Небом обдарований, харизматичний, його дуже люблять шанувальники, а надто шанувальниці. Вони палко вітають його і на сцені в тих чи інших образах, і як ведучого концертів та дійств. Їхній кумир — відомий український актор театру і кіно Олексій Богданович — сьогодні відзначає полудень віку.

«Я не люблю  боятися»

— Пане Олексію, як ставитеся до свого піввікового ювілею? Хвилююча для вас подія?

— Немає жодного хвилювання. Це закономірний розвиток життя, і робити з цього якусь проблему я не бачу сенсу. Час минає, його не зупинити, до цього треба свідомо ставитися і сприймати нормально, без паніки. Просто я не люблю свят як таких, не знаю, куди в такі дні себе подіти. Але треба відсвяткувати, є така традиція в театрі. Не порушуватиму її й зіграю виставу «Буря» Вільяма Шекспіра.

— На франківській сцені є кілька способів відзначення ювілеїв. Один з них — бенефіс. Чому надали перевагу виставі?

— Бенефіс я не хотів робити, надто вже їх багато. Планував іншу модель святкування свого 50-річчя. Хотів, щоб вийшла нова вистава, а прем’єру її показали в день мого народження. Та оскільки з об’єктивних і суб’єктивних причин не встигаємо з новою виставою, то я вирішив зіграти спектакль «Буря», який мені ще не набрид.

— Знаю, що нову п’єсу довго шукали.

— І знайшов. Спинив вибір на «Живому трупі» Льва Толстого. П’єса вже є в планах театру, маємо домовленість із режисером-постановником Романом Мархолією та художником Володимиром Ковальчуком.

— Побачимо вас у головній ролі?

— Так, буду Федором Протасовим. П’єса надзвичайно складна — її грали корифеї, це зобов’язує актора. Але страху немає, я взагалі не люблю боятися.

— І все-таки перед ювілеєм людині властиво озирнутися в минуле. Які періоди свого життя вважаєте вдалими, а які — важкими?

— Життя не може йти в одному напрямі, воно як тільняшка, з білими й чорними смугами. Але, на щастя, в мене так складалося, що особливо важких станів, драматично-трагічних моментів творчого невдоволення (хоч воно завжди трошки є) і безробіття небеса не посилали. Тому не хочу гнівити Бога твердженнями, що я чогось недоотримав чи недограв.

«Найкращі моменти мого життя  були в дитинстві»

— Гадаю, не шкодуєте і про те, що стали актором. Хоч у хвилину сумного настрою чула від вас: «А може, краще б став я лікарем?»

— Та кожен з нас часом шкодує за чимось. Іноді, коли відчуваєш внутрішній неспокій і розхристаність, коли не можеш зібрати себе докупи, думаєш: а може справді, якби була реалістичніша професія, ти був би спокійнішим. Стабільнішим. Але стабільність — це теж не моє, тому що не можу уявити себе на роботі з дев’ятої до шостої і щодня виконувати одне й те саме. Тому, мабуть, я б нудився на будь-якій прагматичній службі. Та моменти сумніву завжди бувають, і це прекрасно. Якби я ніколи в собі не сумнівався і гордо носив свої регалії, став би ходячим монументом. А я цього не хочу, тому вагаюся, страждаю. І таким чином, я йду.

— Ви не випадково згадали тоді саме лікарський фах, адже батьки хотіли вас бачити в медицині. Вони легко змирилися з вибором сина?

— Вони мене не змушували до якихось рішень. І досить рано дали мені волю. Батьки зрозуміли, що це моє життя, і вибір я повинен зробити сам. Та оскільки вони ніколи не стикалися з творчими професіями (батько був економістом, мати — вихователем у дитячому садку), то, звичайно, їм хотілося реального, а не ефемерного фаху для сина. І коли я вступив до театрального інституту, батько сказав: «Хобі в тебе буде хороше, а ось професії не буде». Однак потім ні він, ні мати, хоч би як складалися мої обставини, ніколи не дорікали й не казали: «А якби став лікарем, у тебе все було б інакше…» Вони люди делікатні.

— Зауважила: щоразу, коли мова заходить про рідну Сумщину, у ваших очах зблискують іскорки, а в голосі з’являється ніжність. Чим для вас є мала батьківщина?

— Найкращі моменти мого життя були в дитинстві. Моменти натуральності, безтурботності, спілкування з хорошими людьми. Там люди більш відкриті й щирі, ніж у столиці, без подвійного дна. Хоч не можна моє дитинство назвати безтурботним, але саме там, на батьківській землі, текли найкращі струмки і найсолодше співали пташки навесні, адже в дитинстві все сприймаємо по-іншому, бо інша тоді в людини душа — чиста й незамулена. Отож коли під’їжджаю машиною до рідного села — клубок у горлі: вдихаю знайоме повітря і розумію, що в Києві я й досі гість.

«Може статися, що професія закінчиться, а людина — ні»

— Олексію, останніми роками у ваших театральних роботах простежується перехід до ролей іншого типу. Це, зокрема, Іван («Брати Карамазови»), Подкольосін («Одруження»), Жіль («Маленькі подружні злочини»), Преподобний Джонсон-і-Джонсон («Гімн демократичної молоді»). Якщо раніше грали переважно королів, героїв-коханців, нині створюєте психологічно глибокі драматичні або характерні образи. Чи можна говорити про новий етап у вашій мистецькій біографії?

— Не поділяю життя на етапи. Усе виходить більш-менш спонтанно. Мабуть, ці зміни зумовлені переходом в іншу вікову категорію. Грати абищо тепер не хочеться: я вже на сцені багато навеселився, насміявся, наплакався. Тому й дозволяю собі вибірковіше ставитися до ролей. А стосовно характерних образів, то вони є наслідком внутрішнього акторського протесту, адже кожен із нас бореться зі звичним амплуа. Не хочеться поставати перед глядачем весь час в одній іпостасі. Що більше граєш характерів, то ширшою стає твоя палітра й зростає кількість штампів. А чим більше штампів,тим кращі компіляції з них можна робити. Починав я не як характерний актор. Стартовими для мене на франківській сцені стали драматичні й трагічні ролі у «Трибуналі» Андрія Макайонка й «Кабанчику» Віктора Розова. Потім Сергій Данченко, який узяв мене в театр, стежив за моїм розвитком у професії, сказав: «Ну добре, ти вмієш кричати, плакати на сцені. А тепер спробуй робити якісь невластиві тобі речі». І почав спонукати до характерних ролей. Не можу сказати, що вони стали моєю фішкою, тому що мій улюблений жанр — трагікомедія. Суто комедійних ролей намагаюся не грати, бо не маю яскравого комедійного обдарування. А взагалі прагну створювати такі образи, які спонукали б глядача до роздумів, а я б у них зростав та черпав натхнення.

— Ваш персонаж Проспероз із вистави за п’єсою Вільяма Шекспіра «Буря» чимось подібний до графа Монте-Крісто. Але відрізняється тим, що не піддався бажанню помститися кривдникам, оскільки зберіг у собі душевну шляхетність. На вашому шляху теж трапляються зустрічі не тільки з добрими людьми. І ви також умієте не тримати зла…

— Дуже легко піддатися спокусам життя і стати чудовиськом — іти по трупах, боротися, мститися, виривати, топтати. Складніше цим спокусам не піддатися. Тому що професія сьогодні є, а завтра її немає. І може статися, що професія закінчиться, а людина — ні. А чим потім людині жити, якщо вона себе розбазарила? Вона залишається наодинці із собою і має усвідомити: а що ж я наробила? І чого я так чинила — заради ордена, звання?..

— Ви актор, для якого важливо працювати саме зі своїм режисером. Серед тих, кому вдавалося розкривати різні грані вашого таланту на сцені й екрані, — Сергій Данченко, Олег Бійма, Юрій Одинокий, Андрій Дончик, Кшиштоф Зануссі. А улюблені партнери-виконавці у вас є?

— Не називатиму прізвищ, але люблю працювати на сцені з тим партнером, який мене чує, бачить і відповідає саме мені. Є актори, які думають тільки про себе — який вони вигляд мають, з якою інтонацією говорять, тобто вони зациклені на собі, а ти для них як партнер не існуєш. Мені це страшенно не подобається, все-таки театр — це діалог. Мені цікавий партнер, який чує і сприймає мене, і я йому відповідаю тим самим.

— Кого хотіли б сьогодні згадати з акторів-франківців старшого покоління, тих, хто вас підтримав?

— Я мало працював з корифеями. Здавалося, що вони до мене ставилися краще, ніж колеги мого покоління. Уславлені актори вже все мали і не бачили в мені конкурента. Тому я з великою теплотою згадую і Аркадія Євгеновича Гашинського, й Ольгу Яківну Кусенко. Їхня делікатність, необ’єктивність (у хорошому розумінні) до мене підтримували в житті. Багато було таких людей. А Наталія Михайлівна Ужвій, коли я щойно прийшов у театр і зіграв виставу, подивилася мою першу прем’єру й мовила: «Ну що я можу сказати про молодого актора? Чути його добре». Це була похвала, бо для нашого театру дуже важливо, щоб актора добре чули. А все інше — то вже Бог або дав, або ні. Стосунки з людьми у театрі,як і поза ним, складаються по-різному: хтось більше імпонує, хтось — менше. Я ніколи не вступав у панібратські стосунки, завжди тримався дистанційно, і вважаю, це правильно. Є робочі стосунки, є дружні, є любовні, не можна їх змішувати, бо тоді вже не розділиш і плутатимешся.

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що не можете собі дозволити заводити багато друзів. Та все-таки є бодай одна-дві людини, яким ви довіряєте?

— Я й собі іноді не довіряю (усміхається), а ви хочете, щоб я комусь довіряв… Навіщо людину спокушати своєю відвертістю, навіщо від неї чекати того, на що вона не здатна? Ми всі слабкі, недосконалі, навіщо власні проблеми переносити на чиїсь плечі? Людина дає стільки, скільки вона може дати. І не треба вимагати більшого. Тому я мирно й без ілюзій ставлюся до подібних стосунків. Дружба, хоч у нас це слово й поширене, — така сама рідкість, як і любов. Буває, настає момент щось вирішувати, і бачиш: людина не пройшла випробування дружбою. Тоді розумію, що це була не дружба, а приятельські стосунки. І не роблю трагедії.

Тетяна КРОП 
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Олексій БОГДАНОВИЧ. Народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Народився 23 березня 1963 року в селі Береза Глухівського району на Сумщині. Випускник Київського інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. По закінченні цього вишу й донині працює у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Серед зіграних тут ролей — Лукаш («Лісова пісня»), Михась («У неділю рано зілля копала»), Ілько («Патетична соната»), Принц Уельський («Кін ІV» Григорія Горіна), Чичиков («Брате Чичиков») та інші.