130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА ТИСОВСЬКОГО
СИМВОЛ. Багато хто вважає, що якби на початку ХХ століття за аналогією із скаутами Олександр Тисовський не створив український «Пласт», то ОУН-УПА недорахувалася б багатьох своїх чільних діячів, які в дитинстві були пластунами.
На відміну від радянських піонерів, які присягали на «вірність Компартії», вихованці «Пласту» обіцяють служити Богу, Вітчизні й людям. Отож не дивно, що піонерія зникла разом з СРСР, а «Пласт» уже понад сто років — наша гордість.
95 РОКІВ СТВОРЕННЮ У БЕРЛІНІ МЕЖРАБПОМУ
Ленінська зброя голодоморів
ЗАМОВЧУВАННЯ. Всезнаюча Вікіпедія на запит про значення слова Межрабпом видає посилання на створену 1924 року в Москві кіностудію «Межрабпом-Русь». У 1928 році разом зі зміною назви на Межрабпомфільм підприємство набуло статусу спільного німецько-радянського товариства, а згодом перетворилося на знамениту кіностудію дитячих і юнацьких фільмів ім. Горького. Її історія офіційно починається із заснованого 1915 року костромським купцем Трофимовим кіноательє «Русь».
На перший погляд, ідеться про ілюстрацію колись крилатої ленінської фрази, що «найважливіше із мистецтв — кіно». Насправді Межрабпом розшифровується як «Международная рабочая помощь голодающим России». Так називалась організація, заснована 1921 року в Берліні з ініціативи Комінтерну для об’єднання зусиль робітників усього світу в боротьбі з голодом на підконтрольних більшовикам територіях.
На відміну від створених «буржуїнами» благодійних організацій, роль Межрабпому була напрочуд скромною і запам’яталася насамперед внеском кіно в банальне заробляння грошей. Не менш оманливою залишається ситуація з голодом 1921 року, який насамперед асоціюється із трагедією на Поволжі. Насправді він був, висловлюючись ленінською фразою, ще й «генеральною репетицією» організованого більшовиками Голодомору 1932—1933 років на українських землях.
За царських часів навіть масштабні неврожаї у конкретних регіонах не призводили до мільйонних жертв, бо держава і благодійники вчасно надавали допомогу тим, хто голодував. А голод 1921 року в совдепії (від російської абревіатури «советы депутатов», бо СРСР на той час ще не було створено, однак у номінально незалежних радянських республіках фактично були чинними закони РСФРР) переріс у штучно організований голодомор. Адже, крім суто об’єктивних природно-кліматичних чинників, він був зумовлений цілеспрямованими діями держави на поглиблення трагедії.
Основою забезпечення продовольством Червоної армії й державного апарату в совдепії була так звана продрозкладка — вилучення у селян всього вирощеного. У результаті навчені гірким досвідом тотальних грабунків хлібороби скоротили оброблювані площі до потреб самозабезпечення власних родин, а масштабна посуха 1921 року на Поволжі, Північному Кавказі й півдні України зменшила й без того мізерні валові збори зерна.
Однак якщо у Росії селян регіонів, що голодували, звільнили від продрозкладки й почали надавати продовольчу допомогу, то в Україні все робили навпаки. 2 серпня уряд РСФРР звернувся із закликом до міжнародної спільноти допомогти в боротьбі з голодом, а Ленін уже обрахував продовольчі можливості УСРР: «Урожай на Україні приблизно 550—650 мільйонів пудів. Віднімаючи 150 мільйонів пудів на засів і 300 на годівлю сім’ї й худоби, маємо залишок приблизно 150 мільйонів пудів».
Насправді у 1921 році валовий урожай в Україні ледь сягнув 300 мільйонів пудів, що забезпечувало власні продовольчі потреби лише наполовину. Однак це не перешкодило окупаційному уряду, очолюваному етнічним болгарином Християном Раковським, у відповідь на вказівку Леніна відрапортувати про готовність відправити до Росії 100 мільйонів пудів збіжжя.
Крім того, в УСРР (населення 24,5 мільйона осіб) на початок 1921 року дислокувалися війська Червоної армії загальною чисельністю 1,2 мільйона. Їх кількість за особистою вказівкою Леніна збільшили ще на півмільйона за рахунок мобілізованих із постраждалих від голоду регіонів Росії. «Вождь» з усією революційною відвертістю сформулював мету цих дій: «Розташувати ці мільйона на Україні, щоб вони допомогли посилити продроботу як зацікавлені в ній, усвідомлюючи несправедливість ненажерливості селян».
Методи досягнення поставлених завдань, як засвідчує наказ Вознесенського повітового особливого продовольчого комітету від 15 листопада 1921 року, були відповідними: «Взяти в кожній волостей від 15 до 25 заручників. У разі невиконання продподатку в 48-годинний термін половину заручників судитимуть до розстрілу, після чого візьмуть нову групу». Жертвами терору і голодних смертей у 1921—1922 роках стали 2—3 мільйони українців, що менше, ніж 1933-го. Та кожен із загиблих у цій «генеральній репетиції» Голодомору теж має залишитись у пам’яті нашого народу.
55-РІЧЧЯ СПОРУДЖЕННЯ БЕРЛІНСЬКОГО МУРУ
Тюремна стіна між двома світами
ПАРАЛЕЛІ. Тим, хто досі стверджує, що появу залізної завіси, яка 1946 року розділила післявоєнну Європу, спровокували «кляті імперіалісти», не варто забувати: спорудження у 1961 році Берлінського муру фактично затулило останню щілину в глухій стіні, що нею тоталітарний більшовицький режим відгородився від вільного світу.
На той час розділений на східний і західний сектори Берлін із фактично вільним режимом переміщення між ними став головним болем для влади НДР. Адже німці мали змогу порівнювати рівень життя і свобод у себе й на Заході.
За фактично однакових стартових умов у всіх зонах окупації розгромленої Німеччини через 15 років по війні ситуації були різними. У ФРН, де, крім наданої всім західноєвропейським країнам американської допомоги за планом Маршалла, спрацював організаторський талант першого федерального канцлера Аденауера, відбувалося економічне піднесення. У радянській зоні окупації переможці спочатку демонтували і вивезли в СРСР більшість уцілілого промислового обладнання, а згодом змусили німців відмовитися від співпраці із Заходом. Тож невдоволення дійшло до того, що 1953 року вибухнув робітничий бунт, який довелося придушувати за участю радянських танків.
У такій ситуації прозорий кордон між Західним і Східним Берліном став дверима, якими масово виїздили громадяни «першої на німецькій землі держави робітників і селян». Зокрема за період із червня 1945-го по серпень 1961 року з радянського «раю» втекли 3,6 мільйона осіб. Для країни із 17 мільйонами населення це стало катастрофою. Особливо з урахуванням того, що «голосували ногами» за вищий рівень життя і свобод найбільш кваліфіковані робітники, інтелігенція, молодь.
Лише за перші сім місяців 1961 року до ФРН виїхали 360 тисяч (!) громадян НДР, що спонукало радянське керівництво вдатися до суто більшовицьких заходів. Із першої години ночі 13 серпня 1961 року вся 150-кілометрова межа між Східним і Західним Берліном стала непрохідною через загородження з колючого дроту. Невдовзі тут спорудили височенний залізобетонний паркан, який на сході гордо іменували «антифашистським муром», а на Заході — «стіною ганьби».
Показово, що коли із західного боку доступ до межі між двома світами був вільним, то зі сходу підступи до стіни прикривали укріплення у вигляді металевої сигнальної сітки, рову та «мертвої зони». За несанкціоновану появу в ній стріляли. Фактично йшлося про єдиний в історії людства мур на кордоні, завданням якого був не захист від зовнішнього нападу, а перешкоджання втечі власних громадян, що відповідає призначенню тюремних стін.
У сучасній Європі аналогічних споруд уже немає, хоч стін між двома світами від того не менше. На відміну від колись розділеного на дві країни єдиного німецького народу, переходу представників якого у ФРН лише раділи, нині чи не головна перепона для запровадження безвізового режиму з Україною — страх, що українці масово вирушать на Захід. Представники нашої політичної «еліти» в душі усвідомлюють: якщо буде вільний доступ наших громадян у ЄС, нам доведеться будувати власний «Берлінський мур» на західному кордоні, бо рівень зарплат і демократичних свобод у нас не відповідає нормам, загальноприйнятим там.
70-РІЧЧЯ ПОСТАНОВИ «ПРО ЖУРНАЛИ «ЗВЕЗДА» І «ЛЕНИНГРАД»
«Література — виробництво небезпечне»
БІЛЬ. Постанова ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград» започаткувала новий етап ідеологічних переслідувань за найменше відхилення від догм «соцреалізму» в мистецтві. За лічені місяці в усіх союзних республіках ухвалили аналогічні документи. Зокрема ЦК КП(б)У затвердив постанови «Про журнал «Вітчизна», «Про журнал «Перець», «Про репертуар театрів УРСР», у яких до загальносоюзних «гріхів» додалися звинувачення в «українсько-німецькому (саме таким неймовірним словотвором таврували за любов до рідного краю) націоналізмі».
Судячи з постанови «Про журнали «Звезда» і «Ленинград», винуватцями всіх бід у російській і радянській літературах були саме українці: «пошляк» і «подонок» Михайло Зощенко і «чи то черниця, чи то блудниця» Анна Ахматова (Горенко).
Уже по смерті Сталіна на зустрічі опальних письменників з англійськими студентами на пряме запитання, чи згоден Зощенко зі звинуваченнями горезвісної постанови, він відповів: «Ні. Я не пошляк і не подонок». Ахматова була більш дипломатичною, що, однак, мало чим зарадило, адже обоє закінчили життя у злиднях. На відміну від літераторів-заробітчан, наші земляки — від Гоголя і Чехова до Зощенка й Ахматової — мали мужність довести, що талант вищий за владу, хоч, як гірко іронізував видатний сатирик, «література — виробництво небезпечне».
Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)
Ми в Google+