Олімпійська чемпіонка з легкої атлетики
Наталія ДОБРИНСЬКА
Сьогоднішній наш гість — людина напрочуд сонячна. Усміхнена, привітна, емоційна. Просто не віриться, що ця приваблива жінка може безжалісно громити своїх суперниць у секторі для штовхання ядра, або на біговій доріжці. Нещодавно Наталія Добринська завершила свою успішну легкоатлетичну кар’єру, та спорт з її життя нікуди не подівся.
Сопілка для онучки
— Наталіє, напевно, невипадково у вашої мами таке аристократичне по батькові — Любов Аполлінаріївна. Вашого дідуся звали так незвично…
— Він і людиною був незвичайною. Мій дідусь — письменник Аполлінарій Мацевич — залишив після себе багато дуже добрих, дивовижних книг. Я їх досі перечитую. Дідусь усе своє життя залишався палким патріотом України, багато вистраждав. Він написав чимало книжок для дітей, а також про долю країни, про Голодомор. Правда, читати їх мені емоційно важко.
Я запам’ятала зустрічі з дідусем із дитинства (вони з бабусею жили в Хмельницькому, а ми під Вінницею). Коли виходили у світ його книжки, він з’являвся на порозі з купою солодощів. Мені здавалося, що дідусь привозив цукерки кілограмами. І обов’язково — музичні інструменти. Яких тільки сопілочок не було у нас! Одного разу з’явилася мандоліна. Ми зі старшою сестрою Вікою так на ній бринькали, що в батька просто не витримали нерви: мандоліна наказала довго жити. Апофеозом дідових подарунків можна назвати фортепіано. Але до нього підійшли вже серйозно: сестра відвідувала музичну школу. А ось мене, хоч як просила, на музику не віддали. Можливо, тому, що Віка не надто багато уваги приділяла музичним вправам.
— Дідусеві літературні гени якось позначаються?
— Звісно. А ще мамині, вона закінчила Львівський університет імені Івана Франка, все життя пропрацювала в різних газетах. У школі я завжди добре писала твори. Мама не допомагала, тільки підбадьорювала: ти в мене така розумна, що сама прекрасно впораєшся. Я писала, старалася, а в школі запитували: мама допомагала? Мені легко давалися саме гуманітарні предмети. Але перед найскладнішими контрольними могла зібратися і видати відмінний результат навіть із математики. Викладачка часто сварила: ти така ледача. Нещодавно зустріла вчительку математики у Вінниці, вона не могла заспокоїтися: «Навіщо я тебе так мучила математикою?» «Зате характер мій загартували, нічого тепер не страшно», — відповіла я.
Багатоборство плюс кераміка
— Наталіє, як у вашому житті з’явився спорт?
— Без нього я свого життя взагалі не пам’ятаю. Річ у тому, що мої батьки — Людмила Аполлінаріївна і Володимир Степанович — віддають перевагу активному способу життя. Тато багато чим займався: спортивне орієнтування, ковзани, лижі, легка атлетика. Мама теж захоплювалася різними видами. Вони досі майже щодня бігають крос, катаються на лижах, ковзанах. Знаєте, з балкона нашої квартири в Якушенцях видно озеро. Взимку батьки неодмінно там катаються. Я так люблю спостерігати за ними. Мені здається, це — найбільш зворушливе видовище в світі: мама й тато на засніженому озері. Вони в мене молоді, спортивні, підтягнуті. І як у таких батьків діти могли не займатися спортом? Спочатку сестра, а потім уже я потрапили на стадіон.
— Тобто обирати вам не доводилося?
— Коли мені було сім років (пам’ятаю, початок вересня, ще по-літньому тепло), батько узяв мене за руку і відвів на стадіон. Там займалася група дітей, до їхнього тренера ми і підійшли. Виявилося, тренуються багатоборці.
— Чим маленькій дівчинці міг сподобатися такий складний вид спорту?
— Було дуже цікаво: почалися юнацькі змагання, спілкування, хотілося вигравати, доводити. У спортсменів узагалі дуже насичене життя. Ми тренувалися чотири рази на тиждень. А ще батьки записали нас із сестрою у басейн. Також ми відвідували гурток кераміки: ліпили різні фігурки, горщики. Мама їх досі зберігає. Вона завжди приділяла нам багато уваги — водила на прогулянки, розповідала про природу, вчила помічати все цікаве, ділитися спостереженнями. Батьки прагнули, щоб ми були постійно зайняті цікавими справами. На жаль, помічаю, що нинішні діти якось не рвуться в легку атлетику й у інші види спорту. Вони не хочуть витрачати час, енергію, та і батьки іноді нестерпно байдужі до зайняття дітей. Мене це дуже хвилює.
— Олімпійська чемпіонка може змінити це?
— Я не відмовляюся від зустрічей з дітьми, проводжу відкриті уроки в школах, пропагую спорт. Подивіться на наших чемпіонів. Це люди самодостатні, розумниці із залізним характером. Невже результат не вартий зусиль?
— Тобто поширену нині думку: мовляв, спорт — не запорука здоров’я, ви не поділяєте?
— Абсолютно з цим не згодна! Біда в тому, що нас важко назвати по-справжньому спортивною нацією. В Україні немає тієї захопленості, яку я спостерігаю в західноєвропейських країнах. Уявіть собі, коли повернулася з пекінської Олімпіади-2008, журналісти насамперед просили: розкажіть, будь ласка, докладніше про ваш вид спорту. Я була просто шокована. Нікому в Європі не треба пояснювати, що таке легкоатлетичне багатоборство.
— До речі, багатьом уболівальникам, які уважно стежать за семиборством, легко заплутатися в балах, продертися через різноманітні таблиці. Та й просто зрозуміти, чому перше місце може посісти спортсмен, який показує кращий результат лише в одному-двох видах програми, досить складно. Ви самі не плутаєтесь?
— Насправді в цьому і полягає інтрига: максимально ефективно виступити у своїх коронних видах і не відступити занадто далеко в незручних дисциплінах. Наші змагання тривають два дні. І дуже важливо не перегоріти, правильно розподілити свої сили. Ось я вдало пробігла спринтерську дистанцію з бар’єрами. А стрибки чомусь не пішли. Суперниця ж напрочуд вдало виконала свою спробу в секторі для стрибків у довжину. Збирайся, думай, що робити, як ситуацію виправляти... Саме ця боротьба, постійні зміни в турнірній таблиці, гонка за лідером і роблять багатоборство таким цікавим видом для глядачів. На мій погляд, семиборство — найбільш гармонійний вид легкої атлетики.
— А ви не втомлюєтеся від своїх конкуренток? Два дні постійно пліч-о-пліч — мимоволі зростає психологічна напруга…
— Я своїх суперниць поважаю. Якщо будеш під час змагань на них вовком дивитися, втомишся дуже швидко. У нас взагалі атмосфера дружня: влаштовувати суперницям неприємності, наприклад, мітки для звичного розгону збивати, ми собі не дозволяємо. В інших видах — пострибали, розійшлися. Ми ж разом проводимо чимало часу, ніяких емоцій на негатив не вистачить. Я завжди налаштовуюся на те, що перемагати треба завдяки своєму вмінню. А ось до себе ставлюся досить вимогливо — жодних послаблень, якщо почнеш себе жаліти, то нічого не доб’єшся.
І танці до упаду
— Ви віддали спорту понад 20 років. Що зрозуміли, коли повісили кросівки на цвях?
— Виявилося, що і за межами стадіону кипить дуже цікаве життя. Ми з командою об’їздили весь світ, а нічого по суті не бачили. До початку змагань накопичуєш енергію, намагаєшся не втрачати концентрацію, а після фінішу не залишається ніяких сил. Тому насамперед я почала подорожувати. Побувала в Індії, жила місяць в ашрамі — захоплююся йогою. Відвідала Париж, інші міста і країни. З’явився час зупинитися, подумати, відвідати театри і музеї.
— І що, тренування зовсім лишилися в минулому?
— Зізнаюся: думала, зменшу оберти, однак, виявилось, що без спорту життя неможливе. Тож і бігаю, і в залі тренуюся, а ще захопилася танцями: можу по 3–4 години присвятити різним стилям.
— Наскільки я знаю, олімпійська чемпіонка Наталія Добринська — авторитетний спортивний функціонер…
— Так, я віце-президент Федерації легкої атлетики України. Хочу зазначити, що зараз атмосфера у федерації стала набагато демократичнішою: хоча грошей ще бракує, але дихати стало трохи легше. Нещодавно мене обрали віце-президентом комісії атлетів Європейських олімпійських комітетів, яка неабияку увагу приділяє жіночій легкій атлетиці.
— Все це так звані громадські навантаження. А як із постійним місцем роботи?
— Я відкрита для пропозицій.
Тетяна ОСАДЧУК, Валерій КАЛІНІЧ
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Наталія ДОБРИНСЬКА. Народилася 1982 року в селі Якушинці на Вінниччині. Заслужений майстер спорту України з легкої атлетики. Закінчила Інститут фізичного виховання та спорту Вінницького педагогічного університету. Володарка золотої медалі у семиборстві на Олімпіаді-2008 у Пекіні. На літніх Іграх-2004 в Афінах посіла восьме місце.
Віце-чемпіонка світу-2004, володарка бронзової медалі світової першості-2005. З 2010 року — депутат Вінницької обласної ради.