі та в побуті.