За спогадами фронтовиків, бойовий шлях яких розпочався ще з червня 1941 року, в перші дні війни бракувало не стільки досвіду й організованості, скільки усвідомлення того, що німці — вороги, які заслуговують тільки одного — смерті. Давався взнаки не лише вплив горезвісного пакту Молотова — Ріббентропа, після укладення якого вчорашні «фашисти» незбагненним чином перетворились на «доблесних союзників по зброї». Насамперед ішлося про втовкмачуване впродовж десятиріч гасло, що пролетарі всіх країн — браття. Отож, мовляв, щойно імперіалісти ризикнуть напасти на СРСР, «пригноблені» закордонні трударі відразу повернуть зброю проти власних буржуїв.
Неважко уявити, яким шоком для вихованих на таких переконаннях червоноармійців ставало спілкування із нечисленними гітлерівськими солдатами, взятими у полон. Навіть коли трудові мозолі на долонях німця красномовно засвідчували його «пролетарське» походження, вояк відмовлявся від визначення «арбайтер» (робітник), зверхньо визначаючи свій статус як «дойч» чи навіть «арієць». Справжня війна розпочалась після усвідомлення того, що йдеться не про одурених «братів по класу», яких потрібно переконувати, а про нещадного і жорстокого ворога, якого треба знищити навіть ціною власного життя, щоб захистити рідну землю і дім.
Згадати цю науку ненависті, без якої не було б Перемоги, змушує нинішня ситуація на сході України, де дехто досі бачить не вбивць зі зброєю у руках, а «наших людей», одурманених путінською пропагандою. Напевно, саме так думали мобілізовані волиняни, які на самому початку неоголошеної війни розмістились у придорожній посадці під Волновахою, навіть не розчохливши зброї. Натомість у «братів», яким ці хлопці не зробили нічого поганого, не здригнулась рука підступно і підло обірвати десятки життів.
Нині, коли кров тисяч загиблих стукає у кожне небайдуже серце, час називати речі своїми іменами й діяти відповідно. Тим більше, що вже навіть лицедії із сусідньої Росії приїжджають на нашу землю для участі у жорстокому «сафарі», «дичиною» в якому служать не лише українці, а навіть етнічні росіяни, яким дорога рідна для них Україна.
Гібридна війна, як назвали її у світі, справді особлива, та від того не менш кривава. Нескладно зрозуміти, що за імпортований газ доцільніше розраховуватися виручкою від реалізованих у Росії товарів, ніж валютою, а тому повне припинення торгівлі із ще донедавна основним зовнішньоекономічним партнером — нам самим у збиток. Однак не розумію, чому в анексований Крим мають стояти кілометрові черги українських фур з молоком, борошном і м’ясом для «наших людей», більшість з яких, за прикладом німців у гітлерівській державі, «прозріють» лише після знищення тоталітаризму. Не розумію, чому вся Україна має затягувати паски, однак безплатно постачати на підконтрольні терористам території газ і електроенергію та виплачувати пенсії й соціальні допомоги тим, хто з ентузіазмом горлав на мітингах і голосував на референдумах «за незалежність».
Замість того, щоб ділом довести, що «Донбас себе годує», лідери самопроголошених «республік» взялись за організацію «фінансових» турів через лінію фронту для своїх «громадян», які клянуть Україну, однак не відмовляються від українських виплат. Особисто для мене справжнім шоком став телевізійний сюжет, де молода жителька Донбасу, в якої вже троє малюків, заявляє на телекамеру, що не знає, хто фінансуватиме виплату «дитячих» грошей — республіка чи «київська хунта», зате твердо переконана, що живе «в ЛНР».
До речі, при всій відданості країн західної демократії принципам гуманізму, американські й британські літаки у роки Другої світової війни не скидали продовольчих посилок над територією Німеччини чи навіть окупованої Франції для цивільного населення, яке голодувало. Кожен має відповідати за свій вибір, якщо підтримуєш дуче, фюрера чи просто гопників і бандитів, які за потурання донбасівського плебсу «дорвалися» до влади.
Не менше шокують заяви, що, мовляв, нашим захисникам, які повертаються із зони АТО і продовжують ділити світ на «своїх» і «чужих», потрібна допомога психологів. Як на мене, вона потрібніша нам, щоб нарешті усвідомити: триває війна. І аж ніяк не громадянська, як намагається довести світу Путін. На окупованій російськими найманцями і регулярними російськими військами частині Донбасу опинилось чимало патріотів України, яких доцільно організовано переселяти на підконтрольні законним властям території. Саме так має виявлятися турбота про наших громадян, а не у підгодовуванні ракової пухлини на тілі держави. На війні справді є лише «свої» й «чужі», а абстрактний гуманізм буде доречним після перемоги.