За часів колишнього СРСР Кам’янсько-Дніпровський район і одне з його центральних сіл Благовіщенка славилися ранніми овочами. Цей район називали тоді «тепличною країною», і жили тут на той час досить заможні люди, які розвозили оптом овочі по всьому Радянському Союзу. Навіть у столичних магазинах та ринках красувалася його продукція. Нині ж місцеве сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Благовіщенка» (колишній КСП ім. Леніна), що працює на теренах Запорізької області, не вирощує овочів. Як таке могло статися? Про це «УК» розпитав у директора СТОВ «Благовіщенка» Віталія Хабла.
— Наше господарство, створене після Другої світової війни, займалося овочівництвом на відкритому та закритому ∂рунті, — каже Віталій Григорович. — А в 1990-ті роки криза підкосила підприємство, і ми не могли дотримуватися напрацьованої технології вирощування овочів, бо зароблених коштів вистачало хіба що на пально-мастильні матеріали. Овочівництво остаточно закинули після початку АТО на сході України через значне скорочення ринків збуту ранніх овочів. Зникло і тваринництво. Тож 80 постійних фахівців та 60 сезонних обробляють 2800 га землі, вирощуючи зернові й технічні культури.
Земля має працювати на громаду
Віталій Хабло опікується господарством із січня 2004 року. Прийняв його у вкрай тяжкому фінансовому стані з п’ятимільйонним кредитним боргом і двома мільйонами боргів пайовикам (їм не платили за землю три роки). Техніка була старою, але потроху, впроваджуючи нові технології, господарники стали на ноги і нині отримують великі врожаї зернових. Постійно допомагають місцевій громаді. Через рік-два господарство планує повернутися до вирощування овочів на відкритому грунті.
На часі впровадження зрошення, яке розтягли. На думку директора, відновлення старої системи — дурниці. Потрібна нова, а для цього слід чітко визначитися із землею. Один з варіантів, який є в аграріїв, — земля має бути тільки державною, викуповувати її й передавати в оперативне управління могли б місцеві територіальні громади, які укладатимуть орендні угоди, й за отримані кошти, які нині сплачуємо пайовикам, утримуватимуть соціальну сферу на селі.
— Коли приймав господарство, — каже Віталій Хабло, — на балансі був Будинок культури, дитсадок, житлові будинки, які довелося передати Фонду держмайна. Результат — села розвалюються, БК руйнуються через неефективного власника. Тому й говоримо про те, що земля має працювати на громаду. У США викуповують землю, в Ізраїлі 95—98% — державна земля. У нас селянин може лише здати землю в оренду, витрачаючись ще й на реєстрацію самого договору оренди. А якщо захочеш організувати спільну діяльність — це вже самозахоплення землі.
Є нюанси і з ПДВ
— Нещодавно господарство провело операцію із пшеницею і сплатило мільйони гривень ПДВ, з яких 1 січня господарству нічого не повернуть, тоді як панове трейдери отримають кошти, сплачені хліборобами до бюджету. Кошти тому, хто нічого не вклав у продукцію? — запитує директор господарства. — Такі закони проштовхують лобісти, які сидять у Верховній Раді. Гроші потім осідають в офшорах. А проблеми залишаються у виробників.
Без контролю ніяк
— Хотілося б більше уваги сільському господарству від держави, — веде далі директор товариства, — але нинішні наші керівники, на жаль, не дуже відрізняються від колишніх у плані стратегії, займаючись латанням дірок, весь час переміщуючи якісь грошові потоки. А починати треба із законодавства, ухваливши закони, які допоможуть розвитку. У нас, наприклад, овочевий район. Але є бар’єр для експорту наших помідорів — бракує нормальної системи безпеки продукції. Радянські держстандарти трималися в Україні до 1997 року. У нас у районі була лабораторія — продукція без сертифікації та результатів аналізу не виїжджала нікуди. Потім лабораторії закрили, і в двотисячні роки, торгуючи з Росією, доводилося давати хабарі митникам. У нас проблеми з безпечністю продукції взагалі, бо токсини не встигають виходити з овочів до продажу, люди можуть отруїтися, і ніхто не несе за це відповідальність. Я на початку 1990-х років працював агрономом із захисту рослин і якби дозволив продати токсичну продукцію, то неодмінно потрапив би у в’язницю.
За словами директора господарства, місцеві фермери-тепличники зовсім не переймаються екологічністю продукції, значно економлячи на цьому. Є важкий метал в огірках та помідорах чи немає його — остаточна ціна буде однаковою. Віталій Хабло переконаний, що конче потрібно ухвалити аналог європейської системи за основу. Мають бути сертифіковані лабораторії міжнародного зразка принаймні в кожному обласному центрі. З відомих причин для Благовіщенки як ринок збуту відпав Крим і частини Донеччини й Луганщини, які були першими споживачами капусти та цибулі. А щоб відправляти овочі у Європу, треба пройти складну процедуру сертифікації. І в нас мають працювати закони, щоб без сертифіката жоден магазин чи ринок не міг прийняти товар.
— Треба, щоб у всіх точках продажу, — каже Віталій Хабло, — була повна інформація щодо товару — від виробника до безпечності. Тоді, маючи якісну продукцію, зможемо вирішити питання перевиробництва овочів шляхом виходу на ринки інших країн. А виручені кошти йтимуть на нову техніку, поліпшення технологій.
Корисний досвід
Директор господарства вказує на непотрібність сільгоспуправління, бо виконує хіба що статистичні функції: «Їхні семінари в кращому разі спрямовано на рекламу продукції, яка є в інтернеті. Щоб їх реформувати, потрібно ухвалити закон про асоціації, які повинні утримувати сільгоспуправління, що працюватимуть як дорадчі служби аж до організації виробничих процесів. А поки що кам’янсько-дніпровський помідорник поневіряється, як сліпе кошеня».
Віталій Хабло розповів про досвід німецьких фермерів. Там фахівці асоціації, до якої входять науково-дослідні інститути, оглядають поля на шкідників, роблять прогноз на захворювання та патологію рослин. У них на величезну громаду один оприскувач, який швидко обробляє поля. Фермер добре знає, що його господарством займаються певні дорадчі служби. У нього не болить голова, де взяти кредит. Він здає продукцію асоціації, яка продає її та переказує кошти на його рахунок. Ось і нам би так.