Найгіршим із рабств прем’єр-міністр царської Росії Петро Столипін називав бідність. І мав на те підстави. За приклад візьмімо сферу праці. Можна скільки завгодно дорікати найманим працівникам за те, що вони не вимагають від працедавців офіційного оформлення, погоджуються на важкі й небезпечні умови праці, копійчані зарплати, які часто затримують, роботу у вихідні, неоплачувані понаднормові години тощо. А спробуй тут вимагати, якщо за воротами — натовп людей, які ті самі умови, що тебе не задовольняють, вважають за щастя, бо й того не мають. Скажи слово всупереч волі хазяїна — і завтра вже ти за воротами, а хтось із-за воріт — на твоєму місці! А проект майбутнього Трудового кодексу має ще й юридично закріпити таке становище, яке об’єктивно вже склалося.

Щоб послати непорядного працедавця за відомою адресою і вирушити на пошуки чогось кращого, треба мати хоч якісь заощадження, аби протриматися певний час. Але звідки їм узятися, тим заощадженням, якщо зарплати не вистачає до наступної? І на допомогу з безробіття надії нема, бо ж не оформлений…

Легко дорікати нашим співгромадянам, які начебто забагато хочуть, прикладами з життя громадян розвинених країн, та не дуже розумно. Мовляв, на вулицях західних міст набагато менше дорогезних автомобілів. Це так, а якщо порахувати, скільки громадян не мають автомобілів і жодної надії їх придбати, то у кого більше вийде — у них чи в нас?

Скромність їхнього середнього класу означає, що вони там не відчувають ані бажання, ані потреби хизуватися статками, натомість мають усе необхідне для достойного життя. Мораль «Навіщо мені «Лексус», якщо я на «Фольксвагені» доїду, куди треба» — не така погана за умови, якщо маєш принаймні на «Фольксваген». А якщо навіть на велосипед не маєш? Або інший докір: чого нарікаєте на високі податки, ось за кордоном вони ще більші! Це подекуди правда у відсотках. Але питання в тому, що в тебе залишається від твоїх доходів після сплати тих відсотків і на що їх вистачить.

Коли скаржимося на суцільне підвищення цін (буквально днями вони знову скочили, з якої причини — не зрозуміло), то забуваємо: одна ціна в Україні об’єктивно не зростає, навіть падає, якщо дивитися за купівельною спроможністю. Це ціна нашої праці. Підвищення номінальної зарплати вже з’їли підвищені ціни і тарифи, й кінця цьому не видно. Не лише пенсіонерові, а й навіть працюючому громадянинові доводиться вдаватися до дріб’язкової економії. Коли дехто каже, що українці забагато їдять, це частково правда: так, забагато їдять хліба, картоплі, макаронів, натомість мало м’яса, риби, сиру. Якщо людина у крамниці купує не що хоче, а що може, і перелік тих можливостей дуже вузький і дедалі вужчає — це хіба можна назвати інакше, як бідність?

Тут є ще один аспект — політичний. Коли кажемо, що середній клас — підвалина демократичного суспільства, то насамперед маємо на увазі, що заможний господар політично стабільний, не схильний до заворушень, заколотів і бунтів. Він піде на барикади лише за однієї умови — якщо зазіхнуть на його майно. Скажімо, понад стотисячну чисельність лав УПА лише частково можна пояснити політичними причинами, не менш вагомим чинником слід вважати колективізацію й конфіскацію внесків населення у кредитних спілках, яких на західноукраїнських землях налічувалося близько 150. Натомість бідна людина легко керована, навіть якщо на позір вважає себе вільною. Доказ того — тисячі наших співгромадян, що ладні за копійки годинами вистоювати на підтримку чергових політичних пройдисвітів під прапорами партій, про які нічого не знають. Хіба не та сама бідність змушує мільйони їм подібних підтюпцем бігти віддавати свої голоси за тих самих пройдисвітів в обмін на пакет залежалої гречки та ефемерні обіцянки чергового «покращення»? Невже вони чинили б так само, якби мали змогу придбати ту саму гречку і не відчували дірки, пробитої в кишені? Після цього хіба варто дивуватися, що в нас кожне скликання парламенту гірше за попереднє?

Та це ще не найгірше. Останнім часом доволі часто доводиться чути: багато людей пов’язують надії на покращення свого становища лише з насильницьким поваленням чинної влади, бо альтернативи не бачать. Їх можна засуджувати, але не варто ігнорувати. Можна також дорікати, що вони працюють на користь північного сусіда. Так, Кремль при нагоді використовує такі настрої, але ж хіба він створив передумови для їх виникнення?