БІЛЬ

Белли Ахмадуліної не стало о 19.30 за московським часом 29 листопада, а я дізналася про це лише наступного ранку. І почала шукати свій червоний блокнотик, куди переписала вірші з її збірника. Його дали мені прочитати давно, коли не існувало бездефіцитної "Петрівки". У книгарнях видання з такими іменами, як Ахмадуліна, Ахматова, Цвєтаєва, Пастернак діставалися лише по блату чи за везінням опинитися в мить "викидання" пари примірників на полицю.

Тому ще відтоді, тепер вже разом із придбаними чи подарованими томиками, бережу і блокнотну бібліотечку вибраного-улюбленого в ексклюзиві власного почерку. Той червоний блокнотик наділений магією: поетичні рядки записувалися на його сторінки і одразу закарбовувалися в пам'яті. Але з усіх "своїх" поетів я не вмію вимовляти, навіть подумки, лише Беллу Ахмадуліну - її поетичний стиль настільки індивідуальний, що кожне слово озвучується лише її голосом, манерою і пульсує її енергетикою. "Это я - в два часа пополудни, повитухой добытый трофей...": ось вам і уточнення Белли Ахмадуліної до дати свого народження -10 квітня 1937 року в Москві.

Серце Ахмадуліної зупинилося в кареті "Швидкої допомоги" по дорозі до лікарні, лікарі не встигли її врятувати. А ця тендітна жінка за життя сама була "невідкладною допомогою" для стількох людей. Це вона підписувала листи на захист Бориса Пастернака, Андрія Сахарова, Володимира Войновича, Сергія Параджанова та багатьох інших яскравих особистостей, яких звинувачували бозна в чому і цькували у власній країні. Це вона вимовляла слова підтримки Олександру Солженіцину віч-на-віч з ним і з колегами-письменниками, які дружно-одноголосно його засуджували...

А свої болі чи прикрощі Белла Ахмадуліна не оприлюднювала. Лише зараз, по її кончині, я дізналася зі слів Володимира Войновича, що останніми роками поетеса страждала від глаукоми: "Вона дуже мало писала, оскільки майже нічого не бачила, практично жила навпомацки. Та, незважаючи на цей дуже важкий недуг, ніколи не скаржилася, завжди була привітною".

Втрата Белли Ахмадуліної пройняла болем дуже багатьох людей. "Вийшло так, що поезія для мене персоніфікувалася в Беллі. Вона була дивовижним Сонцем, Місяцем, вітром поезії. Це було безумно тонко, проникливо і щиро. Я ніжно любив цю жінку, шанував її, і хоч останні роки ми рідко бачилися, те, що вона була, говорило мені, що є навіщо жити", - сказав у Москві Олексій Симонов, президент Фонду захисту гласності.

А я можу повторити за письменником Віктором Єрофеєвим: "Смерть Ахмадуліної - моє особисте горе". Хоч я і не знала її особисто, не зустрічалася з нею і не перемовилася жодним словом. Але ж скільки трепетних діалогів відбувалося упродовж багатьох років із такою рідною для мене її високою Поезією, де "словно дрожь между сердцем и сердцем есть меж словом и словом игра. Дело лишь за бесхитростным средством обвести ее вязью пера". Де зворушливе зізнання - "Писать -это втайне молиться о ком-то" і вдячність долі - "За это мне выпало нежности столько, что будет смертельней, коль пуще и больше"...

Поет Йосип Бродський охарактеризував Беллу Ахмадуліну "безсумнівною спадкоємницею лермонтовсько-пастернаківської лінії в російській поезії". Поет Олександр Кушнер її понад тридцятилітнє подружнє життя з відомим скульптором Борисом Мессерером назвав "чудовою парою двох людей, які кохали, розуміли і доповнювали одне одного".

Невимовно вродлива Белла Ахмадуліна називала себе "старым глаголом в современной обложке", але суть цього рядка не що інше, і в її зовнішності, і в її поезії, як чарівна таємниця попередніх століть, з якою вона з'явилася на світ, і яка супроводжуватиме все, що вона написала, в чому "нерасторжимы словесность и совесть", у століття наступні.