«Знаєш, дитино, яким було моє найпалкіше фронтове бажання? Дійти до річки і вимити волосся». Так казала мені бабуся: якимось дивом приписавши собі півроку, що не вистачало до повноліття, вона з перших днів пішла на війну добровольцем. І випила ту чашу до дна — аж до переможного травня 1945-го. Русоволоса дівчина набралася болячок, які все життя добряче підкошували здоров’я. Але вона ніколи не шкодувала, що пішла захищати землю від нацистів.
9 травня моя бабуся зазвичай одягала кітель із нагородами, які ледь втримувалися на його лацканах, і доки могла ходити, йшла назустріч людям. А вони обдаровували «нашу фронтовичку» (саме так називали її знайомі) квітами й побажаннями здоров’я. Не здійснилося: Ганна Арсентіївна Нагорна вірою й правдою (по-іншому не вміє) служить Господу на Небесах ось уже 30 років.
На пам’ять про неї прикріплюю ближче до серця мак, який власноруч виготовила сусідка, і йду до людей. Разом із рівнянами крокую в урочистій колоні до військового меморіалу на Дубенському кладовищі на мітинг-реквієм «1939—1945. Ніколи знову». Там такі самі онуки та правнуки солдатів, як і я, говорять про те, що «Ніколи знову», на жаль, не справдилося — ворог топче нашу землю ось уже п’ятий рік. У часовому проміжку — майже Друга світова. Більшість людей тут із символічними маками: здається, то криваві сліди куль, що нагадують про страждання і смерть.
Біль, сльози і розпач уже чотири роки як знов оселилися в наших родинах. Тисячі обірваних життів, десятки тисяч скалічених доль. Розчарування в тих, хто цього не зупинив. Поділ на схід і захід, відчай і… надія, яку, здається, з останніх сил збираємо по крихтах, — усе це миттєво передається від людини до людини. І нашою найбільшою спільною мрією стає, щоб «Ніколи знову».
Стою серед моря квітів та сліз і думаю про те, що геополітика надзвичайно підступна. Її вершать правителі, а страждають і розплачуються за їхні помилки цілі народи. Так було з Гітлером і Сталіним, про яких цими днями так багато чуємо з екранів. Так відбувається з Путіним, від якого здригається світ. Але нормальні люди в Росії вже не бояться його кривавого режиму: вони виходять на протести — як багато цим сказано!
Така вже історична закономірність і водночас закон людського буття: той, хто захищає рідну землю, неодмінно переможе. Так було 73 роки тому, так буде нині. Гадаю, ветерани Другої світової теж побачать і сповна осягнуть нашу перемогу, бо вона недалеко: ми, матері, молимося за це і випрошуємо в Господа милості. Принесуть її не правителі — прості українські солдати.
А вже потім можна буде поговорити і про примирення, й про перенесення червоних днів календаря, і про інші гострі кути, які поки що розколюють суспільство: якось воно доречніше буде, чи не так?