Навряд чи знайдеться в історії Великої Вітчизняної війни приклад, коли розвідника-єфрейтора було удостоєно орденів Слави трьох ступенів (а їх прирівнюють до Зірки Героя) в стислий термін — упродовж восьми місяців. А якщо взяти до уваги, що напередодні її закінчення солдат зазнав тяжкого поранення і кілька місяців провів у госпіталі, то, вважай, кожен орден знаходив власника з інтервалом два місяці. Саме такий геройський рядок вписав у літопис тієї війни Микола Фостенко. Укази про нагородження його орденами Слави трьох ступенів датовані відповідно 30 вересня 1944-го, 4 березня і 31 травня 1945 року. Воістину гідний факт для занесення до книги рекордів військових подвигів.
Двічі не помирають
Як пригадує тепер Микола Семенович, від самісінького народження над ним чигала смерть, бо селянська родина бідувала. Особливо у страшному 1933-му, коли рятувало гниляччя в полі, яке хлопець збирав разом із ровесниками і дорослими.
Годі й казати про воєнні роки, особливо після фашистської окупації Підлипного. Змушений був працювати в полі на нову владу, але не міг мовчати. Якось уголос обурився запровадженими порядками, а вже за якусь годину про це дізналися поліцаї.
І хоча того дня не прийшов додому ночувати, та ранком наступного юнака запроторили в підвал сільської управи, в якому просидів цілісіньких 10 діб. Тоді кожна хвилина могла стати останньою у його житті.
На щастя, минулося. Так само як і тоді, коли став свідком масового розстрілу жінок і дітей на околиці села. Кулеметні черги, крики, зойки і досі відлунюють у пам’яті.
Війна розлучила хлопця з батьком, у рідному селі загинула мама, а самого Миколу разом з іншими односельцями в березні 1942-го мобілізували на примусові роботи в Німеччину. В Конотопі, дякувати долі, зі збірного пункту вдалося втекти. Так і поневірявся по всіх усюдах, аж доки село визволили радянські війська.
А 17 вересня 1943-го стало першим днем його військової біографії. Знав, що наражає себе на небезпеку. Але сказав собі: двічі помирати не доведеться.
Доля була прихильною до хороброго юнака — хоч і повела його неймовірно виснажливим і важким шляхом, однак уберегла від смерті. Про таких кажуть: народився в сорочці, бо неодноразово був на волосині від загибелі.
Перші відзнаки розвідника
Опісля запасного артилерійського полку в білоруському містечку Кленці Гомельської області бойовий шлях розпочався 15 травня 1944 року під містом Жлобин, коли 1-й Білоруський фронт розпочав наступ за визволення від окупантів міста Рогачов. Розвідники-артилеристи днювали й ночували на спостережному пункті, який обладнали на найвищому дереві лісової галявини.
«Я заступив у наряд, коли почало світати, — згадує Микола Семенович. — Уважно проглядав розташування противника. Раптом помітив кілька машин у глибині ворожої оборони. Придививсь і зрозумів, що це штурмові гармати висуваються на передній край. Відразу ж телефоном повідомив командира. Невдовзі вогнем дивізійних гармат вдалося знищити два танки «фердинанд», за що отримав подяку».
Три доби тривали бої у заплаві широкої річки Друть, що уповільнювало переправу піхоти, танків і артилерії. Микола Фостенко саме тут одержав свою першу нагороду — медаль «За бойові заслуги».
Слава знаходить хоробрих
25 липня 1944 року у складі полку форсував Буг, потім бойовий шлях вів його територією Польщі. Розпочався наступ на Варшаву.
Як говорить ветеран, завдання було таким: обираєш місце на сосні, дивишся, де спалахи та постріли, даєш орієнтир, доповідаєш командирам.
Неподалік польської столиці Микола Фостенко, перебуваючи на спостережному пункті, угледів засідку з фашистськими танками і бронепоїздом. Артилеристи відразу знищили ворожу техніку, що унеможливило несподіваний удар у фланг полку.
Коли радянські війська вели бої за розширення плацдарму на західному березі Вісли, розвідник передав координати старанно замаскованої фашистської артилерії, яка прицільним вогнем била по нашій піхоті. За участь у знищенні ворожого угруповання під Варшавою Миколу Фостенка нагородили орденом Слави третього ступеня.
У січні 1945-го точилися бої на західному березі річки Вісли. Микола Фостенко пішов у розвідку і надав командуванню інформацію про розташування ворожих вогневих точок, які одразу й знищили.
За зразкове виконання бойових завдань на Сандомирському плацдармі єфрейтора удостоїли ордена Слави другого ступеня. А третьою — найвищою нагородою цього ордена — І ступеня радянське командування відзначило розвідника за участь у штурмовій операції на території Німеччини в березні переможного 1945-го.
Тоді Микола Семенович зазнав тяжкого поранення, тож йому довелося кілька місяців провести на госпітальному ліжку. Ту нагороду разом з медаллю «За визволення Варшави» отримав після переможних салютів.
Справжнє багатство — сім’я
Після остаточного одужання (хоча довго турбувала поранена нога, яку навіть хотіли ампутувати) повернувся у Підлипне. Рідна хата зустріла пусткою, і відчай охопив колишнього розвідника. Проте невдовзі з фронту повернувся брат, з’явилася своя сім’я, словом, розпочалося мирне життя.
У 1948 році прийшов на конотопський завод «Червоний металіст», на якому трудився понад півстоліття. Жодного разу навіть подумки не шукав теплішого місця. Бо воно — місце токаря чавуноливарного цеху — завжди гаряче.
У повоєнні роки Миколі Фостенку присвоїли звання спершу старшини, потім вручили офіцерські погони. Після заснування ордена Богдана Хмельницького став першим його кавалером у Сумській області.
За прожиті роки колишній розвідник не нажив матеріальних благ. Його багатство — працелюбна і порядна сім’я: син, донька, онуки і правнуки.
А ще має повагу і вдячність від людей, які не купиш ні за які гроші.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
Ігор ЛИСИЙ
для «Урядового
кур’єра»
Ми в Google+