Про фронтові будні — в добірці, яку підготувала служба зв’язків із громадськістю 14 ОМБр спеціально для «Урядового кур’єра».

Захистити своє

Хасан одразу привертає увагу: серед побратимів вирізняється зовнішністю і напрочуд чіткою вимовою з відчутним акцентом. Він народився і виріс у Дамаску, Сирії, але вже минуло 23 роки, як його батьківщиною стала Україна. Хасан воює з 2014-го, з початку війни. І трохи менш як рік тому став санітарним інструктором у нашій Князівській 14 бригаді.

Заняття з побратимами Хасік, як називають його в колективі, проводить щоденно. Говорить не дуже багато, але чітко і зрозуміло, більше показує. «Передусім навчаю виживати, — пояснює Хасан. — Даю навички, які допоможуть зберегти життя на полі бою. Як медик, людина, яка давно воює і неодноразово була поранена, чітко даю зрозуміти побратимам: якщо ти правильно зупинив кровотечу внаслідок поранення, вже маєш шанси вижити, а решту зроблять бойові медики. Від того, як я спрацюю, як навчу хлопців, залежить не одне, а безліч життів. Це показово і вирішально в моїй справі».

1999 року Хасан приїхав із Сирії в Україну навчатися на стоматолога. Одружився тут з українкою Оленою, залишився  жити і невдовзі став татом чотирьох дітей (трьох синів і доньки). Живе разом з родиною на Волині. І не забуває свого коріння. Він тяжко переживав страшні події в Сирії, які кілька років тому сколихнули світ.

«Я дуже хотів показати дітям та дружині свій дім у Сирії, в якому виріс. Але його вже немає. Його знищила росія. І я зроблю все від мене залежне, щоб мої діти в Україні не зазнали того, чого зазнали мої батьки в Сирії».

Україна стала для Хасана другою батьківщиною. Як і кожен житель України незалежно від національності, Хасан вважає своїм святим обов’язком захищати та берегти свою землю, землю своїх дітей. Тому він на фронті робить усе, що може та мусить. Так чинить кожен чоловік, батько, кожен, хто прагне захистити своє.

«Усіх, кого рятував, пам’ятаю»

Цієї весни Олександр, бойовий медик одного з підрозділів Князівської 14 бригади, мимоволі став героєм українського медіапростору. Відео, на якому особа чоловічої статі в Буковелі, де військовослужбовець проходив реабілітацію, посилає Олександра «назад у свій Бахмут», не бачив, напевно, тільки ледачий. Сам Олександр каже, що такої слави не хотів, і намагається про той випадок забути, як і нікчему, який фігурує на опублікованому Сашком відео.

«Сталося все дуже просто, — пригадує Олександр. — Був момент, коли цей тип щось почав мені говорити своєю хрюканиною. Я сказав, що не розумію цієї недомови. І почалося.

Тепер ця історія мені вже майже не відгукується. І це добре. Не дуже втішений такою славою. Мені у бліндажі на позиціях якось комфортніше».

З огляду на статуру Олександра стає очевидно, що за бажанням чи радше якби не стримався, він міг би скрутити хамовитого дядька в баранячий ріг. Однак вчинив мудро: зробив його відомим на всю Україну й за кордоном. І мільйони людей хама цілком очікувано зненавиділи. Чи це навчило його чогось? Хтозна. Але так потрібно вчити дурнів.

Олександр народився і виріс у Макіївці на Донеччині і вже дорослим переїхав на Дніпропетровщину. Згодом упродовж семи років разом з родиною жив за кордоном. А 28 лютого 2022 року зі зброєю в руках став на захист Київщини у складі одного з підрозділів ТрО. Звідти перебрався до Князівської 14 бригади, де як бойовий медик понад рік рятує життя побратимів.

«Першого мого пораненого Валерія ви щойно бачили у строю. Над ним тоді розірвався снаряд, поранення були серйозні: кінцівки, грудна клітка. Важкий був, але нічого, витягнув.

Відтоді чимало часу минуло. Та всіх, кого рятував, пам’ятаю. Чимало, напевно, хотілося б забути, та не завжди виходить. Бо кожен наступ і кожен штурм, у якому брав участь, і ще багато чого забути, можливо, ніколи й не вдасться», — ділиться Олександр, якого було тричі поранено.

Та про поранення  говорити не хоче. Натомість ділиться радістю: «Народилася племінниця, яку назвали на мою честь Олександрою». Розповідає про дружину і доньку, батьків і друзів, які чекають на нього із фронту, і спокійне життя, про яке і сам, і всі ми так мріємо після перемоги.  А ще Сашко показує на руці тризуб, який завжди з ним.

Спільні спогади творять історію

Кожна наша зустріч з Миколою починається зі сміху — щирого і, напевно, трохи нервового. І щоразу ми згадуємо Київщину 12 березня 2022 року. Тоді, якось насилу діставшись до хлопців у зруйноване село Наливайківка, куди за три дні до того ворог скинув три авіабомби, ми, пресслужба бригади в повному складі, пили чай, нагрітий на вогнищі, в якійсь майже зруйнованій споруді старого заводу. Про щось розмовляли, над чимось сміялися, підбадьорювали одне одного. Було холодно, страшно, була невідомість.

А за годину після того, як ми поїхали, на території заводу почалися бої.

«Ми виїхали, дали ворогові відповідь, завдали втрат у живій силі, знешкодили дві ворожі БМП. Супротивник відійшов. А ми з командиром взводу поїхали по боєприпаси. Щойно повернулися, і черговий ворожий авіаудар по одній з наших позицій. Були загиблі, ми кинулися рятувати поранених. І в цей момент нас обстріляли із «градів».  

Тоді Миколу було поранено — уламок прошив зап’ясток. Після цього його ранило ще кілька разів, але те найперше каліцтво руки пам’ятає як сьогодні. Як і наш чай на вогнищі того холодного 12 березня, яке Микола вважає найтяжчим для себе днем за всю війну.

«Коли мене разом з іншими пораненими вже відправляли в евакуацію, ворог знов атакував з танка і двох БМП. Я ще як міг, адже не відчував пораненої руки, допомагав відбити атаку. Бій точився на відстані 20—30 метрів. І тільки пізно ввечері потрапив у шпиталь».

Відтоді спливло чимало води. З рукою в Миколи все гаразд. Після Київщини він у складі свого підрозділу воював на Миколаївщині, відбивав разом з побратимами атаки ворога, який переважав кількісно в кілька разів, на Донбасі, визволяв окуповані міста і села Харківщини. Пережито й пройдено стільки, що й не розкажеш.

Але на запитання: «Коли було найважче?» Микола, який служить у 14 бригаді вже понад три роки, не задумуючись, відповідає: «12 березня 2022 року на Київщині.  

Важко, нерідко пекельно важко було й після цього на різних ділянках фронту. Але тоді ми вже знали, чого очікувати від ворога, як дати йому відсіч, як атакувати його слабкі місця. А березень 2022-го — самий початок, коли невідомість грала проти нас. Ми вистояли навіть у тому пеклі, тож не можемо не перемогти».

Недавно Микола обійняв посаду головного сержанта механізованого батальйону, в якому служив. Каже, процес підготовки особового складу, якому приділяє максимум уваги, проходить успішно: «Треба знати кожного військовослужбовця підрозділу: що він уміє, які має навички стрільби, як поводиться чи може повестися під час бою. Від цього залежить боєготовність підрозділу».

Удома ж на Миколу чекають дружина Ірина — теж військовослужбовець Князівської бригади і дві маленькі донечки Вероніка та Іванка. Ірина, бойовий медик підрозділу, перебуває в декретній відпустці, адже молодшій з дівчаток Іванці щойно виповнився рік.

«Заради своїх дітей я пройшов і вистояв там, де вистояти й вижити було дуже важко. Заради своєї сім’ї, тих, кого люблю,  воював і воюватиму з ворогом. Головне для кожного з нас — віра в себе й усвідомлення того, як на тебе вдома чекають. Переможемо!»

Мистецтво із запахом війни

Фронтові троянди, мініатюри танків, БМП та літаків-винищувачів, унікальні годинники і рукотворний Дарт Вейдер — усе це з уламків ворожих снарядів та гільз створюють військовослужбовці ремонтно-відновлювального батальйону 14 бригади. У кожного, хто бачить ці витвори фронтового мистецтва вперше, захват і подив почергово беруть гору один над одним: невже таке можна зробити зі смертоносного залізяччя?

Можна, доводять Олег та Михайло, творці цих унікальностей.

«Основна умова для такої роботи — уява і смак. Ми працюємо без попередніх ескізів. Серед наших робіт немає однакових, кожна з них особлива, — каже Михайло. — Буває, що одну роботу не можемо завершити місяць, а іншу зробили за якихось пів години. Спочатку побачили щось схоже в інтернеті, спробували — вийшло. Так і почалося: і гарно, і щось особливе, і приємно — насолода для душі».

«Усе залежить від завантаженості основною роботою, — додає Олег. — Якщо її багато (а її майже завжди багато), то на творчість у хлопців залишається дуже мало часу. Передусім — відновлення техніки та зброї. Від своєчасності та якості нашої роботи залежить, як спрацює машина чи зброя в бою, отже і життя та здоров’я наших побратимів. Було таке, що ми вранці віддали відремонтовану машину, а ввечері хлопці уже пішли на ній у бій. Не підвела. Хлопці телефонували і дякували».

Скільки всього виготовили виробів, фронтові митці не знають. Зізнаються, що не рахували. Велика кількість сувенірів розійшлася на подарунки. Один з таких, унікальний бригадний годинник, є в експрезидента Латвії.

«Основний матеріал для нашої роботи — уламки ворожих снарядів та наші гільзи. Усе це ми компонуємо, щось мудруємо, щось із чимось поєднуємо. Болгарка, зварювання, фарба, різноманітні види кріплення та клею, чимало рухомих деталей — і з купи заліза, яке різко пахне війною (хто хоч раз тримав у руках гільзу чи уламки снаряда, той знає, про що йдеться), виходить щось, що радує око, дає задоволення», — розповідають фронтові митці.  

Тандем Олега й Михайла, сила їхньої уяви, поєднання інженерних і творчих думок перетворюють те, що несе смерть, на витвори мистецтва. Це неймовірно й прекрасно. Це несподівано і вражає. Так краса перемагає війну. Так ми переможемо ворога.