Цього року момент появи першого снігу чітко відкарбувався в моїй пам’яті. На календарі — 12 листопада, на годиннику — 12.30. Стою біля вікна, з насолодою споглядаючи візерунки сніжинок, якими небо щедро засипає селище міського типу Коцюбинське. Для годиться загадую бажання, розпливаюся в усмішці. Аж цю ідилію перериває вищання трансформатора в залі. Він наполегливо сповіщає, що в оселі зникло світло. І затихає. Рефлекторні дії очевидні: виходжу на сходовий майданчик, відчиняю щиток і намагаюся з’ясувати, чи подає мій лічильник якісь ознаки життя. Для мене ця іграшка — табу, святий прилад, на кіловати якого зазіхати зась. Його нам лише в серпні встановили працівники Київобленерго. За ним нам тепер нараховують модернові тарифи за світло.
Лічильник світиться, однак «не гріє». Телефоную диспетчерові місцевого ЖЕКу. Дякувати, що чергова у вихідні несе варту. Відповідь, що планових вимкнень світла не передбачалося, змушує попросити завітати електрика. «О першій у нього закінчиться обідня перерва, і я передам ваше замовлення», — чую заспокійливу відповідь. 13.30 — електрик під дверима. «Нічим не можу вам допомогти. Лічильник працює, однак сигнал від нього до вашої квартири не надходить. Це нові лічильники РЕМ, тож не маю права знімати пломбу з них. Мабуть, вам дистанційно вимкнули світло через несплату», — одказує з єхидною посмішкою цинічних справ майстер. Запевнення, що в мене нема боргів, зайві. Питання, куди можу зателефонувати, щоб мені до хати прийшло світло, також залишаються без відповіді. Спускаючись сходами, одказує: «Телефонуйте до кол-центру. До побачення».
Телефон напіврозряджений. Однак встигаю після п’ятої спроби виловити по інший бік дроту дівочий голос. Він доповідає, що в будні треба приїжджати у ПрАТ «Київобленерго», що в іншому місті — Ірпені, подати письмову заяву на огляд лічильника. Після 14.00 я ще зо два десятки разів обривала лінію кол-центру, але так і не змогла почути, чи можу якось додзвонитися бодай до когось із чергових у Київобленерго.
Шоковий стан. У хаті температура наближається до тієї, що за вікном, — у мене електричний котел. «Диспетчер ЖЕК слухає», — я не здаюсь і повертаюся до відправного пункту зв’язку. Тепер застосовую нецензурну лексику і з горем навпіл отримую номер мобільного телефону енергетика. Уже почула від чергової, що він не любить, коли його турбують. Ці слова швидко перекрилися моєю різкою позицією.
З енергетиком спілкуюся в такий самий спосіб. «Спробуємо щось зробити. Зараз зателефоную електрику», — відказує. За 10 хвилин говорить інше: «Це протизаконна справа, тож я приїду за годину особисто». 16.30. У моїй хаті до холоду додається морок. Ліхтарик не заряджений. За дверима стоять електрик і енергетик. Їм знадобилося лише дві хвилини, щоб вимкнути лічильник і напряму приєднати до квартири дроти. Здійснилося!
Наступний ранок розпочинається в Ірпені. Там дуже швидко приймають заявку на перевірку. Опівдні майстри телефонують і повідомляють, що світло не було підключене напряму і що з лічильником усе гаразд. Прозаїчність ситуації в тому, що лічильник вимкнувся автоматично через перевищення напруги чи то втручання в його роботу сусіди, який несповна розуму. Мені як споживачеві треба було лише п’ять секунд тиснути на круглу кнопку, перевівши прилад у робочий режим роботи.
Питаю в майстра: «Як ви вважаєте, це нормально, що ні електрик, ні енергетик не знають, як користуватися новими лічильниками?» Секундна пауза і відповідь: «Ну, вони і не повинні цього знати». — «O tempora, o mores!» — переходжу на латинь.
Через цю ситуацію виникло одразу кілька запитань. До представників центральної влади: «Наскільки якісні, на вашу думку, реформи в галузі ЖКГ? А точніше, ці реформи є? Чому новоспечені закони дедалі частіше нагадують дишло? Чому їх пишуть так, щоб споживачеві зв’язати руки?» Адже саме в Київобленерго мене запевнили, що у разі аварійної ситуації працівник ЖЕКу зобов’язаний мені підвести світло напряму. У горезвісного та єдиного в Коцюбинському ЖЕКу хотілося спитати: чому лічильники встановлюють, але виконавці робіт не знають елементарного — як їх експлуатувати? Як вони можуть виконувати прямі обов’язки?
Місцеву владу спитала б: чому маю їздити, щоб подати заявку, до іншого міста? Невже не можна посадити в селищі міського типу комунікатора-зв’язківця, який би приймав і передавав відповідні документи? А до Київобленерго звернулася б у такий спосіб: «Уявімо, що в нас є гаряча лінія, яка працює цілодобово. Я просто зателефонувала б і без зайвих відступів підійшла до лічильника й увімкнула б його самотужки. Тоді не було б клопоту ні в електриків з енергетиками, які ледь не посивіли, побоюючись за посади, ні в майстрів, котрі дарма їздили до Коцюбинського. Та й мої нерви були б міцнішими. Якщо працівники ЖЕКу можуть не володіти елементарними знаннями у своїй царині, то можливо, треба за фактом встановлення приладу обліку, крім акта, запхати у двері споживачеві ще й інструкцію з експлуатації?»
Питань тьма-тьмуща. Відповіді, на превеликий жаль, — жодної.