Усього два вихідні провели ми з друзями-журналістами в чернігівській глибинці, а спогадів, упевнена, вистачить на роки. Це стало зрозуміло вже по обіді другого дня, бо на пряме запитання колежанки, що найбільше запам’яталося з маршруту Короп — Рихли — Мезин — Cосниця, так і не змогла виокремити щось конкретне. Бо численні історичні принади в обрамленні природних перлин сприймалися як одне добре змонтоване захопливе кіно, в якому жодного прохідного кадру. Хіба що… На головну роль у ньому все-таки претендує красуня Десна, яка супроводжувала нас упродовж усієї мандрівки.
Не можна обійти добрим словом і гостинних господарів, які на обласному і районному рівнях опікуються туристами, — вони блискуче навчилися «подавати матеріал». Хоч би з ким спілкувалися, не почули жодної завчено-байдужої розповіді. Може, тому, що самі зачаровані своїм краєм?
Гадаю, так мала б прозвучати моя відповідь на несподіване запитання.
Короп — це не тільки риба
Невеличкий райцентр Короп, що на сході Чернігівщини, на вихідні наче вимирає: очевидно, в містян справ вистачає у власній господі. Тільки не сьогодні. Бо щороку в останню суботу липня сюди їде вся Україна — ярмаркувати. І насолодитися справжнім театральним дійством, своєрідним карнавалом. Тільки на ньому демонструють свої принади не бронзові від засмаги красуні, а вихваляються діяльністю підприємства та організації.
Додає святкового настрою традиційний рибний фестиваль. Бо хіба дарма містечку, яке веде родовід вже дванадцять століть, дали таку назву, та ще й на герб коропа помістили, наче підказуючи незнайомцям: риболовля для коропців — не тільки розвага. Багатіти місту дозволяло й магдебурзьке право, а про те, що тиша і спокій тут були не завжди, нагадують залишки Іллінської церкви-фортеці — єдиної на Лівобережжі, яка збереглася до наших днів.
Це найдавніша архітектурна пам’ятка Коропа. Тож Успенська церква, яку не позбавляють своєї присутності ні місцеві віряни, ні мандрівники, порівняно з нею зовсім юнка: всього з позаминулого століття. Тут зберігаються мощі св. Феофана Рихловського, який за життя зцілював хворих і передбачав майбутнє. Кажуть, нинішній настоятель отець Миколай також лікує словом.
Тим часом єдиний готель у містечку, де ми мали зупинитися на ночівлю, назвою швидко повернув нас у сучасність: «Космос». Спочатку вона видалася не зовсім порівнянною з масштабами населеного пункту, але згодом переконалися, що в маленького Коропа з великим небом прямий зв’язок.
Тож прямуємо до Меморіального музею коропця Миколи Кибальчича. Поки очікуємо на наукового співробітника Григорія Кальяненка, який, покинувши нагальні справи, вже мчить до нас на велосипеді, обстежуємо територію навколо будиночка, який майже нічим не вирізняється з-поміж сусідських. Таке враження, наче звідси щойно вийшли господарі, ледь причинивши вхідні двері. Єдине, що вихоплює його серед буденності, — гранітний пам’ятник у дворищі. То хто він, Микола Кибальчич: терорист чи геніальний винахідник?
Раніше коропці теж переймалися цим питанням, навіть церкву спорудили, щоб замолити його гріхи за участь у замаху на царя. Судячи з того, що нині там археологічний музей, справу зроблено. Хоч до замаху Микола мав опосередкований стосунок: створив на той час «передову» бомбу — прообраз сучасної гранати.
Але не це насамперед запам’ятовується з розповіді пана Григорія, а те, що був дуже порядною людиною. Міг же вийти, як кажуть, сухим з води: у вищих інстанціях вирішили не позбавляти його життя — не захотів, розділив долю страчених товаришів.
Незвичайний музей, скажу вам. І не тільки тому, що в ньому збереглося родинне тепло. Усього дві кімнати, наче небагато експонатів, але кожен з них завдяки компетентності й небайдужості нашого співрозмовника-дослідника — тема для обговорення. Ось невеликий портрет Героя Радянського Союзу маршала авіації Сергія Руденка. Але є в нього ще одне звання — коропець, про яке він ніколи не забував. Тож і підняв провінційний музей на космічну висоту, посприявши наявності тут безцінних експонатів, які побували в космосі, є світлина Юрія Гагаріна з автографом, інші раритети. А все задля того, щоб численні гості, зокрема з близького і далекого зарубіжжя, знайомилися з землею, де побачив світ геній, який за коротке життя зміг прокласти шлях нащадкам у космос: першу у світі схему реактивного літального апарата він надряпав на стіні, сидячи в казематі.
І дуб не старіє біля обителі
Роздуми про долю талановитого земляка не відпускали, але керівник туристично-інформаційного центру Коропщини і за сумісництвом наш гід Віта Шут уже кликала в дорогу — ми ще мали встигнути багато чого побачити на території району. І ось уже нашою увагою повністю заволоділа вузька мальовнича дорога, яка веде вглиб лісу, залишаючи обабіч глибокі урвища.
Нарешті зупинка: ми на найвищій точці області — 212 м над рівнем моря. Тут, посеред лісу-велета, розкинулось невеличке село Рихли дворів на 50. Ця місцина стала відома через появу чудотворної ікони Святого Миколая, яка 1666 року започаткувала заснування чоловічого монастиря.
Але доля не завжди була прихильною до обителі, де страждальцям дарували духовне і фізичне зцілення. Радянська влада зруйнувала будівлі, але не зламала людського духу. Місце й нині зберігає святість: у відновленій Свято-Миколаївській церкві, як і в давнину, зустрічає вірян чудодійна ікона Святого Миколая.
Нині обитель теж має статус монастиря. Ченців бракує, зате приходять волонтери, а сповідуватися до отця Гурія їдуть з усієї області. Він вірить, що з Божою допомогою монастир підніметься з руїн.
Тут і справді все наповнене дивами. Стоїть собі без тіні старості 800-літній дуб. Дивує щедрою зеленню і його ровесник, битий блискавкою, та так, що в дуплі без тісняви може перечекати дощ з десяток людей.
До святих озер, які викопали ченці, вже понад сторіччя веде каштанова алея — жодне дерево не збирається поступатися місцем молодняку. Шлях цей не з близьких і не з легких, але вартий того, щоб пройти його неспішно, а не так, як ми, бігцем. Все одно озера так швидко не відпустять, змусять віддати належне своїй красі. Як змусили обійнятися на березі дуба з березою і стати єдиним стовбуром.
Вражає ще одна ботанічна пам’ятка за кільканадцять метрів від каштанової алеї: 76 ялин 30 метрів заввишки, вишикувавшись двома рівними рядами, показують шлях до печер, які викопали невтомні ченці. Кажуть, якщо проказати тут молитву, на небі вона обов’язково відгукнеться не раз.
Тут меандри наймальовничіші
Здавалося б, будь-які інші природні дивовижі вже не здатні перевершити попередні враження. Але тоді ми ще не знали, що опинимося в місцині, яку називають Мезинською Швейцарією, де меандри (повороти) Десни чи не наймальовничіші.
Усіма цими природними багатствами опікується вправна господиня Ніна Симоненко — директор Мезинського національного природного парку. Вона радо вітає гостей, бо впевнена: за рекреацією, туризмом майбутнє цього краю. Тому, не чекаючи кращих часів, тут створюють для відвідувачів якомога комфортніші умови. Уже облаштували гостьові будиночки у Городищі й Радичеві, в них можна зупинитися будь-якої пори року, пропонують водні прогулянки, прокладають екологічні стежки.
Однією з таких повільно прямуємо і ми. Достеменно відомо, що ці казкові місця приваблювали людей ще 20 тисяч токів тому. На території парку різні епохи та археологічні культури представляють пам’ятки у селах Бужанка, Курилівка, Радичів. А наша стежка приводить до відомої всьому світові Мезинської палеолітичної стоянки первісної людини. Може, і донині тут була б тільки розруха після розкопок сторічної давності, аби не патріотизм уродженця цих місць Василя Куриленка. 1965 року він створив археологічний науково-дослідний музей, у якому був директором упродовж 46 років. Нещодавно він пішов від нас, але всі експонати зберігають тепло його рук. Це відчувається.
Вишеньки зберегли палац
Веселі назви сіл — Вишеньки і Черешеньки трохи розсмішили. Своєю красою вони приваблювали вельмож, які будували тут палаци. Нині залишився один — графа Рум’янцева у Вишеньках. Координатор Туристичного клубу Чернігівщини Олег Герасименко не ввів його в маршрут, мотивуючи тим, що палац занедбаний, до нього краще близько не підходити. Але ми дружно наполягли заїхати. І підійшли не тільки близько, а й проникли всередину. На літо тут розміщується їдальня профілакторію Українського молодіжного аерокосмічного об’єднання «Сузір’я».
Так розпорядився космос, що ми неочікувано застали там і його директора Олександра Куліша, шляхетну людину, яка щиро переймається долею пам’ятки. Він і провів нам екскурсію палацом, жодна з 23 кімнат якого не повторюється, а в залі ще й збереглося ліплення. Так, палац потребує нагальної реставрації, як і більшість архітектурних пам’яток країни. Навіть є проект реконструкції. Колись дійде черга до його втілення, тож неповторну ауру цього узвишшя, яке так гарно напівоперізує Десна, відчують дедалі більше туристів.
У Сосницю, до Довженка
«Народ мій український чесний, тихий і роботящий, що ніколи в житті не зазіхав на чуже, спантеличений, обездолений, в арійській катівні. Болить у мене серце день і ніч», — написав у своєму щоденнику 1942 року ще один наш земляк із космічним талантом Олександр Довженко. Ми приїхали до нього в Сосницю, стоїмо, як у храмі, в його хаті-печериці, яка пам’ятає перший крик немовляти з небесним обдарованням, і розпитуємо в директора музею Любові Наконечної про її односельця. Переймаємося її хвилюванням, бо надто болісно чути, що все, що гнітило Довженка, панує в нашому сьогоденні. Погодьтеся, у наведеній цитаті заміни потребує тільки одне слово. Читаймо Довженка, бо він дає нам найпотужнішу зброю — любов до України. І обов’язково приїжджайте в Сосницю у вересні на 120-річчя Великого Українця.
