Сюди приходять з радістю і в години суму та тривоги. Музей Григорія Сковороди в Чорнухах напрочуд домашній, ніби дідова оселя. Він зустрічає тебе як друга, запрошує до розмови і сповіді. Експозиції й сад пісень облаштовано з великою любов’ю та витонченим смаком. Оглядаєшся і намагаєшся побачити під грушею господаря. А він запитає: То як вам живеться?

Зупиняюсь, намагаючись знайти відповідь. Хочеться мажору, але життєва правда навертає на інший лад. Будні, як мовиться, без прикрас, якими йдемо до 300-річчя визначного земляка, рояться думками.

Ентузіазм проти забуття

У селі Харсіки (це продовження селища Чорнухи Полтавської області) на вулиці Сковороди перехожі від здивування зупинялися. Їм було дивовижно, що директор Чорнухинської публічної бібліотеки заслужений працівник культури України Микола Булда завзято рве бур’яни навколо пам’ятної плити, присвяченої Григорієві Сковороді. Але… ніхто не допоміг — подивившись, ішли далі. Не соромно було й господарям, чиї подвір’я межують із тим знаком. А також керівникам села, громади, району, області, що проїздять тією вулицею. Вони не помічають, що той бур’ян закривав не лише плиту, а й пам’ять про великого земляка.

«Мені, — каже Микола Булда, — боляче, що бур’янами вшановуємо європейського філософа. А стоїмо на порозі його 300-річчя. Дехто каже, що під час війни не до ювілеїв. Однак Сковорода — не лише минуле. Його висновки із життєвих спостережень, що є постулатами «філософії щастя» нині актуальні як ніколи. Ними керуємося в боротьбі за незалежність. Тим часом ворог убиває не лише українців, а й зазіхає на нашу пам’ять. Тому маємо йти до Сковороди, за Сковородою, щоб ствердити свободу, духовність і справедливість. На жаль, на шляху до 300-річчя поета пришвидшення руху не відчувається».

Рік тому це відчув ректор Київського національного університету технологій та дизайну академік НАПН України Іван Грищенко. Він приїхав у Чорнухи, побував у музеї, ознайомився із селищем.

«Чим університет може допомогти музеєві й селищу у підготовці до 300-річчя Сковороди?» — запитав.

Такого тут не очікували. Бо охочих співпрацювати (за винятком Баришівської зернової компанії) знайти було важко. А тут академік приїхав за покликом серця, щоб підставити плече! Домовилися, що університет допоможе в художньому оформленні музею і селища до ювілею.

«Навіщо вам зайвий клопіт?» — запитав тоді в ректора. «Це не клопіт, — відповів він, — а обов’язок педагога. Ми повинні згадувати Сковороду не від дати до дати, а йти за його порадами. Найкраще залучати до цього студентів через співучасть у підготовці ювілею. Щоб виготовити ті чи інші ескізи, треба читати й перечитувати філософа. Так кожний знайде у творах щось для себе, чим керуватиметься все життя».

В університеті вже виготовили обіцяне. Але Іван Грищенко цим не обмежився. Разом з академіком НАПН України Ольгою Ярошенко оголосили Всеукраїнську толоку для підготовки до 300-річчя Сковороди. До ентузіастів долучилася Баришівська зернова компанія. Вона фінансово підтримує акцію, а Ольга Ярошенко активно пропагує творчу спадщину земляка і продовжує його педагогічну справу. Торік її визнано в Україні освітянином року. Нова українська школа розпочне навчальний рік з новими підручниками Ольги Ярошенко.

Микола Булда за покликом серця гуртує громадськість навколо пошанування славетного земляка і піднесення ролі його музею. Торік проведено презентацію книжок поетеси Лілії Солодкої, на якій ішлося про роль літературного конкурсу школярів «Іду за Сковородою», який у районі назвали зібранням сурмачів пробудження. Чому? Бо дуже гостро ставили питання про розвиток на базі скарбниці Сковороди в Чорнухах музейної педагогіки. А для цього нинішнього статусу селищного музею не досить. Національній скарбниці слід надати відповідний статус.

Про це йшлося на нещодавній зустрічі в бібліотеці. Микола Булда наголосив, що Чорнухинський край багатий на історію, як і вся Полтавщина. На жаль, за останні 30 років у поданні України центральні області відійшли в тінь. А саме тут зародилась українська мова, формувалася національна культура.

Чорнухи рівновіддалені від Києва, Чернігова, Харкова і Полтави. Місцевий музей може і повинен стати центром туристського маршруту, пов’язаного з місцями перебування Сковороди.

«Проте наших пропозицій ніхто у верхніх ешелонах влади не чує, — каже і в.о. директора чорнухинського музею Тетяна Гринь. — Ми прагнемо розширення можливостей, а їх скорочують. Музей був районного значення, тепер — селищного. Звідси фінансування і штати».

До речі, в музеї національного значення лише два працівники. Нині директор служить в ЗСУ. Отже, підготовкою події міжнародного значення займається одна людина. І якби не активність І. Грищенка, О. Ярошенко й інших шанувальників творчості Г. Сковороди, заросла б бур’янами й пам’ять про його 300-річчя.

А на скепсис тих, хто вважає, що під час війни не до ювілеїв, відповідь така. На фронті захищають ідеали, які проповідував філософ. За них загинув у травні зять Ольги Ярошенко. Їх пішли захищати директор музею і батько поетеси Лілії Солодкої. Вони й тисячі інших боронять країну не для забуття нашої історії, а для розквіту держави.

І щоб глибше зрозуміти нинішню потребу в Сковороді, не можна не згадати подвижницьку діяльність Володимира Стадниченка, якого, на жаль, уже немає серед нас. А в Чорнухах шанувальники Сковороди кажуть, що без Володимира Стадниченка вони осиротіли. Чому? Наведемо рядки з листа, надісланого кілька років Володимирові Стадниченку.

«Віримо: достукаєтеся до кабінетів, де вирішують музейні справи»

«Не полишайте у пресі сковородинівської теми, — писали читачі, — поглиб- люйте її, розвивайте. Віримо, що достукаєтеся до кабінетів, де вирішують музейні справи, можете зробити багато, щоб ім’я Григорія Сковороди засяяло поряд з ім’ям Тараса Шевченка».

Над цим Володимир Стадниченко і працював. До 300-річчя Сковороди він видав два томи праць, присвячених філософу, розтлумачуючи його значення для сьогодення. Задуманого третього не встиг.

Володимир Стадниченко вважав Сковороду прапором нації. Журналіста, без перебільшення, вважають його прапороносцем. Одну з книжок назвав «Садівник щастя». Автора називають садівником духовного єднання народу на основі втілення в життя концепції філософії щастя великого полтавця.

Пропагандист його вчення писав, що Сковорода словом істини очищає нашу свідомість, сповнює надією, залучаючи до мудрості. Звідси висновок: національна мета — духовна сковородинізація всієї України. Для цього сповна слід використовувати Чорнухинський літературно-меморіальний музей. За надання йому статусу національного й виступав Володимир Стадниченко. І це пов’язано не лише із 300-річчям. Шанувати філософа, втілювати в життя перлини мудрості, які він проголосив, потрібно щоденно.

І як тут не нагадати рядки повісті Володимира Стадниченка «Іду за Сковородою»: «На шляху в третє тисячоліття Сковорода говорить нам: прокиньтеся! Вас чекають нова земля і нове небо. Дослухаймося до Сковороди. Підемо за Сковородою».

Філософія Сковороди — це наука про щастя. А наука, писав він, живе в діянні. Тож напередодні 300-річчя не досить укотре повторювати про велич Сковороди. Треба йти за ним. Так, як робить це академік Іван Грищенко, твердячи студентам, що в університеті дають не лише професію, а й прагнуть закласти фундамент щасливого життя випускників. Залучення студентів до всеукраїнської толоки з підготовки 300-річчя Сковороди його зміцнює. З таким підходом пошанування стає не лише словом, а й ділом.

 Микола ПЕТРУШЕНКО
для «Урядового кур’єра»

АФОРИЗМИ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

— Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає вчитися, хоча б зовні він і здавався бездіяльним.

— Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись — значить, не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — се рух.

— Що може бути солодше за те, коли любить і прагне до тебе добра душа?

— Надмір породжує пересит, пересит — нудьгу, нудьга ж — душевну тугу, а хто хворіє на се, того не назвеш здоровим.

— Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.

— Хіба розумно чинить той, хто, починаючи довгий шлях, в ході не дотримує міри?

— Як купці вживають застережних заходів, аби у вигляді добрих товарів не придбати поганих і зіпсутих, так і нам слід якнайретельніше пильнувати, щоб, обираючи друзів, цю найліпшу окрасу життя, більше того — неоціненний скарб, через недбальство не натрапити на щось підроблене.

— Не все те отрута, що неприємне на смак.

— Добрий розум, робить легким будь-який спосіб життя.

— Бери вершину і матимеш середину.

— З усіх утрат втрата часу найтяжча.

— Коли ти не озброїшся проти нудьги, то стережись, аби ця тварюка не спихнула тебе не з мосту, як то кажуть, а з чесноти в моральне зло. То навіть добре, що Діоген був приречений на заслання: там він узявся до філософії.

— Так само як боязкі люди, захворівши під час плавання на морську хворобу, гадають, що вони почуватимуть себе краще, коли з великого судна пересядуть до невеличкого човна, а відти знову переберуться у тривесельник, але нічого сим не досягають, бо разом з собою переносять жовч і страх, — так і життєві зміни не усувають з душі того, що завдає прикрості і непокоїть.

— Безумцеві властиво жалкувати за втраченим і не радіти з того, що лишилось.

— Ти не можеш віднайти жодного друга, не нашукавши разом з ним і двох-трьох ворогів.

— Більше думай і тоді вирішуй.

— Скільки зла таїться всередині за гарною подобою: гадюка ховається в траві.

— Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати — це наполовину завершити.

— О, коли б змога писати так само багато, як і мислити!

— Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад, або напевно мусить здійснитися сподіване.

— У тих, хто душею низький, найкраще з написаного і сказаного стає найгіршим.

— Уподібнюйся пальмі: чим міцніше її стискає скеля, тим швидше і прекрасніше здіймається вона догори.

— О, коли б ми в ганебних справах були такі ж соромливі і боязкі, як це часто ми буваємо боязкі і хибно соромливі у порядних вчинках!

— Визначай смак не по шкаралупі, а по ядру.

— Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого.

— Одне мені тільки близьке, вигукну я: о школо, о книги!

— З видимого пізнавай невидиме.

— Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливіший той, хто вміє ним користуватись..

— Не досить, щоб сяяло світло денного сонця, коли світло голови твоєї затьмарене.

— Звірившись на море, ти перестаєш належати сам собі.

— Похибки друзів ми повинні вміти виправляти або зносити, коли вони несерйозні.

— Немає нічого небезпечнішого за підступного ворога, але немає нічого отруйнішого від удаваного друга.

— Мудрець мусить і з гною вибирати золото.

— Коли велика справа — панувати над тілами, то ще більша — керувати душами.

— Збери всередині себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ. Копай всередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідську.

— Для шляхетної людини ніщо не є таке важке, як пишний бенкет, особливо коли перші місця на ньому займають пустомудрі.

— Хіба не любов усе єднає, будує, творить, подібно до того, як ворожість руйнує?

— Природа прекрасного така, що чим більше на шляху до нього трапляється перешкод, тим більше воно вабить, на зразок того найшляхетнішого і найтвердішого металу, який чим більше треться, тим прекрасніше виблискує.

— Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею.

— Чи знаєш ти, яких ліків вживають ужалені скорпіоном? Тим же скорпіоном натирають рану.

— Сліпі очі, коли затулені зіниці.

— Як ліки не завжди приємні, так і істина буває сувора.

— Все минає, але любов після всього зостається.

— Кому душа болить, тому весь світ плаче.

— Тоді лише пізнається цінність часу, коли він втрачений.

— Ти робиш найкращу і для тебе рятівну справу, коли твердо ступаєш по шляху доброго глузду.

— Як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти!

— Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий.