Кирило Осьмак. Його ім’ям нині названо вулиці в Києві, Полтаві, Шишаках. Він став своєрідним символом нездоланності України. Життя й борню поклав на вівтар здобуття Української самостійної соборної держави. У ньому палало серце соборного українця, адже народився в Центральній Україні, борня покликала його в Галичину.
Він стояв біля витоків створення Центральної Ради (1917) і в липні 1944 року очолив підпільний парламент воюючої України — Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Комуністичний режим кілька разів кидав його за ґрати. З останнього ув’язнення (1944—1960) не вийшов живим. Чи понесла в життя ідеали батька, про що він мріяв і писав з ув’язнення, його донька Наталія ОСЬМАК? На це та інші запитання пані Наталя дала сьогодні відповідь.
— Наталіє Кирилівно, як ви самі прийшли до батька, як поринули в його долю патріота, борця за Україну?
— Батька не пам’ятаю. Мені було лише 2 роки 7 місяців, як його вкотре заарештувала російська окупаційна влада, яка в Західній Україні «устанавлівала савєтскую власть». Цього разу аж на 25 років. Мені не випала нагода чи бодай хвилинка зустрітися з ним живим. У камері Владімирського централу 16 травня 1960 року він відійшов у вічність.
Долею Кирила Осьмака почала цікавитися аж 1994-го. Тоді в Генеральній прокуратурі України мені вручили довідку про реабілітацію батька, а на початку наступного року дозволили вивчати його слідчу справу. Робила це для себе, для власної душі. Лише з протоколів допитів, листів, розповідей рідних могла дізнатися, ким він був. У процесі такого знайомства полюбила рідного батька, бо до того він був мені цілковито чужою людиною.
— На ваш погляд, як у батька формувався дух українця-патріота?
— Його молодша сестра Анна написала, що під впливом Тараса Шевченка він гартував свій український дух. Адже переживав долю Великого Кобзаря, як написала тітка, звук кайданів болем падав на його душу.
— Але молодий Кирило Осьмак спочатку проявляв любов до землі й вступив до Московського сільськогосподарського інституту, щоб навчитися вирощувати добрі врожаї, а не перейматися політикою, громадським життям. Чи не так?
— Не цілком так. У Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського я переглядала каталоги й випадково натрапила на назву журналу «Украинская жизнь». Замовила собі. Усі числа переглянула й знайшла там батькові статті. Деякі були підписані «К. Осьмак», а деякі — криптонімами або псевдонімами. Теми стосувалася агрономічного гуртка в Московському сільськогосподарському інституті. До цього закладу батько вступив 1910 року.
— Інформацію, що ваш батько стояв біля витоків Центральної Ради, теж почерпнули із журналів чи якихось інших документів?
— Із протоколів допитів. Вибухнула Перша світова війна. Руїни, голод, біженці… Студент Кирило Осьмак відгукнувся на пропозицію працювати в «Союзі земств» і отримав призначення на Тернопільщину в міста Збараж і Скалат. Він завідував харчовим загоном. Молода волинянка Марія Юркевич вирішила допомагати у відділі, що опікувався дітьми-сиротами. Їхні шляхи зійшлися, і в січні 1916 року в Києві вони побралися. Батькові тоді було 26 років, а їй — 23. Коли Марія Василівна чекала дитину, їй запропонували місце вчительки в дитбудинку в Києві, з нею поїхав і Кирило Іванович.
Політичне життя в Києві вирувало. На одному із зібрань «Українського клубу» проголосили створення Української Центральної Ради. На допиті Кирило Осьмак сказав, що був членом Центральної Ради першого періоду, коли вона складалася із громадських організацій. Згодом став працювати у Генеральному секретаріаті земельних справ. Коли владу в Україні захопив гетьман Павло Скоропадський, Кирило Осьмак брав участь у триденному антигетьманському страйку, за що його звільнили з роботи.
— Коли й за що вперше більшовики ув’язнили Кирила Осьмака?
— 1925 року батько працював в Інституті української наукової мови, що мав державне замовлення на створення 35 термінологічних словників. Кирило Осьмак був редактором словника сільськогосподарської термінології. Уперше його заарештували в березні 1928 року разом із ще 15 українцями за участь у сфабрикованій організації «Трест» — «контрреволюційній організації правих українських націоналістів у буряковій кооперації». Отримав виселення на три роки за межі України й опинився в Курську.
У квітні 1930 року чекісти організували процес вигаданої «Спілки визволення України». Батька теж зарахували до неї. Пізніше він написав у протоколі, в чому ж його звинувачували: «занимался контрреволюционной деятельностью, употреблял украинские слова, не похожие на русские». Отримав три роки концтабору на півночі Росії — в Комі АРСР. Відбувши цей термін, переїхав із дружиною у Підмосков’я, а потім — у село Катино на Рязанщину, де працював агрономом у колгоспі. У січні 1938 року його знов заарештували — тривав Великий терор. Звільнили у лютому 1940 року.
— Через більш ніж півстоліття ви вирішили побувати на Рязанщині?
— До Рязані їздила з чоловіком 1994 року. Працівник місцевого ФСБ знайшов справу мого батька, і його дуже здивував її обсяг, адже справи тих років здебільшого мали 10—12 аркушів, а тут аж 370.
— Відомо, що на Рязанщині вкоротила собі віку батькова Зірка, так називав у листах із тюрми Кирило Осьмак дружину Марію.
— Марія Василівна у Катиному працювала вчителькою російської та німецької мов. Директор школи — парторг тероризував її, підбурював проти неї школярів. Цього вона не витерпіла й кинулася під потяг.
— Як тоді Кирило Осьмак познайомився з вашою матір’ю?
— Вони були знайомі віддавна. І моя мама, і Марія Василівна працювали в Інституті української наукової мови.
— Скільки дітей було в батька?
— Олег, Лариса, Валя і я. Олег — 1916 року народження, 20-річним він помер від тифу. Лариса з’явилася на світ 2 січня 2018-го. Вона загинула на Волині в підпіллі на межі 1943—1944 років. Валя, небога дружини Кирила Осьмака, була прийомною донькою.
— Як почався упівський період батька?
— У березні 1940 року Кирило Осьмак повернувся з Рязанщини до Києва, а незабаром Німеччина напала на СРСР, і 19 вересня 1941-го німецька армія увійшла в Київ. У жовтні 1941-го в Києві українці створили Українську національну раду, батько очолив у ній відділ земельних справ і створив бюро кооперативного товариства «Сільський господар». Допомагав продовольством українським підпільникам і членам похідних груп ОУН. Наприкінці вересня 1943-го тато, я й мама приїхали до Львова. Тут він зустрівся з діячами ОУН і командуванням УПА. Вони залучили його до створення парламенту воюючої України — Української Головної Визвольної Ради (УГВР).
— Як він сприйняв обрання президентом УГВР?
— На очній ставці Кирила Осьмака та вже ув’язненого референта пропаганди Проводу ОУН Михайла Фарила батько зазначив: «Він каже, що лише чув, що я був обраний президентом УГВР, то я зараз при ньому заявляю, що я є президентом УГВР». І я відчула гордість у батькових словах.
— Ви залишили батькове прізвище. Не боялися його носити?
— Ні, хоч мама боялася цього прізвища до останнього подиху.
— Чоловік як сприйняв таку позицію?
— Мій чоловік — Степан Громадський. Коли ми познайомилися, обоє воліли не цікавитися минулим. Але якось з’ясувалося, що він репресований, що його у 18 років засудили, він був у російському концтаборі в Сибіру. Те, що я робила для повернення батькового імені, для нього було святим, тож мала від нього величезну підтримку.
— Як відшукали батькову могилу?
— Владімирська тюрма межує із цвинтарем. На тій його частині, що прилягає до централу, ховають тих, хто помер в ув’язненні. Знайти батькову могилу допомогла світлина. Могили вже не було — ні хреста, ні горбочка, лише купа сміття. І я тепер її благословляю, бо вона зберегла батькове поховання. 2004 року в розпал Помаранчевої революції вдалося перевезти прах Кирила Осьмака до Києва й 11 грудня перепоховати на Байковому цвинтарі. 1 грудня 2007-го на батьковій могилі освятили козацький хрест (скульптор Микола Малишко).
— Торік ви видали книжку «Кирило Осьмак: автопортрет у листах на тлі Владімирського централу».
— Уперше звісточка з тюрми від тата надійшла 1954 року. Листи він писав окремо мамі, мені й Валі (в одному листі), родичам. Коли померла батькова молодша сестра, я поїхала її ховати. У неї було багато листів, але тітка не залишила жодного розпорядження щодо них, я ж тоді не розуміла їхньої цінності та спалювала. Вистачило мені тоді розуму відібрати татові вісточки з тюрми. Листи ж до Валі після її смерті мені передала її донька Наталка.
Коли я познайомилася з Головним командиром УПА Василем Куком, він попросив дати йому прочитати листи Кирила Осьмака. Порадив мені, як опрацьовувати епістолярну спадщину. Я вирішила зробити окрему книжку листів батька з тюрми і звернулася до Михайлини Коцюбинської із проханням написати передмову. Переднє слово вийшло блискучим, а ще Михайлина Коцюбинська подарувала назву книжки.
— Багато опублікованих у книжці листів я б назвав своєрідним заповітом. Які найбільше вразили вас?
— Враження від читання цих листів у мене склалися вже у зрілому віці. Читала, перечитувала, ридма ридала над ними. Колись батько написав тітці Галині дві важливі для мене фрази. Першу датовано 5 червня 1957 року: «Тішу себе надією, що вона, Наталочка, понесе в життя ідеали свого батька». В іншому листі написав: «Надіюся, що існування такої цікавої донечки Наталочки виправдає мій вчинок». Цих слів я не знала. Але вони багато в чому сформували мою долю.
— Ви й надалі працюєте над життєписом батька?
— 1958 року батько написав: «Обставини тяжкі, зла наоколо — надміру. Проте незламно вірю, що правда переможе, хоч і з великими зусиллями».
Значення Української Головної Визвольної Ради ще й досі не усвідомлене. Ім’я Кирила Осьмака не досить відоме. 31 жовтня указом Президента України з нагоди 100-річчя проголошення ЗУНР Кирила Осьмака (посмертно), засновника і члена Української Центральної Ради (1917—1918 роки), президента Української Головної Визвольної Ради (1944) нагороджено орденом Свободи.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Наталія ОСЬМАК. Народилася 22 грудня 1941 року в Києві. Закінчила 1965 року Київський автодорожній інститут. Працювала інженером-проектувальником мостів у проектному інституті «Київсоюзшляхпроект» з 1966-го до 2014 року. Мешкає в Києві.