Якраз п’ять років тому з’явилася всім на горе не зовсім нова, трохи історична, абсолютно трагікомічна й аж дуже проросійська спільнота певної частини населення сходу України – донецький нарот. І тому якщо із давніх давен весна була символом оновлення і зародження нового життя, то відтоді ця пора року на Донбасі має лихі назвиська: зловісна, гібридна, трагічна. Або взагалі, не проти ночі буде сказано, «руска», бо саме її убогим, нікчемним і потворним викиднем став отой нарот.
Ще в лютому представники згаданої проросійської спільноти гуртувалися переважно по темних закутках. Вони аж пінилися люттю, стискували кулаки, скреготіли зубами і щедро сипали навсібіч погрозами. Тоді трохи нагадували пустобрехів-псів, які гарчать і дзяволять із-під воріт. Не випадково, нехай пробачать представники Товариства захисту тварин, порівнюю цих типів із невинними песиками. Бо навіть побіжне знайомство з ними миттєво викликало асоціації з літературним персонажем Шариковим. Їй-бо, виникали підозри, що якісь меткі лиходії з грішми поставили на конвеєр метод професора Преображенського. Тобто створили десь під Донецьком гігантську секретну лабораторію-інкубатор і наплодили для Донбасу клонів героя «Собачого серця». На-гора вийшли всі як один! Зовнішній вигляд, манери, словниковий запас, зловживання дешевим спиртним, а ще постійне бажання когось відлупцювати: гуртом одного. Плюс мікроскопічна крихта інтелекту — одна на всіх.
І ось у березні цей нарот натовпами повалив із закутків на центральні вулиці і площі Донецька. Питаєте, чому нарот? Та тому, що кожен із представників цієї проросійської спільноти нагадував ходячий… широко роззявлений рот. І ось усі ці роти почали дуже голосно кричати, репетувати, волати, горлати, лементувати, голосити, лаятися, гримати. Про що дерли роти і горлянки? Сипали погрозами і прокляттями Україні та її людям і водночас вигукували здравиці Росії та її правителеві. І само собою, однією з головних тем для своїх гучних ротів вони обрали той самий рот. Точніше, те, що вони запихають туди зараз і запихатимуть у недалекому майбутньому. Приміром, навперебій кричали і звинувачували самі ж себе за те, що все своє життя, бідолахи, годували всю-всю Україну. Утім, попередили: відтепер — баста! Бо надалі споживатимуть усе вирощене і вироблене тут їстівне самотужки. А Україна нехай пооблизується! Бо цей нарот, кричали, поділиться смачною продукцією хіба тільки із сусідами-«братами». А потім, уголос багатіли думкою, взагалі почнуть стрімко і потужно розвиватися «без бандерівської України», що завалять харчами, вугіллям, металом тощо весь білий світ і його околиці.
Одне слово, вже після перших мітингів на згадану важливу тему з’явилися всі підстави називати галасливих учасників наротом. А потім на власні вуха почув, що цих осіб саме так і звуть. І рахують навіть не на кількість голів, як худобу, а на кількість ротів. Зокрема у гамірному натовпі біля приміщення Донецької облдержадміністрації чоловік із далеко не донбаським акцентом обурено переконував місцевого представника нароту: «Рамси попутал, брат? По двєстє на каждий ваш рот развє мало?..» Тобто «брати»-організатори і «куратори» масових безчинств розплачувалися за участь у цих шабашах саме за кількістю ротів. Із кимось із них грішми, з іншими — спиртним. Бо більшість ходячих (не завжди рівно) ротів цілодобово викидали в атмосферу важкий дух міцних напоїв не найвищої якості.
Ще однією помітною особливістю нароту було те, що ці типи вели активний, але виключно стадний спосіб діяльності. Горлали і погрожували стерти з лиця землі «українських фашистів», а заодно і всю державу, тільки зібравшись у натовп ротів триста і більше. А ось поодинці вони були нижче від «поребриків» і тихіше від місцевої влади. Стояли, небораки, двійко чи трійко на якійсь вулиці Донецька, задирали голови, лупали очима на міські висотки і завжди несміливо питали одне й те саме: «Слиш… Как пройті до центральной площаді Лєніна? А к абкому?» Зате коли збиралися гуртом, ось тоді вже місця всім було мало!
Еволюція нароту із самопроголошеної «наротної республіки» за минулі п’ять літ суттєва. Тепер вони вже не горлають, що завалять харчами себе, братів та весь нормальний світ. І якщо звинувачують в усіх бідах Україну, то тихіше. Зате значно голосніше плямкають, споживаючи українські продукти харчування, по які періодично їздять по цей бік лінії розмежування. А ось про російську відповідну продукцію відгукуються із знанням справи — з відразою. Також дедалі частіше обурено теревенять, що російські «брати» виявилися не такими й рідними. Або взагалі вони ніякі не брати, бо спритно «кинули» донецький нарот для власних інтересів. Геополітичних та інших. І тому ті з нароту, хто голосно кричав серед білого дня в центрі Донецька «Расія! Расія!» — тепер знову поодинці туляться десь у закутках на місцевих вулицях. І як колись, пристають до всіх з одними і тими самими запитаннями. Ось такими: «Ето… Гдє тут работу с оплатой поіскать?» Чи: «Чувакі, а гдє у вас прадукти с гуманітаркі сіводня дают?»
Зітхають чи впівголоса нарікають на життя представники знедоленого нароту поодинці чи вдвох-утрьох. Не більше. Бо російські «куратори» і місцеві «вожді», знаючи стадний характер активності цих типів, свідомо не збирають їх у гурт. Хіба що «на підвалі», де досить професійно затикають їм роти у прямому й переносному значенні.