"Найбільший українофіл російської літератури"

145 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА БУНІНА

ПОСТАТЬ. «Ми, великороси, маємо безмежно дякувати Богові за можливість співіснування з малоросійською літературою», — стверджував перший серед письменників Росії Нобелівський лауреат, удостоєний цього звання у 1933 році «за строгу майстерність і традиції, які він розвиває в російській класичній прозі». Бунін довів, що вона може бути співзвучною поезії, а зіркість митця вражала сучасників, бо саме завдяки його таланту вони помітили, що дим бузковий, свіжозораний чорнозем синьо-чорний, жита сизі, ячмінь сріблястий.

Абсолютна достовірність красномовних деталей, на які раніше ніхто не звертав уваги, була не самоціллю, а засобом художнього вираження головного — впізнаваності та високого психологізму кожного персонажа та образу. Тож цілком закономірно, що Бунін досі залишається визнаним майстром найтоншого володіння смисловими нюансами російської мови.

Тим цінніший його особливий пієтет перед українською мовою, яка в часи дитинства Буніна ще нарівні з «великоруською» звучала на рідних йому Воронежчині й Орловщині. Прочитаний у юності «Кобзар» утвердив майбутнього письменника в переконанні, що Шевченко — «абсолютно геніальний поет», а Україна — «колиска слов’янської душі». Він і прищепив любов до нашої мови.

«Как перевести «скыглыть»? А вот «козак сывый, похылый». «Похылый» — как сказано! А перевести нельзя», — вважав видатний літератор, чиї талановиті переклади творів французьких й англійських поетів заслужено увійшли у скарбницю російської літератури.

Далеко не всім відомо, що Бунін набагато краще знав Україну, яку об’їздив від Криму до Києва, від Кам’янця-Подільського до рідного Воронежа, ніж Росію. Знайомство з нею обмежувалося маєтком брата і Москвою й Петербургом.

«Не можу спокійно чути назв Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни, Чортомлик, Дике поле», — заявляв митець, який здійснив принаймні три мандрівки Славутичем. Письменник залишив суто бунінський відгук про святе місце упокоєння Кобзаря на Чернечій горі: «Чи є могила скромніша і водночас величніша і поетичніша?»

Навіть літературним дебютом Буніна стала збірка оповідань «На край світу», однойменний твір з якої розповідає про переселення гнаних нуждою і безземеллям українців із Полтавщини, де довго жив і працював майбутній письменник, на Далекий Схід. Значна частина творчого доробку Нобелівського лауреата — це освідчення в любові до українців — «народу сильного і ніжного, в кожній дрібниці побуту красивого і охайного».

Натомість у російській прозі Буніна парадоксально поєднуються синівська ніжність до рідного краю з чітким баченням виразок «гнусной рассейской действительности», чи не єдине покликання якої — «розоряти і самій розорятися».

Після десятиріч забуття і заборон до читачів уже повернулись «Окаянні дні» Буніна, в яких він із жорстокою відвертістю очевидця повідав світу про більшовицькі звірства. Проте вперше надрукована у 1910 році повість «Деревня», яку видатний критик і літературознавець Чуковський назвав твором «про людей, доведених беззмістовним і безцільним побутом до крайніх злиднів, виродження, цинізму, розпусти, відчаю», досі не вітається в Росії. Причина до банального проста: надто прозорі аналогії між передреволюційним побутом крєстьян і сучасними реаліями дєрєвєнь, де часто керують озлоблені виродки, які, почувши спів солов’я, мріють про рушницю, щоб пташка тільки «кувиркнулась». Далеко не найбідніша і не найвіддаленіша станиця Кущовська Краснодарського краю, де йшлося про безкарне вбивство десятків людей та з∂валтування понад двох сотень молодих жінок і дівчат, — лише вершина айсберга сучасного побуту Росії, де життя за межами мегаполісів змінилось із часів Буніна хіба в гірший бік.

«Наші мужики — народ виснажений, у дірявих сіряках, у лаптях і онучах. А хохли рослі, здорові й кріпкі, дивляться спокійно й лагідно, вдягнуті в чисту одежу», — помічає видатний митець, перш ніж заявити: «Прекраснішої за Малоросію немає країни у світі».

Не дивно, що навіть переконаний націоналіст Євген Маланюк вважав Буніна «найбільшим українофілом російської літератури». Навіть після десятиріч вимушеної еміграції письменник радів першим невдачам гітлерівців на східному фронті дорогою його серцю українською мовою: «Газеты, радио — все брехня. Одно ясно: не так склалось, як ждалось».

50-РІЧЧЯ ВРУЧЕННЯ КИЄВУ ЗОЛОТОЇ ЗІРКИ

Місто ратної слави

ПАМ’ЯТЬ. Указ про присвоєння столиці України звання міста-героя підписано 8 травня 1965 року, коли цієї найвищої відзнаки удостоїли багато міст. Сама церемонія вручення відбулась аж у жовтні. Зате Київ став другим містом у тодішньому СРСР, де запалав Вічний вогонь. Ця подія відбулася 7 листопада 1957 року — через день після того, як спалахнув факел пам’яті і скорботи на Марсовому полі в Ленінграді. Натомість у Москві Вічний вогонь запалили аж через десятиріччя — 8 травня 1967-го.

70-РІЧЧЯ СТВОРЕННЯ ООН

Правила і норми — не для тиранів?

ПАРАЛЕЛІ. Створення ООН покликане було убезпечити світ від повторення страхіть війни та гарантувати врегулювання конфліктів виключно шляхом мирних переговорів. Різниця інтересів постійних членів Ради Безпеки ООН — США, Великобританії, СРСР, Франції та Китаю — начебто давала змогу шукати консенсус для вирішення всіх спірних питань. Однак радянська делегація за вказівкою Сталіна наполягла на закріпленні права вето, пояснивши це «упередженістю і необ’єктивністю поглядів на політику Радянського Союзу, через що він не хоче програвати у диспутах». У перекладі з дипломатичної загальнозрозумілою мовою це означало, що вусатий вождь заздалегідь визнавав, що готується до дій, яких ніхто у світі не підтримає.

Сталін заявив західним союзникам, що ображений на них через виключення СРСР за агресію проти Фінляндії із довоєнної попередниці ООН — Ліги Націй. Мовляв, країна Рад на сусідню державу в 1939 році не напала, а лише надала допомогу «братньому народу» та «законному уряду» Фінляндської Демократичної Республіки (щоправда, забувши уточнити, що фіни допомоги не просили, а згадуваних урядовців призначили за затвердженим особисто Сталіним списком).

Зроблена 70 років тому поступка Сталінові вкотре вилазить боком нині, коли світ знову необ’єктивно й упереджено оцінює «братню допомогу» вже путінської Росії Україні. Він не хоче вірити, що малайзійський пасажирський авіалайнер міг впасти від чого завгодно, однак не від ракети російського «Бука». Найгіркіше, що, на відміну від довоєнної Ліги Націй, яка хоч вигнала державу-агресора зі своїх лав, нинішня ООН має всі шанси ввійти в історію своєю повною беззубістю.

95 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АМЕТ-ХАНА СУЛТАНА

Мужність вибору двічі Героя

ДОБЛЕСТЬ. Перший орден льотчик Амет-Хан Султан отримав у жовтні 1941 року, ще не маючи жодного збитого літака ворога на своєму рахунку. Для більшості «сталінських соколів», підготовлених за пришвидшеною програмою і майже без досвіду самостійного пілотування, вже досягненням було повернутися з бойового вильоту, яких на рахунку молодого пілота було 130.

Першу повітряну перемогу Амет-Хан здобув 31 травня 1942 року, протаранивши поблизу Ярославля ворожий літак-розвідник, за що його нагородили аж надто скромним для цього подвигу орденом Червоного Прапора. Та до серпня 1943 року, коли син лакця з Дагестану і татарки із Криму став Героєм Радянського Союзу, на його рахунку вже було 11 особисто збитих літаків ворога і 19 — у групових боях. На час визволення від окупації його рідної Алупки на грудях льотчика, крім Зірки Героя, сяяли три ордени Леніна, три ордени Червоного Прапора, зароблений ще 1941 року орден Червоної Зірки і навіть рідкісний полководський орден Олександра Невського.

Саме з цим іконостасом нагород капітан Амет-Хан, який саме перебував у короткотерміновій відпустці в рідному домі, став очевидцем примусової депортації кримських татарів і дивом добився, щоб його батькам дозволили переселитися з Криму в Краснодарський край. Льотчикові відразу ненав’язливо порадили скористатися правом вибору, змінивши кримськотатарську національність на лакську, яка була в його батька.

Відмова від цієї звабливої пропозиції стала не меншим подвигом, ніж перемоги в небі, за які впертого татарина перестали нагороджувати. Чи не єдиний виняток — друга зірка Героя, коли Амет-Хан виконав встановлену «особисто тов. Сталіним» норму збитих ворожих літаків. Однак на відміну від загальноприйнятої практики, упертюха не відзначили обов’язковим у комплекті до Золотої Зірки орденом Леніна і бронзовим бюстом на батьківщині.

Неважко здогадатися про причини, що спонукали кримського татарина, направленого разом із кращими радянськими асами на навчання до Військової академії, подати рапорт про відрахування і звільнення в запас. Справжнім подарунком долі стала робота льотчика-випробувача, на яку вдалося влаштуватися завдяки протекції впливових однополчан, що поставали генералами і маршалами.

Опрацювання автоматизованої дозаправки літаків у повітрі, випробування пілотованих прототипів крилатих ракет, освоєння новинок реактивної авіації — це лише частка величезних заслуг Амет-Хана, який дав путівку в життя понад сотні нових типів і модифікацій льотної техніки.

«За ті випробування, які він здійснював, — стверджував головний маршал авіації Голованов, — за кожне окремо одержували Героя. А йому не давали». У часи Сталіна відповіддю на чергове офіційне представлення до найвищого звання став… орден Червоного Прапора, а у 1961 році — орден «Знак Пошани», яким зазвичай нагороджували доярок за досягнення, трохи вищі від середнього рівня.

Відвертим знущанням стала епопея зі встановленням обов’язкового бронзового бюста на батьківщині двічі Героя. Спочатку для цього запропонували Ярославль, згодом — Каспійськ у Дагестані або Сталінград, у небі над яким воював ас. Лише у 1953 році монумент нарешті встановили в рідній Алупці. Проте звідти він надовго зник на початку 1970-х, коли Амет-Хан разом із 140 найвідомішими представниками свого народу підписав лист із вимогою відновити права кримських татарів.

Матеріал підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)