На початку журналістської кар’єри я отримав вкрай потрібний і повчальний урок від прокурора Житомирської області, коли почав доводити йому, що закон забороняє спорудження будь-яких будівель, крім гідротехнічних, у межах прибережних захисних смуг. Відповідь, що потрібно читати те, що справді написано, а не що хочеш прочитати, спочатку шокувала. Однак досвідчений юрист аргументовано роз’яснив різницю між поняттями «прибережні захисні смуги встановлюються», що є незавершеною дією, і терміном «встановлені», якого в українському законі немає.

Буквально дві букви, на які мало хто звертає увагу, означають, що місцеві органи влади мають замовити проєкт землеустрою, оплатити його і встановити стовпчиками межі водоохоронних зон річок, озер, ставків тощо. Лише після виконання цих робіт, що рівноцінні добровільному обмеженню прав міських і селищних князьків, не можна буде видавати дозволи на забудову берегів водойм. Це красномовно засвідчує виняткову мудрість нардепів, які, ухвалюючи закони, вміло залишають у них малопомітні «дірки».

Після цього уроку я прискіпливіше придивляюсь до начебто звичних термінів, назв, законодавчих норм. Зокрема дратують назви деяких державних установ. Наприклад — «управління охорони здоров’я Н-ської облдержадміністрації». Якщо трактувати найменування буквально, то ці установи мають опікуватися здоров’ям, освітою і культурою працівників ОДА, а не жителів області.

Не менше дивує, коли обраних у мажоритарних округах депутатів Верховної Ради чомусь називають народними за аналогією з обраними всім народом України за пропорційною системою. Насправді перші представляють лише виборців великого міста чи, у кращому разі, кількох сільських районів. Визнаючи цих обранців нардепами, мимоволі погоджуємося, що, крім одіозного народу Донбасу, у країні є ще народи Вінниці, Житомира, Харкова, Кривого Рогу тощо.

Проблема не лише у неправильній назві депутатів-мажоритарників, а й суті роботи більшості з них. Вони звикли лобіювати насамперед інтереси своїх безпосередніх виборців. Натомість ми, українці, очікуємо від Верховної Ради законів і рішень, за яких дороги, школи, заклади культури будуть однаково якісними незалежно від місця проживання громадян України та пробивної сили і совісті обраного ними в мажоритарному окрузі депутата.

Найобразливіше, що навіть сформована на суто пропорційній основі Верховна Рада, як могли пересвідчитися українці, чомусь залишалася регіонально-клановою, а не загальнонаціональною. Залежно від того, яка партія ставала переможницею, ключову роль у парламенті відігравали то «дніпропетровські», то «донецькі», то «вінницькі». Саме це використовують як ваговий аргумент на користь збереження мажоритарної складової, бо інакше, мовляв, нікому буде обстоювати інтереси жителів територій, де не змогли виростити власну політичну еліту всеукраїнського рівня.

Насправді це не більше ніж лукаві заяви шулерів-політиків. Вони напрочуд легко прирівняли в правах депутатів, обраних всім народом, і у прикормлених мажоритарних округах, однак вже чверть століття ніяк не можуть перейти до виборів на пропорційній основі за відкритими списками. Лише за цієї умови депутатів визначатимуть не партійні бонзи, а самі виборці, чия чисельність на конкретній території та явка під час голосування забезпечить гідне представництво у Верховній Раді справді народних депутатів від усіх регіонів України.