На його виставки утворюються черги, у нього беруть автографи на вулиці. Хоча його висновки стосовно держави, чию самостійність він обстоював у радянський час, збурюють громадськість…
У всіх залах містяться QR-коди виставки. Експонується 100 невідомих творів, зокрема графіка й картини — притчі раннього періоду, живопис від 1990-х, пластика і роботи на дереві, в яких творчо осмислено архаїку біблейських образів і модерні світові тенденції.
Митець виокремлює 20-хвилинний відеоарт, в основі якого еволюція образів і зображень художника. Саме такий жанр став найпривабливішим для Марчука в проєкті «Секрет геніальності» кураторів Володимира Петрашика і Тамари Стрипко. Художник зазначив, що і Далі, і Пікассо працювали з відеоартом. До речі, пані Стрипко зазначила, що біограф Пікассо Бен Роуз, коли побачив у Лондоні 30 робіт Марчука в 1979 році, захотів познайомитися з ним. У відеоарті використано мелодію «Плине кача» і улюблену митцем «Елегію» Мирослава Скорика. «Відтоді, як почув її у фільмі «Царівна», я в неї закохався, — згадує Іван Степанович. — У 1979-му я виставив свої «Прелюдії» в Москві. Люди на тій виставці казали: у вас серйозна музична освіта. А я нот навіть не розрізняю, хоча бавлюся на гітарі». До кінематографу митець причетний безпосередньо: «Про мене є повнометражний документальний фільм. Я брав участь у зйомках фільму «Осяяння» з Богданом Ступкою, саме тоді зробив його портрет». В експозиції портретам надано чільне місце. На них стражденні та гнівні, змарнілі й нескорені персонажі, а пильні очі на автопортретах спрямовані на глядача: «Я відбувся всупереч обставинам і не спинився у розвитку в поважні роки!»
Його живопис звучить неначе орган, а в невеликих графічних роботах відчуваєш масштабність роздумів. Звісно, і пльонтанизм, що став його брендом.
Універсалізм художника еволюціонує в пошуку монохромної чи барвистої виразності подалі від мейнстріму з комерційною привабливістю і стверджує унікальність авторства як національного деміурга: «Моя фантазія безмежна. Дайте мені 1000 років, і я розмалюю світ».
Художник виставлявся на всіх континентах, напевно, на черзі Антарктида з українською полярною станцією. Загалом було понад 150 моновиставок, хоча лише в 1990 році його запросили на першу персональну в Національному художньому музеї Києва. До виставки в ARTAREA Марчук додав інтриги — зазначив, що це буде його остання експозиція в Києві. Але, здається, він не впевнений в цьому і обмежився коментарем: «В Україні мене не цінують, отож у це можна повірити».
Іван Степанович Марчук народився в родині ткача 12 травня 1936 року в селі Москальовка Тернопільської області. У 1965-му закінчив Львівський інститут прикладного мистецтва.
У 1988-му став членом Спілки художників України, 1997-го отримав Шевченківську премію за 42 картини «Шевченкіани» 1982—1984 років. Марчук — член Золотої гільдії Римської академії сучасного мистецтва, він на 72-й позиції у «Ста сучасних геніях людства» за версією 2007 року британської «Дейлі телеграф». У 2002-му отримав звання «Народний художник України». До його 80-річчя на батьківщині видали персональну марку. 20 років працював у Канаді, Австралії, США. «Я повернувся за товариством. Жити за межами країни одному дуже важко, художнику не можна без жіноцтва».
Він згадує: «Я з дитинства був лідером. Мав затятий, вредний характер і добре вчився. В інституті мене ламали через коліно, вганяли у рамки. Я знав, що я не такий, а який — не знав. В інституті я мучився. Слава Богу, що я його покинув, бо там заглух би, провінційність задавила б заздрістю. В усьому я хотів бути одним екземпляром у світі. Я і зараз хочу бути ненормальним художником».
Митець у своїй творчості називає 12 періодів. «Почав з «Голосу моєї душі». Спочатку кинувся у примітив, викинув анатомію. Це був 1965 рік. У 1970-му придумав пейзажну техніку пльонтанизму — побачив на тлі неба мереживо дерев, їхню анатомію, відтак знайшов на свою голову технологію пейзажу… «Марчук» — це трудомістка робота: не видно мазка, є фарби, кольори, гармонія, різні техніки, яких світ не бачив, — лінія, контраст, гладкість площини. У мене сонце з’явилося в кінці 1980-х: сліпучий сніг, копиці в кожухах... Улітку 2018-го я виставив абстрактний модерн. Це інша стихія».
Велика колекція його робіт перебуває за межами України. З міжнародними виставками дієво допомагають робітники наших посольств. «Вони кажуть: ви робите нашу роботу, коли представляєте Україну. Але загалом влада і могутні світу цього не розуміють значення культури для популяризації країни».
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Володимир ЗАЇКА (фото),
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+