ПОГЛЯД НА ПРОБЛЕМУ

Євросоюз переймається збереженням унікальних водно-болотних екосистем в Україні

На базі Поліського державного заповідника відбувся семінар, присвячений питанням впливу глобального потепління на природно-заповідні території українського Полісся. Здавалося б, суто науковий захід, на якому фахівці ділилися результатами досліджень, проведених у рамках фінансованого Євросоюзом проекту. Та, як засвідчило обговорення, йдеться не стільки про збереження біорізноманіття знаменитих поліських боліт, скільки, хоч як патетично це звучить, про майбутнє України і навіть всього людства.

«Водна чаша» країни

Виклад сухих доповідей науковців, які прогнозують підвищення середньомісячних температур на 0,6-1,2 градуса при незначних змінах річної суми опадів, навряд чи зацікавить нефахівців. Як і повідомлення про зменшення на півночі Житомирської області, де розташований Поліський заповідник, кількості вологих днів при збільшенні чисельності сильних і дуже сильних дощів. Іншими словами, при збереженні сумарного «балансу опадів» їх частота істотно знизилася. Результатом цього стали тривалі посушливі періоди, що розмежовуються короткими, але інтенсивними зливами.

Зрозуміло, що це призвело як до збільшення кількості днів із високою пожежною небезпечністю у лісах, так і негативно позначається на урожайності сільгоспкультур, що дедалі частіше потерпають від спеки і засух навіть на традиційному вологому Поліссі. До того ж, як прогнозують науковці, ці тенденції лише посилюватимуться.

Та завдання науки не лякати, чи то пак, завчасно попереджати про ймовірні небезпеки, а й пропонувати шляхи вирішення проблем. І тут нібито локальне завдання збереження водно-болотних угідь та їхнього біорізноманіття, про що власне мовилося на семінарі у Поліському заповіднику, набуває регіонального і навіть загальнодержавного значення. Адже ми чомусь призабули, що великі річки України починаються не з гірських льодовиків, а з… боліт. Отож саме від їхнього стану великою мірою залежить як повноводність голубих артерій, так і якісні характеристики на сьогодні вже малопридатної для пиття рідини, що ними протікає.

Сухе болото  — природі на шкоду. Фото автора  

Ресурс «акумулятора» — не бездонний

Як наголошували нау?ковці, на Поліссі зосереджені найбільші масиви торфових боліт Європи — майже 1 млн га. Ці екосистеми у своєму природному стані здатні щорічно поглинати з атмосфери до 15 тонн вуглекислого газу на кожен гектар, що сприяє зменшенню парникового ефекту. Натомість осушені і деградовані торфовища самі перетворюються на джерело небезпечних викидів, обсяг яких складає близько 25 тонн газу на гектар.

Утім, йдеться не лише про протидію глобальному потеплінню, чим світ став перейматися порівняно недавно. Торф — це насамперед цінна сировина. Тому в розвинених європейських державах меліоровані, але тимчасово виведені з господарського користування торфовища в обов’язковому порядку обводнюються. Підняття грунтових вод до рівня 20-40 см від поверхні є найкращим захистом від пожеж, а заодно зберігає за торфовищами їхню природну гідроакумулюючу роль.

На переконання науковців, нині це набуває особливої важливості. Йдеться як про вже згадуване зосередження місячної норми літніх опадів буквально у кількох зливах, так і про зменшення товщини снігового покриву, що позначається на обсягах весняного водопілля.

Актуальність цієї проблеми засвідчує навіть ситуація в Поліському заповіднику, де, здавалося б, природа у гармонії сама з собою.

— Ми опікуємося понад 2 тис. га боліт, — розповідає його керівник Сергій Жила. — В рамках проекту Євросоюзу проводиться моніторинг водно-болотних угідь, результати якого переконують про все відчутніший вплив на їхній стан кліматичних змін. А особливо на тих ділянках, де до створення заповідника велась господарська діяльність. Тому саме тут реалізується програма заходів як з розчищення русел окремих річечок від зайвої рослинності, що дає змогу повернути їхню природну пропускну спроможність, так і підтоплення свого часу штучно осушених торфовищ, що розташовані на території заповідника. Йдеться не про втручання людини, а лише про допомогу природі у відновленні екологічної рівноваги: навіть споруджені нами на колишніх меліоративних каналах примітивні греблі з кількох зрубаних дерев і грунту згодом добудовують… бобри.

Екологам болить, а нам — не пече?

Зміни клімату вже позначилися на стані водно-болотних екосистем. Як прозвучало на семінарі, біологічна продуктивність травостою на заплавних луках скоротилась у 10(!) разів — з 120 до 10-15 тонн сіна на гектар. Відтак зменшилася кормова база для травоїдних диких тварин, що призведе до зниження стійкості їх популяцій — від зайців до лосів.

Однак, це лише видима частина «айсберга», бо про більшість процесів, які обов’язково ще матимуть негативні наслідки, ми навіть не здогадуємося. Першими тривожними дзвінками вже стала поява на заповідних(!) територіях всюдисущої амброзії — південної теплолюбної рослини, та перетворення на зникаючий вид колись добре знаної і незамінної у побуті поліщуків трави — череди трироздільної, яка не витримала конкуренції високорослішої і витривалішої «американської» родички — череди довгочерешкової.

Як бачимо, проблеми, що тривожать екологів, аж ніяк не академічні і безпосередньо стосуються кожного з нас. До речі, статистика стверджує, що болота займають 12% території Житомирщини. А з врахуванням меліорованих торфовищ площа земель, що вимагають особливого до себе ставлення, ще більша.

На щастя, основна частина боліт — на землях державного лісового фонду. У Білокоровицькому держлісгоспі на площі 460 га розташований болотний масив Плотниця, що є ландшафтним заказником загальнодержавного значення. Одним із найбільших боліт в області — Казява (1859 га), що має статус загальнозоологічного заказника, опікується Городницький держлісгосп. Орнітологічним заказником «Часниківське болото» (612 га) — Ємільчинський держлісгосп. Цей перелік можна продовжувати, та головне, що завдяки лісівникам унікальні водно-болотні об’єкти Житомирщини мають справжнього господаря.

Однак деякі керівники місцевих органів влади, на яких законодавством покладено обов’язок опікуватися внутрішньогосподарськими меліоративними системами, такими не стали. Наприклад, якщо в Олевському районі ці мережі прийняли на свій баланс 18 сільрад із 20, то на сусідній Овруччині ситуація кардинально інша. Тут лише п’ять сільрад із 24 відважились стати господарями меліоративних каналів, що свого часу перетворили болота і торфовища на поля.

Проте ігнорування цієї вимоги закону — не дрібниця, що переконливо довів, слава Богу, поки що чужий досвід. До масштабних пожеж у російському Нечорнозем’ї, яке мало чим відрізняється від українського Полісся, призвела не стільки спека, скільки недбалість посадових осіб та їхня небайдужість до дотримання елементарних заходів безпеки. Як з гіркотою заявив один із вогнеборців, якби навесні хтось додумався вивести на меліоративні канали міні-бригади із трьох осіб з лопатами, щоб затримати воду, то влітку висохлий на порох торф не перетворив би Підмосков’я на зону стихійного лиха, де в прямому значенні слова горіла земля. Але те, що болить екологам, чомусь не пече чиновникам, життєве кредо яких цілком вміщається в містку фразу: «А ну його в болото»…