ПОКЛИКАНІ

У них різні долі, але єдині правила життя
 

Цю будівлю у Зборові на Тернопіллі спорудили у райцентрі за останні 20 років. Виросла вона на місці колишньої старої пральні. Тепер на цьому подвір’ї теж дбають про чистоту, але передовсім духовну, моральну, християнську. Тут — жіночий монастир.

Темно-синій габіт з рожевим комірчиком

Черниці не сховали свій монастир за широкими й товстими мурами. Виклали хіба, як і теперішні добрі господарі, кам’яні стовпчики для кріплення металевої огорожі. Усе на виду в кожної людини. Вже з перших хвилин зустрічі монахині видалися мені відкритими, привітними, життєрадісними. Ігуменя Вероніка Кішко запросила до розмовниці – кімнати для гостей. А гості, знаєте самі, завжди все хочуть роздивитися, розпитати. Я ж поцікавився історією виникнення цієї чернечої громади. Повна її назва — згромадження сестер Непорочного Серця Марії Фатімської. Заснував його у вересні 1945 року один із перших монахів-редемптористів у Галичині о. Роман Бахталовський.

Це був час, коли комуністична влада взялася саме заганяти в підпілля Українську греко-католицьку церкву. Власне, для монахинь нового згромадження тоді визначальною й стала молитва. Вони молилися за свою церкву, її подальшу діяльність і розвиток.

Уже з виходом з підпілля УГКЦ сестри Фатімської Богородиці, крім молитовної праці, активно звернули увагу й на інші види діяльності, що закладені в статуті згромадження.

У Зборові згромадження має головний дім. Монастирі цієї чернечої структури є ще на Львівщині та Прикарпатті, а також у столиці й Кіровограді. Сестри носять одяг темно-синього кольору з рожевим комірчиком. Чому обрали такі барви? «Пресвяту Богородицю на іконах зображують здебільшого у синьому чи блакитному одязі», — пояснює ігуменя, а відтак цитує рядки з акафісту, який написав засновник їхньої монашої громади о. Бахталовський: «Радуйся, рожева заграво, вістунко ясного сонця». Ще одна прикметна для них річ — це носіння на поясі вервиці, на якій заповідала молитися Фатімська Богородиця.

Ігуменя Вероніка Кішко духовні пісні виконує під гітару, а сестра Ольга Беш у вільні хвилини вишиває. Фото Миколи ШОТА

Розпорядок дня – армійський

Побувши кілька годин у монастирі, вивчивши розпорядок дня, чомусь хотілося тутешнє життя порівняти з армійським. Я теж свого часу служив в окремій роті у центрі одного з білоруських міст, де була порівняно невелика група солдат, і ми не знали, що таке дідівщина, жили дружно, прагнули дотримуватися військового статуту. Лягали о 22 годині, піднімалися о 6-й ранку. Це час відпочинку і в монахинь. 

Узагалі впродовж дня всі сестри моляться спільно шість разів. Всіляка робота, харчування – за розпорядком дня. Але навіть, здавалося б, у надто регламентований час монахині мають можливість активно розвивати власні таланти — чи то у малюванні, чи у співі, вишиванні, інших творчих царинах. Телепрограми (переважно випуск новин) теж можуть переглядати. Пораються й по господарству – вирощують курей, засівають, обробляють і збирають урожай на ділянці у кількадесят соток. Словом, кожна має свої обов’язки — сталі й тимчасові.

Щодо кількості, то нині чорниці у Зборові склали не духовну роту, а лише одне відділення. Семеро (найстаршій з них — вже за 80 років) тут живуть, «ревно зберігаючи обітницю чистоти, убозтва та послуху». Кожна зі своєю долею, але всі дотримуються єдиних правил життя.

Дорога до Божого поклику

За гасло згромадження вибрали вислів св. Луки: «Я Господня слугиня, нехай зі мною станеться по Твоєму слову». До такого вибору треба пройти надто важкий моральний шлях, відректися від світського життя, відчути біль серця батьків, рідних, друзів. Зрештою, можуть і повернутися назад, додому, адже попереду матимуть ще сім років на глибокі роздуми про довічні обітниці. 22 грудня, на свято Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, на монашу дорогу ступила 20-річна мешканка Зборова Марійка. Вона закінчила місцевий коледж, здобула професію оператора комп’ютерного набору, секретаря керівника. Але вирішила піти в монастир. Твердить, батьки її вибір сприйняли належно. Марійку прийняли «на кандидатуру» або «постулят».

Триватиме цей процес півроку чи до року (вирішуватиме ігуменя). За дівчиною закріпили «наставницю» — одну зі старших сестер. Відтак на Марійку чекатиме «новіціят» — монаша школа, де вивчатиме правила чернечого життя, відповідні дисципліни. Після завершення напише заяву, аби допустили до складання перших монаших обітниць на один рік. Згодом аж чотири роки для неї діятиме «юніорат» — період часових обітниць. Якщо утвердиться в несхитній думці, що чернецтво — це її покликання, складе довічну обіцянку Господу.

У згромадженні були випадки, коли за час тривалої підготовки до чернецтва дехто залишав стіни келії. «Люди, які мають щось побічне, скажімо, не складається в них особисте життя, трапилося щось страшне чи трагічне або замучила злиденність, не зможуть бути в монастирі, вони тут нещасливі, тож так чи інакше підуть звідси. У монахині треба йти з любові до Бога, а не втікати від мирської суєти», – зауважує ігуменя Вероніка Кішко. Проте нині надто мало дівчат прагнуть обрати для себе чернечий шлях.

У капличці за молитвою я побачив юнку. Згодом випало порозмовляти з нею. Звати її теж Марія. Їй — 19 років. вчиться іконопису у Львові. Вперше до Зборівського монастиря приїхала на реколекції (духовні вправи — Авт.) у 8 класі. «Коли побачила, як сестри тут живуть, який побут, енергетика, наскільки тут гарно, добре і Бог їм допомагає, стала їх відвідувати дедалі частіше», — ділиться роздумами дівчина. Чи не думає часом стати черницею? На це запитання почув філософську відповідь: «Наразі щось бореться в мені, тож покладаюся на Божу волю».

Сповнила обітницю мами, не відаючи про це

У суспільстві побутує думка, що в монастир ідуть люди через убогість. Ігуменя Вероніка таке міркування відхиляє. Навіть на прикладі сестер згромадження можна в цьому переконатися. Сама вона виросла в робітничій сім’ї у місті Калуш на Прикарпатті. Була третьою та наймолодшою дитиною в батьків. Каже, що монахинею їй судилося стати вже з народження. І наводить такий факт. Уже дорослою дізналася, що у два місяці вона сильно захворіла на кашлюк. Лікарі надто боялися за її життя. І тоді мати почала молитися за свою кровинку «у дивний спосіб»: «Боже, дай моїй Іванці (світське ім’я сестри Вероніки — Авт.) здоров’я зараз, але якщо захочеш, забери її потім». Немовля за певний час виписали з лікарні. Щойно дівчина досягнула повноліття, матуся померла. І щоночі приходила у сни доньки впродовж року. Перестала снитися лише тоді, коли Іванна обрала для себе келію, а не міську квартиру.

«Напевне, я сповнила мамину обіцянку Богові, яку вона дала в моє несвідоме буття», — ділиться думками ігуменя. Був їй даний ще один знак, але вже в юності. Поїхала Іванна до Львова, три дні жила в одному з монастирів. І першої ж ночі там на неї впала ікона Божої Матері. До року після цього випадку вона остаточно вирішила одягнути на себе чернечий одяг. З дому пішла крадькома, залишивши батькові лише записку, зателефонувала до нього вже з монастиря. Тато з братом спочатку її вибір не схвалили, але вдіяти вже нічого не змогли.

Батьки сестри Ольги Беш теж на перших порах не могли змиритися з думкою, що їхня улюблениця стала монахинею. Дівчина з бойовим характером, друзями її в дитинстві були переважно хлопці, з ними ганяла у футбол — і раптом чернецтво. Щоправда, попри все, вона ще й дуже любила ходити до церкви. Саме любов до Бога й торувала їй стежину до монастиря.

І борщ, і кутя на столі

Різдвяні свята зборівські монахині проводитимуть у молитвах, колядах, віншуваннях і в українських народних звичаях, що, мов пуповина, зв’язує їх з батьківським домом. На Святвечір, окрім ялинок, прикрасять і пшеничного дідуха, поставлять шопку, приготують традиційних 12 страв. Спершу споживати почнуть проскурку, змочену в меді. Тоді на столі з’явиться борщ, який називають особливим. Варять його черниці лише раз на рік. Складники цієї української страви звичні, відмінність хіба в тому, що окремо варять буряки, капусту, моркву, квасолю, гриби. Оці всі рідини відтак зливають до однієї місткості, додають терті зварені буряки, а також перець, лавровий листок і сіль за смаком, зелень. Борщ подають з вушками — невеличкими варениками з начинкою. А от кутю, яку в українських родинах зі святкових страв куштують першою, монахині вважають за краще споживати на десерт. Не забудуть до того ж підкинути її ще тричі до стелі.

Чи любить куховарити ігуменя? Радше пекти. «Печу будь-що, аби процес був», — зізнається. Он сестрі Миколаї на день ангела спекла торт «Копиця».

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Вони стали нареченими Ісуса, склали обітницю любові, вірного служіння, щиро подарували Йому, як співають в одній із пісень, серце своє, життя молоде. До цього долали складні душевні перепони, йшли, незважаючи ні на осуди, ні на нерозуміння рідних їм людей. Це — їхній вибір і водночас дороговказ. Снаги їм!