Комусь не подобаються наші дороги. Та будемо простішими й насолоджуймося самою можливістю рухатися, бо хто в дорозі буває, той розуму набуває.
Мій друг ще за два тижні до мандрівки в один із районів Одещини, який межує з Молдовою, вивчив інформацію про можливі маршрути так детально, неначе місяць волами їхатиме. З його слів, шлях із Вінниці через Чечельник і Балту на 150 кілометрів буде коротшим за решту, але між цими райцентрами дороги взагалі немає. Якщо ж їхати трасою Київ—Одеса, до неї дорога між містами Гайсин і Умань ніяка. То й що? Та най трясуся, коли везуся. Власне, дорога спішна, коли розмова втішна. «Цим шляхом можна їхати», — сказав я йому. «Справді, ти ж оце ним проїхав», — відповів він задумливо.
Домашня думка в дорогу не годиться. То десь там, у Європах, «штучноствореним засобом пересування» їдеш швидко й легко. Якщо ж руки тягнуть кермо на себе (ніби штурвал у літаку), щоб перестрибнути яму, внутрішній голос лагідним тоном стюардеси нагадує, що ти майже вдома й маєш набратися терпіння. А ще — поваги до традицій рідної землі, бо ж і на рівній дорозі люди ноги ламають. Цікаво, а як колись прокладали дороги?
Кажуть, що свого часу Сорочинський ярмарок проходив у місті Ромни, що на нинішній Сумщині. Тож спродався чоловік на ньому, а потім перехилив чарку — не бере, перехилив другу — не бере, хильнув третю — узяло: і кожуха з воза, і гаманця з кишені. Він спересердя видерся на воза і гукнув волам рушати. А вони, так як кермо у цьому транспортному засобі відсутнє, посунули додому навпростець. Так і проклали найкоротший шлях до Ромодана.
Нині немає таких розумних круторогих. Тому наука чаклує над машинами-роботами. Але ж на наших дорогах у них відразу батарейки сядуть — від ямок або фольклору водія. Справді, яка то втіха, коли сам у машині. Річ не в тім, що краще погана дорога, ніж кепський попутчик, а в тім, що коли сам — уголос можеш казати все, що на думці. Навіть якщо в салоні є попутчики, то це теж корисно — дорога здійснює виховну функцію: на черговій ямці в останню мить зціплюєш зуби, стримуючи «кузькіну мать», яка ледь не вирвалась на волю.
Наші дороги збадьорюють. Поки їдуть зустрічні машини, вимірюєш глибину ямок і висоту горбиків. А коли попереду нікого та позаду ніхто не насідає, починаєш виляти між перешкодами туди-сюди, туди-сюди… Мимоволі згадуєш босоноге дитинство: на запиленій сільській дорозі бичок, що був у череді, залишав знак «водичкою» — «туди-сюди». Давно навіть у селах такого немає, щоб пилюка до кісточок, та ми все ж рухаємося: туди-сюди, туди-сюди.
Об’їзну дорогу довкола Вінниці капітально відремонтували лише наполовину. Чому не всю? Та з великої турботи про людину: помалу їхатимеш, далі заїдеш, швидко несешся — на біду наскочиш. Себто між гарними ділянками дороги мають бути й оази, щоб водій стрепенувся й відпочив. А на стиках моста через річку Південний Буг раптом згадуєш давню приказку: «вставать треба, їдучи через мости, жеб були цілі кости». От лише як у легковику встати — не на возі ж!
А втім, тепер дороги кращі, ніж були у повоєнний період. Ще хлопчам чув старий як світ анекдот. Водій полуторки кладе на «газ» цеглину й починає залицятися до попутчиці. Та йому відказує, щоб кермо тримав. Він зауважує: «А куди ж ми з колії дінемось?» Нині машини потужні, а колії є хіба що… на дорогах державного значення. І такі глибокі, що мусиш маневрувати, щоб днищем не зачепити. А проклали їх задля збереження фольклору нові українці, чиї машини возять зерно у порт. Ваговози з євроколесами (колеса не спарені, а одиночні) у теплу пору року, мов пилкою, ріжуть асфальт, тому що вантажу беруть значно більше, ніж дозволяється правилами. Чиновники це знають, та на трасі мені не доводилося бачити спеціальні ваги. Справді, як же самим себе штрафувати?
Кілька років тому були гучні справи щодо керівників підрозділів, які вкрали дороги. Але погомоніли — і мов з гуски вода. Тепер їдеш цими дорогами, мов возом. За межами Вінниччини у напрямі Умані надибав дивовижний знак, який попереджає про «ямку-горбик» на наступних 6 кілометрах шляху, як ніби до цього їх не було. І це на дорозі державного значення! Тут, як мовиться, бери ноги в руки і гайда пішки. Бо так воно і є: з часів незалежності ми ж не їдемо в Європу, а йдемо.
Виїхав на трасу «Київ—Одеса» — і на серці відлягло. Ця дорога — гордість наша! Справді, нею можна їхати, хоч місцями і тут «не той уже Миргород»: є тріщини, нарости та ямки. На одній ділянці рух перекрили й метрів сто капітально відремонтували. Добре, що лагодять. Одначе через 2 дні їду назад і дивуюся, що за Любашівкою ямки, які машиною зачистили, але так і не заасфальтували. Вони ніяк не огороджені, перед ними — жодного попереджувального знака, а деякі таки глибоченькі: якщо в таку влетиш, то можна й колеса лишити.
Отож наші дороги — суцільний фольклор. З усього видно, що держава переймається питанням збереження й розвитку усної народної творчості. Хоч окремі моменти треба підсилити. Зокрема на дорогах державного значення слід встановити знаки з написами, у яких зазначатиметься, хто з міністерських чиновників за цю ділянку відповідає. Відповідно на дорогах обласного й районного значень — вказати прізвище місцевого керівника. Тоді «дорожній» фольклор стане предметним і більш колоритним.