З часів, коли перший правитель замислився над тим, як би йому вічно залишатися на троні, минули вже тисячоліття. І у царині цій нічого не змінилося. Бо «сидіння» на чільному місці (не важливо — в княжому палаці чи президентському кабінеті) та на значно дрібніших, але від того не менш вигідних посадах, крім задоволення власних амбіцій, дає людині нові, не знайомі простим смертним можливості й пільги.
Їх — сотні. В тому числі й можливість краще їсти, м’якше спати, активніше наповнювати власну кишеню (рахунок, будинок, садибу, резиденцію.) Щодо останньої — вона не обов’язково має бути своєю. І не обов’язково єдиною. Їх — побудованих за рахунок податків простих смертних, що непомітно для себе вже перетворилися на смердів, — може бути і більше двох десятків. Як в одного президента, прізвище якого нині відоме усьому цивілізованому світу.
«Піпл» про це не лише не задумується, а й охоче споживає ту локшину, яку «кисельови» вішають йому на вуха. А для того, щоб вона не приїдалася, цинічні хлопці й дівчата із закритих закладів, що дуже щедро фінансуються державою, придумують до неї різні приправи. І різні способи подачі страви, яка без гостроти дуже швидко приїлася б. І не так важливо, що це — штучний розподіл країни на регіони і протиставляння їх один одному, фактичне нав’язування фашизму в упаковці боротьби з ним, залякування «бандерівцями», які чомусь мають прийти і всіх вирізати та розстріляти, переполох від «Правого сектору», який чомусь має усіх катувати, вішати і ∂валтувати тощо.
Хоч які смішні ці нісенітниці, що їх послідовно і вельми професійно нав’язують жителям сходу і півдня України на початку третього тисячоліття, але вони повсякчас знаходять там свого вдячного споживача. Того самого, що у кращому разі передплачує одну газету. І дивиться лише одне телебачення, та й то — російське.
Днями, наприклад, дружина розмовляла із подругою з Черкас. Та не втрималася, щоб не розповісти про останнє спілкування з однокласницею, що живе в одному з міст Одеської області.
Виявляється, найстрашніше з того, що може статися з жителями цього регіону, — це прихід «бандерівців». Бо «вони повирізають і показово страчуватимуть на площах усіх, хто розмовляє російською мовою».
Така ось, виходить, «правда» про нас, західників. Тих самих, зокрема, жителів регіону, де народилася і постала УПА. Та сама, яка захищала від трьох різних окупантів волинян. Але які перед тим, у 1933-му, масово збирали хліб та інше продовольство для єдинокровних братів-українців з уже окупованої більшовиками іншої частини України. А у 1947-му — масово рятували «брянських» і «міленьких». Які саме на Західну Україну добиралися з надією зібрати тут вузлик чи мішок харчів, аби врятувати своїх рідних на сході та півдні.
Кажу про це, бо горджуся тим, що і мій дід Юрко Мельник, як і Зеленські та Ковальчуки з «куркулів» села Пустомити, що в Горохівському районі, допомагав тим людям! Кожного дня він виносив із льоха відро середнього розміру картоплі. І до кінця дня його вже не було. Попри те, що в одні руки давали лише картоплину-дві. Бо знову і знову приходили люди, які просили:
— Мілєнькіє! Хріста раді — подайтє что-нібудь! Нє дайтє помєрєть с голоду!
Як згадка про ці часи на Волині незабаром постане пам’ятник християнському милосердю. Чорний камінь вшанує пам’ять тих, хто ділився останнім, але рятував незнайомих людей з іншого регіону України.
А деякі нащадки тих врятованих нині, здається мені, вже забули про це. І тупо повторюють ідеологічні стереотипи, вміло нав’язані через імперські ЗМІ та на гроші двічі несудимого презика-втікача. Про різників-бандерівців. Про кровожерливість тих, хто піднявся з колін під час революції гідності — після того, як озвірілий «беркут», аби встановити «йолку», побив наших дітей.
І абсолютно вони не розуміють, що насправді нині саме через Україну проходить геополітичний злам — між тоталітарною Росією та рештою цивілізованого світу. Того самого, де президент живе у визначеному йому місці, а після завершення повноважень повертається у своє — не за рахунок держави збудоване! — житло. Де депутати справді служать людям, а не йдуть на вибори захищати свій бізнес, а потім — «відбивати» на продажності витрачене на підкуп виборців. Де вгорі — сила закону, а не «сім’ї» та «понять».
З росіянами і тими, хто постійно живе в зоні дії російських ЗМІ, усе зрозуміло. Вони, як показує досвід особистого спілкування, зазомбовані настільки серйозно, що вже краще за нас знають, що саме діється у нашій країні. Це — попри відому «свободу» слова, яка діє в сусіда.
Судячи з усього, в обробці «лохторату» не обходиться і без використання найновітніших, ще поки секретних технологій у сфері масованого впливу на людську свідомість. Бо інакше зомбування страхом перед «бандерівцями» чи «Правим сектором» такого блискучого результату не дало б. І, як це часто буває нині, брат вірив би брату, а не пропаганді.
Саме тому нині так щиро жаль цих зомбі, які, не розуміючи цього, стали витратним «матеріалом» у чужій грі!