Уже не дивують сюжети в теленовинах про кількагодинні припинення руху трамваїв через припарковані просто на колії автомобілі. Зазвичай це легковики віп-класу, а тому ніхто не скаже, що винуватець — дядько із села через незнання. Він справді нечасто буває в місті, однак усвідомлює, що його старенького «москвича» чи «жигулі» вагону із залізними колесами не об’їхати.
У кращому разі пасажири трамвая спільними зусиллями переносять нахабно припаркований автомобіль убік. У гіршому — вишиковуються десятки вагонів, тисячі пасажирів ідуть далі пішки або пересідають на маршрутки і навіть таксі, щоб вчасно дістатися до потрібного їм місця. Більшість постраждалих згадують недобрим словом і винуватця-водія, і міську й навіть вищу державну владу, які не здатні забезпечити елементарний порядок на вулицях номінально європейської країни. Реагування поліції, викликаної на місце пригоди, обмежується накладенням адміністративного штрафу за неправильне паркування, розмір якого не залежить від того, де стояв автомобіль — на трамвайній колії чи просто у недозволеному місці. Стандартне покарання 255 гривень навряд чи лякає таких водіїв, бо для них кілька тисяч гривень — просто кишенькові гроші.
Ніхто з пасажирів, постраждалих через зупинку трамваїв, теж не подасть індивідуального судового позову про відшкодування шкоди, бо витрати і клопоти будуть величезними, а матеріальна сатисфакція — суто символічною.
Дивує пасивність трамвайно-тролейбусних підприємств, чиї величезні збитки просто підрахувати і довести. По-перше, це заробітна плата водіїв і кондукторів за час вимушеної зупинки руху трамваїв. По-друге, втрачена виручка від перевезення пасажирів, яку навіть найгуманніший вітчизняний суд навряд чи відмовить стягнути з винуватця. Цих безсумнівних сум повністю вистачить, щоб раз і назавжди навчити забудькуватих, точніше, впевнених у своїй безкарності горе-автомобілістів шанувати і виконувати елементарну норму Правил дорожнього руху.
Проблем із передачею таких справ до суду немає, бо в кожному ТТУ є юрист чи й цілий юридичний відділ. До позову можна долучити заяви постраждалих пасажирів про зазнану ними моральну і матеріальну шкоду, бо хто-хто, а численні пенсіонери-пільговики з великим задоволенням скористаються можливістю отримати справедливу сатисфакцію, бо мають вільний час для відвідань судових засідань і мізерні пенсії.
Комусь така пропозиція може видатися жорстокою, однак це єдина реальна можливість добитись у нашій країні торжества Закону і справедливості. І не тільки у разі перекриття трамвайного руху нахабою, впевненим у безкарності. Згадаймо завзяття, з яким нардепи попередніх скликань Верховної Ради протискували законодавчі норми про декриміналізацію розкрадання бюджетних коштів. У підсумку зловленому за руку бізнесменові, який зекономив на ремонті автомобільних доріг, дахів багатоповерхівок тощо, зазвичай загрожує лише штраф і повернення викрадених ним грошей. Після цього дивуємося, чому асфальт, на який нібито була десятирічна гарантія, зійшов разом із талим снігом, капітально відремонтована покрівля якщо не тече від першої зливи, то летить за вітром у буревій, а закопані в землю начебто нові труби водомереж і теплотрас доводиться ремонтувати вже через кілька місяців експлуатації.
Зрозуміло, що ті, хто брав із бізнесменів відкати, роблять здивовані очі й у кращому разі вимагають відшкодувати лише кошти за зекономлені під час проведення робіт матеріали. Однак наші з вами збитки вимірюються не тільки цими втратами, що на вигляд мізерні на тлі реальних збитків держави і суспільства внаслідок необхідності дострокового ремонту доріг, дахів, фасадів будинків, теплотрас і водогонів. Єдиний дієвий рецепт від тотальної безвідповідальності й казнокрадства — повне відшкодування всієї завданої шкоди, бо штраф у цих ситуаціях — тільки імітація покарання для нахабних любителів покинути автомобіль на трамвайних рейках охочих рік у рік нагріти чи, точніше, озолотити руки на безкінечних роботах за бюджетний кошт, коли наступники вкотре оновлюють те, на що «папєрєдніки» давали десятирічні гарантії якості.