У неспокійному сьогоденні майже непоміченою пройшла добра новина: всі водно-болотні угіддя Рівненського природного заповідника набули статусу міжнародних. До торфово-болотного масиву Переброди нещодавно долучилися масиви Сира погоня, Сомине, Біле озеро та болото Коза-Березина. Тобто майже всі 42 тисячі гектарів заповідника тепер перебувають, як кажуть екологи, під егідою Рамсара. Ідеться про Конвенцію про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, яку підписано в місті Рамсар (Іран) 1971 року.
Що це означає для самої території, для влади та місцевих громад? Як зберегти заповідні болота і як ними ефективно управляти? За круглим столом у Рівному відповіді на ці запитання шукали науковці, екологи та представники влади.
Олеся ПЕТРОВИЧ,
представник Міністерства екології та природних ресурсів:
— У Рамсарській конвенції зокрема йдеться про екологічні функції водно-болотних угідь як регуляторів водного режиму. Площі таких територій в кожній країні, зрозуміло, різні, але загалом під егідою Рамсара перебуває 260 мільйонів гектарів. Це важливо, бо за останні 40 років зникло 40% водно-болотних угідь. А життя понад мільярда людей планети прямо від них залежить. Тож належність таких територій до природно-заповідного фонду неабияк допомагає державі виконувати функцію їх охорони.
Україна вже має план заходів з імплементації Рамсарської конвенції на 2016—2021 роки. Ідеться про впровадження її положень у систему регіонального планування і розвитку. Адже водно-болотні угіддя залежать від території, що поряд, і від господарської діяльності. До того ж, виконавча влада на місцях теж має частину відповідальності за екологічну політику держави. На Рівненщині ситуацію полегшує те, що всі угіддя за Рамсарською конвенцією розташовані в межах природного заповідника.
Федір ХЛІБОВИЧ, 
голова Миляцької об’єднаної громади (Дубровицький район):
— Наш торфово-болотний масив Переброди хоч і перебуває під егідою Рамсара з 2004 року і має транскордонне значення, складно назвати заповідним у повному значенні слова. Адже на його території поклади бурштину, і тут, особливо останніми роками, не діють жодні аргументи! Це унікальна все ще найбільш важкодоступна місцевість, де, на щастя, не прокладено жодного меліоративного каналу. До того ж, ми частина транскордонного водно-болотного угіддя Болота Ольман та Переброд. Так-от, у сусідній Білорусі Ольманські болота — це 95 тисяч гектарів, які по-справжньому охороняє держава. Ні в кого навіть думки не виникає пошукати там бурштин, хоч він, звісно, є. Тому це просто крик душі, який мають почути у Верховній Раді: ухваліть нарешті закон про бурштин — нам на місцях це буде певною підмогою. Адже нині люди тягнуть із землі все: бурштин, деревину, яку переробляють на незаконних пилорамах.
Не розумію такого, з дозволу сказати, ставлення земляків до рідного Полісся: навіть у роки Голодомору люди йшли сюди, щоб вижити. Бо тут були риба, звір, ягоди. А нині що? Раніше білоруси офіційно дозволяли нашим людям збирати на своїй території ягоди і гриби. Та Пінський прикордонний загін не дає згоди на це вже чотири роки: адже нині люди, по суті, ведуть промислове збирання ягід і грибів. Як на мене, роз’яснювальну роботу слід вести, причому змалечку. А для тих, хто не розуміє, треба встановити жорстку відповідальність.
Олеся ПЕТРОВИЧ:
— Якщо Україна стане хоч асоційованим членом ЄС, відповідальність за ці території, повірте, настане доволі швидко. Саме так свого часу було в Болгарії. Принаймні, в міжнародних нормах уже з’явився термін «екоцид» з відповідними наслідками для тих, хто ним займається. Рамсарська конвенція передбачає не просто збереження водно-болотних угідь, а їх використання місцевим населенням у традиційний невиснажливий, або, як там написано, «мудрий спосіб». Звісно, що цієї мудрості нам дуже бракує.
Борис БЕРТАШ,
голова обласного відділення
Всеукраїнського товариства охорони природи, доцент:
— Водно-болотні угіддя міжнародного значення — це питання престижу. Приміром, якщо хтось із місцевих виробників захоче отримати міжнародний сертифікат, зробити це йому буде значно простіше. Та ще й нині маємо невідповідність розмірів території Рівненського природного заповідника на карті та в натурі: 5 тисяч гектарів, які ще не передано постановою Кабміну, треба просто-таки видирати в заповідник. Ще рік-два, і в умовах потерпання від парникового ефекту Сира погоня та Сомине стануть рятівною соломиною, оазою. Бо вода — це наше все. Головна проблема України — маловодність, зникнення боліт і річок. Тому відновлення водності — це ключ до збалансованого розвитку територій. Саме водно-болотні угіддя можуть стати великими вузлами з відповідною господарською спеціалізацією в об’єднаних територіальних громадах. Адже закон про навколишнє природне середовище ніхто не скасовував — ми шкутильгаємо лише на рівні механізмів його впровадження.
Ростислав ЖУРАВЧАК, 
заступник директора Рівненського природного заповідника:
— Для цього нам потрібні зміни до Водного кодексу. Хоч для Рамсарських угідь не важливо, в чиїх саме вони руках — державних чи приватних, це просто має бути введено в межі водно-болотних угідь, позначених спеціальними охоронними знаками. Навіть вони вже можуть когось зупинити. У Чехії, яка не має такого природного різноманіття, як ми, навіть ставки внесені до переліку водно-болотних угідь міжнародного значення, бо вони, на думку чеських екологів, зазнають істотного антропогенного навантаження. Що вже казати про наші, по суті, унікальні болота!
На масиві Переброди зафіксували 630 видів рослин та 430 видів тварин, з них 92 мають природоохоронний статус. Скажімо, птахів очеретянки прудкої та сиворакші залишилося кілька в Україні, і вони живуть тут. А в Соминому приваблює велика популяція рисі. До території масиву Білоозерський свого часу дійшла межа льодовика: тут виявлено найбільше видів флори і фауни: 900 — рослин, 500 — тварин, зокрема унікальний чорний лелека.
Володимир ЗАХАРЧУК,
директор профільного департаменту
Рівненської обласної держадміністрації:
— Але цій унікальності загрожує антропогенний вплив. Наша біда — лісові й торфові пожежі. Здебільшого вони трапляються через відпочивальників. Скажімо, в сезон навколо Білого озера на 50-метровій відпочинковій зоні збирається до 10 тисяч людей. За останніх п’ять років тут, на території заповідника, вигоріло майже 60 гектарів. У нас десятки гектарів порушених земель через незаконний видобуток бурштину, застосовуючи екскаватори і бульдозери — ось вам і зміни гідрологічного режиму з усіма непривабливими наслідками. Ідеться про виділення охоронної зони заповідника, яку чомусь не витримують, і відповідно, більш прискіпливу охорону його території. Тому слід сформувати координаційну раду для вирішення наболілих питань.
Насамкінець. Навряд чи саме надання міжнародного статусу нашим водно-болотним угіддям змінить споживацьку, навіть варварську психологію зокрема жителів Рівненського Полісся. Не секрет, що водно-болотні угіддя для них — справжній клондайк: із бурштину, деревини, звірів, грибів і ягід. На жаль, мало хто замислюється, як зберегти його для нащадків. Перший крок до таких змін зроблено, і не лише в Рамсарі. Екологи й науковці, здається, вперше вголос заявили про ці проблеми, обравши відповідний інформаційний привід. Шкода, що цей широко анонсований захід не зацікавив колег-журналістів. Бо все велике, виявляється, дуже просте: без наших поліських боліт ми всі приречені вже завтра. Що раніше зрозуміємо це, то краще.