НАШ РОДОВІД
Кожне село повинно мати чітку перспективу
Богуславець — село особливе. І не тільки через назву, яка досить красномовно свідчить про зв’язок із найвищими силами. Розташоване ніби в колисці, з якої золотими банями визирає новозбудована церква, це поселення здавна зажило доброї слави козацького, а недавно урочисто відзначило своє 350-річчя. Саме в цьому мальовничому селі на Черкащині, що розділяється на чарівні кутки голубінню численних ставків, потопає в зелені верб, і народився й пішов звідси у великі світи науки видатний український історик, археолог, ботанік і етнограф, перший ректор Київського університету Михайло Максимович. Уславили цей куток і рідні його дядьки Тимківські, які були видатними вченими у різних галузях і відкрили малому Михасеві сходинки до пізнання.
Під покровом могутнього дерева
Як і 300 років тому, на хуторі Тимківщина сьогодні вражає своєю могутньою кроною липа Максимовича. На місці ж садиби його бабусі по матері споруджено пам’ятний знак. У місцевій школі є чудовий музей Михайла Олександровича. Основа його колекції — археологічні знахідки з місця колишньої садиби Тимківських, фотоматеріали з Прохорівки сусіднього, Канівського району, де помер і похований учений. Є чимало репродукцій робіт Тараса Шевченка, який був близький родині Максимовичів, виставка творів про Михайла Максимовича, а також його праці, які віддзеркалюють багатогранність життя вченого-енциклопедиста європейського масштабу мислення: закоханого в рідну природу ботаніка, визнаного володаря гострого пера, публіциста, геніального фольклориста й етнографа, блискучого знавця словесності, пристрасного історика-краєзнавця, невтомного археолога, активного засновника архівної справи. За словами Михайла Драгоманова, Михайло Максимович був для Київської Русі цілою науковою історико-філологічною установою…
Як бракує сьогодні таких патріотів-учених на забур’яненій національній ниві! Як актуально звучить його заповіт: «Споминайте ж мене хоч мислями, споминайте мене ж хоч устами»! І справді, як не згадати в час духовного неспокою й сум’яття, того, хто був одним із зачинателів боротьби за культурний розвиток українського народу. Дещо на Черкащині в цьому плані таки робиться: шириться рух за здобуття краєзнавчої премії імені Михайла Максимовича, вручення якої відбувається на базі Богуславецької школи. Відновлюються кращі традиції, започатковані вченим. Вони — в істинній науці, в палкому прагненні бути корисним своєму народові, в постійному уболіванні за долю своєї держави.
На Бога надійся
І саме в Богуславці — знаходимо таких людей. Один із них — досвідчений керівник, директор місцевого СТОВ «Прогрес» Василь Лисенко. Знаю його вже багато років. Доводилося не раз чути гострі виступи цього сучасного господарника на сесіях обласної ради, депутатом якої він був раніше. Тепер, будучи у складі Золотоніської районної ради, так само пристрасно добивається поліпшення економічної ситуації в масштабі району. І йому вірять, до нього прислухаються, адже на своїй шкурі вистраждав усі ті висновки, до яких доходить, аналізуючи проблеми сучасного господарювання.
За багато років роботи довелося пережити не одне розчарування від непродуманих кроків, зумовлених помилками в економічній політиці, на собі відчути гримаси дикого ринку, до якого село не було готовим, витримати не один натиск так званих потенційних інвесторів, що набивалися в партнери, пережити ще багато всіляких негараздів. Та все це тільки утвердило Василя Федоровича в думці: сподівайся тільки на себе та своїх колег-селян, не кидайся на легкі прибутки, які тільки видаються такими, а розплачуватися за них завжди ой як дорого. Вирісши свого часу з колишнього колгоспу, нинішнє сільськогосподарське товариство під його керівництвом уже давно стало принципово новим підприємством з новим укладом економіки, новими стосунками, новими підходами.
Такою зараз є мала батьківщина Михайла Максимовича. Фото автора
Галузь, яка не підведе
Василь Федорович та його колеги завжди вважали основною галуззю тваринницьку. Саме для забезпечення її кормами відрегульована структура посівів, де третину становить кормова група. От і минулого посушливого літа, коли багато хто з колег-сусідів недобрав чимало зерна, він — на коні, адже валове виробництво збіжжя перевищило минулорічний рівень на 25%. Як? Директор тільки хитро мружиться, вказуючи на кваліфіковану агрономічну службу, на потужні комбайни, досвідчених висококваліфікованих механізаторів. Про останніх говорить з особливою теплотою, адже треба ще пошукати таких фахівців, як Петро Первацький, Ігор Заруба, Олександр Скорик, Анатолій Єпіфанов, які швидко освоїли сучасну потужну техніку, нашпиговану електронікою. Тепер кожен із механізаторів, за яким закріплено по 4-5 машин, вартий цілої бригади! Кукурудзу, приміром, яка цього року так рясно вродила (кожен гектар качанистої дав по 100 ц зерна!), зібрали за кілька тижнів, а раніше цей процес тягнувся мало не до нового року. Та й інші культури, які хоч і не дали через посуху очікуваного врожаю, проте стараннями агрономів та механізаторів не підвели хліборобів. Отож вони впевнено вступили в період зимівлі, бо не тільки зможуть дещицю мати від продажу зерна, а й кормів запасли удосталь. Багаторічне господарювання на фермах також навчило працювати ефективно. Це і науково обгрунтований добір стада, що укомплектоване нині високопродуктивними коровами, і створення для них відмінних умов утримання. Для цього запровадили досвід кращих фермерів Європи, а також вітчизняні досягнення зоотехнічної науки та передової практики.
— У наших корівниках, — показує не без задоволення молочну ферму заступник директора з тваринництва Леонід Кашко, — ніби вдома: чисто, світло, затишно. — Всі 600 корів доглянуті, чисті, нагодовані.
Прийом у сільському ФАПі веде фельдшер Олександр Ковбасенко. Фото Романа КИРЕЯ
Як дбаєш, так і маєш
І справді, як підтвердила економічна служба, в ремонтні роботи на фермі, забезпечення тваринників необхідним устаткуванням, механізмами, створенням для людей необхідних побутових умов господарство постійно вкладає чималі суми. Загалом у розвиток матеріально-технічної бази товариство вливає щорік від 3-5 млн грн. Це дає змогу осучаснити техніку, навчити працювати на ній. Так званий людський фактор, ніколи не залишається, поза увагою хоча Василь Федорович і недолюблює цього словосполучення. Бо люди, працівники господарства для нього — найбільша цінність, найбільший скарб. І це не просто слова. Велика частка доходів, одержуваних від реалізації продукції ферм, іде на достойну оплату праці, орендованих господарством паїв.
Оператори машинного доїння Раїса Ворона, Ніна Саранча, Тетяна Некрасова, Катерина Рідько, приміром, не приховують: працювати з тваринами люблять і вміють, а заробітками їх ніколи не обділяють. Адже не на кожному виробництві тепер заробиш по 3-3,5 тис. грн гривень на місяць. Щоправда, працювати потрібно з повною віддачею. І, судячи з результатів, за рік від кожної з 25 корів оператори одержують по 7,5-8 тис. кг молока — вони працюють на совість. Сьогодні тут, без перебільшення, — висока культура догляду худоби, а європейські стандарти, коли людські руки не торкаються виробленого молока, а прямо з ферми герметично закрита охолоджена продукція відправляється замовникові на молокозавод, давно стали нормою.
У гармонії з природою та громадою
Ідучи селом, неодмінно милуєшся його впорядкованістю, дивною гармонійністю з природою. Вулиця, що петляє між пагорбами, раптом відкриє перед вами чарівний куточок із вербовими косами та голубінню ставка. А то виведе просто до златоглавої церкви, на якій ще працюють будівельники, довершуючи останніми штрихами ошатну будівлю. Поряд — ще одне духовне осердя села — будинок культури з відмінною бібліотекою та просторим актовим залом. Саме тут нещодавно відбувалися заходи, присвячені 350-річчю Богуславця.
— За останні роки, — розповідає Василь Федорович, — у плані соціально-культурного будівництва в селі відбулося чимало змін: капітально відремонтовано школу з добудовою, будинок культури. Кошти для цього надали як наше сільськогосподарське підприємство, так і обласний бюджет, а також спонсори. Полагодили фактично всі дороги, облаштували освітлення. Відремонтували фельдшерсько-акушерський пункт, придбали для нього необхідну апаратуру та медичне устаткування.
Молодий фельдшер Олександр Ковбасенко, який працює тут лише другий рік, задоволений ставленням до нього керівників села. Його з сім’єю забезпечили житлом. Лікувальний заклад має все необхідне, аби надавати кваліфіковану допомогу місцевим жителям. Як відмічає фахівець, у селі рік у рік зростає народжуваність. От і зараз у нього на обліку кілька майбутніх мам. Загалом відчувається, що люди почали більше дбати про власне здоров’я.
Думаймо про стратегію
Селяни помічають зміни на краще, дякують директорові, сільській громаді, яка також не стоїть осторонь того, що турбує кожного. Проте не все можна вирішити, навіть господарюючи успішно: соціальна сфера таки забирає багато коштів. Глибоко розуміючи необхідність таких вкладень, Василь Федорович проте сподівається, що й держава нарешті повернеться обличчям до соціально-культурних проблем, подбає про створення сільської інфраструктури. А соціальне проїдання нагромаджень аграрного сектора, не дає змоги проводити збалансовану відтворювальну політику. З іншого боку, аби село розвивалося, було повноцінним, необхідно кожному дати перспективу. Куди сьогодні можна піти працювати випускникові школи? На ферму, в тракторну бригаду. Ну, ще можна продавцем. А якщо, приміром, у юної випускниці не лежить душа до такої роботи? Якщо вона хотіла б стати швачкою, художницею чи дизайнером? Їй треба кидати село, яке одразу стає для неї безперспективним, оскільки навіть здобувши професійну підготовку в тому чи іншому навчальному закладі, застосування в рідному селі не знайде. Або, наступивши на горло власній пісні, змиритися й працюватиме там, куди пошлють. Але така альтернатива не завжди прийнятна.
Розмірковуючи над подібними питаннями, Василь Федорович наголошує на необхідності подбати про стратегію життя на селі. Китайці, приміром, своєчасно зрозуміли, що не зможуть процвітати, якщо не процвітатиме їхнє село. І відповідним чином переорієнтували всю економічну політику. Очевидно, і нам давно пора від слів перейти до діла. А такі господарі, як Василь Лисенко, роблячи все можливе для утвердження позитивних змін перемін на селі, усіма силами сприятимуть такій державній політиці.