Із колегою-журналістом Сергієм Халупінським ми кілька років працювали в одному з місцевих видань. Навіть столи стояли поряд. Сергій розуміється на зброї — він пошуковець, який власними ногами обійшов місця найбільших боїв Другої світової на Черкащині. Торік 24 лютого пішов в армію, воює й досі. На початку березня сержант Халупінський приїхав у Черкаси в коротку відпустку. На зустріч прийшов у цивільному одязі — білому светрі з логотипом одного благодійного фонду.
— Удома перебрав увесь гардероб, — усміхається. — Лише це підійшло, бо все інше велике, ніби зі старшого брата.
За рік війни колега побував у багатьох гарячих точках: Сєверодонецьку, Лисичанську, Бахмуті й Авдіївці. Останній місяць частина була в Сумській області, де готувалася стримувати можливий наступ росіян. Війну Сергій розпочав на посаді начальника складу групи матеріального забезпечення бригади. Згодом був оператором контрбатарейної боротьби, а зараз служить аеророзвідником.
— Перші ракетні удари ворога прийшлися зокрема й по військових складах, — розповідає. — Тому для мене війна почалася ледь не з першого дня: одягти, нагодувати і озброїти військових було нелегким завданням, яке коштувало чимало нервів. Торік у березні треба було бодай одягти хлопців так, щоб це було схоже на армію, а не на махновців. До квітня були на Черкащині — вчилися, тренувалися. Думали, що воюватимемо тут, бо ворог був уже на Київщині, пробував закріпитися на Полтавщині. Однак перед 1 квітня я зайшов у штаб і побачив у командирів карту — краєм ока підгледів, що ми висуваємося в Луганську область до Сєверодонецька. Конкретніше — в село Воєводівку. Були там довго, аж до середини літа.
Три дні народження в Лисичанську
28 червня під час виходу з Лисичанська я мав три дні народження — смерть ходила дуже близько. Із ночі готувалися до відходу, нам треба було вивезти зі складів матеріальні цінності. Уночі в компанії двох паливозаправників я вивіз вантажівкою МАN першу партію. Їхали без фар, майже навпомацки. Наскочив на танкову гусінь, та так, що відразу відпав глушник. Думав, у нас влучили з артилерії. Але коли паливозаправники проскочили, зрозумів, що це лише аварія. Доїхали до місця призначення, вивантажилися. На світанку закинули в наш бандеромобіль дві діжки пального для роботи генераторів і вирушили назад у Лисичанськ. Дорогу прострілювали, бо в долині вже були орки, а на горі — наші. Ішли лінією зіткнення.
Після одного із приходів у вікно залетів камінчик. Мій товариш Леон, що був за кермом, узяв його в руку й відразу обпікся. Виявилося, то осколок, який пролетів крізь відчинене вікно між моєю рукою і головою. Щойно зупинилися — у нашому напрямку прилетів касетний пакет «граду». Хтось ззаду гукнув: «Тікаймо в зеленку!» Пересиділи й повернулися до колони. Останній снаряд упав просто в центрі ґрунтівки, коли вже заводилися. А ледве в’їхали в Лисичанськ, як 120-міліметрова міна прилетіла з боку нафтопереробного заводу в гараж, що був від нас метрів за 15. Гараж рознесло в мотлох, нас розкидало вибуховою хвилею. Добре, що той гараж узяв на себе майже всі осколки.
Покликання
Від початку війни сержант Халупінський неодноразово просив командування про переведення в розвідувальну роту — вважав, що там його знання будуть корисними. Кілька місяців усі спроби завершувалися невдачею.
— Це був складний і тернистий шлях. Три мої рапорти про переведення до розвідників пішли як вода в пісок. Адже на фронті ніхто не буде заморочуватися твоїми бажаннями. Працюєш начальником складу, то й працюй собі. Тут не місце щось змінювати із власної ініціативи. Але згодом моя наполегливість таки перемогла. У листопаді вже був оператором відділення контрбатарейної боротьби батареї артилерійської розвідки. Наше завдання — виявляти ворожу артилерію і глушити її вогнем. Щойно ворог починає обстріл, ми пеленгуємо координати й передаємо нашим. Трапляється, що ці координати лише приблизні, а ми не можемо, як росіяни, обстрілювати весь квадрат. Тоді на місце посилаємо безпілотник, який точно виявляє ціль і координує вогонь нашої артилерії. Нині вже працюю з «мавіком» у Сумській області. Там на російській курщині вполювали найжирнішу ціль — екіпаж наших пілотів виявив самохідну артустановку, яка докучала піхоті. Передали координати артилерії. Хлопці настільки ідеально поклали снаряд, що від радощів мало не розцілували екран планшета.
Сергій каже, що на Сумщині вони навряд чи довго затримаються. Завдання їхньої бригади — не штурмувати, а стримувати наступ ворога. А це найкраще робити на Донбасі. Тому питання від’їзду із Сумщини на Донеччину — справа часу.
— Там уже знаємо місцевість, а це на війні важливий козир. Усюди, де стояла наша бригада, було дуже гаряче. Після Сєверодонецька і Лисичанська воювали під Авдіївкою — Водяне, Опитне, Піски. Донецький аеропорт бачив у бінокль. Звідти нас крив танк — найстрашніша зброя на цій війні. Мобільний, вискочить з укриття, зробить кілька пострілів — і ховається. Якщо пощастить, ти маєш 2—3 секунди щоб сховатися. Також мав справу з російським гелікоптером Ка-52. Це було 28 червня. Того дня ми здійснили чотири ходки «дорогою життя». На одній із зупинок на вершині гори почув звук вертольота. Льончик спокійно так каже: «Спокуха, наші працюють». Я теж так думав, доки не побачив червоної зірки на фюзеляжі. Він випустив дві ракети над нами в якусь далеку ціль. Відстрілявшись, знов опустився в долину. Звідти відразу випірнув другий вертоліт. Я вже тримав у руках гранатомет, але до пострілу не вистачило лічених секунд. Дуже шкодую, що затримався. Просто ми таких вертольотів досі не бачили.
Про їхніх мобіків і наших ждунів
Запитую, чи доводилося розмовляти з полоненими.
— Особисто не доводилося. Бачив запис одного донецького мобіка, якого полонили наші розвідники. Його в росії піймали на виході з магазину й навіть не дали заїхати додому — відразу відправили на фронт. За кілька днів наші хлопці штурманули їхню позицію. Він не стріляв, а відразу підняв руки догори. Хоч це стандартні відповіді — зі слів полонених, усі вони не стріляли й не вбивали. Усіх мобілізували силоміць. Хоч трапляються й ідейні — кілька разів наші хлопці переповідали, що в безнадійній ситуації такі підривають себе гранатами або стріляються.
Є ідейні й серед мирного населення — ждуни. Навесні 2022-го на Донбасі мені кілька разів відмовлялися продавати цигарки. За їхньою схибленою логікою, українські солдати винні в тому, що росія їх обстрілює. Мовляв, якби вас не було, то й не було б обстрілів. На Сумщині ситуація кардинально протилежна: ми заїхали туди пізно ввечері й хотіли лише купити мівіни, щоб швидко приготувати вечерю. Однак місцеві нам принесли стільки різноманітних харчів, що це було схоже на мінівесілля. Сумську область теж обстрілюють росіяни, але тут ні в кого не виникає думок звинуватити в цьому українських солдатів.
За словами Сергія, росія досі має перевагу в озброєнні, але вже не таку, як улітку.
— Під час оборони Сєверодонецька й Лисичанська на кожен наш артилерійський постріл ворог відповідав двадцятьма. Нині на Сумщині встановився абсолютний паритет: на їхній постріл ми відповідаємо своїм. Однак не думаю, що закінчення цієї війни вже близько, зброї у ворога достатньо. Єдина їхня проблема — вони не знають, за що воюють. Питаєш у полоненого мобіка: «Чого ти сюди приперся?» Він у відповідь: «Захищаю тут свою батьківщину». У чужій країні зі зброєю він захищає свою батьківщину, виявляється, телевізор повністю відімкнув їм логіку. Тому думаю, що війна триватиме ще щонайменше рік.
Наостанок запитую, чи важко було призвичаїтися до мирного життя.
— Зараз усе нагадує мені другий рік АТО.
— Маєш на увазі окопну війну? — перепитую.
— Ні, не на фронті, а в тилу. Люди психологічно звикли до війни, як свого часу звикли до АТО. Ніщо нікого не шокує. А так не має бути, бо контраст із фронтом величезний.
Укрінформ,
Черкаси
Ми в Google+