У кожній країні нагороди мають специфіку, але їхнє призначення завжди й скрізь однакове: відзначити за трудові чи бойові заслуги перед державою. Після проголошення незалежності України нагородна справа отримала поштовх. Ледь не кожна облдержадміністрація чи органи місцевого самоврядування заснували власні відзнаки за розвиток регіону. У цій царині, так би мовити, розгорнули діяльність виші, громадські організації й політичні об’єднання. Гадаю, це має виправдання. Адже засвідчує необхідність координації й регулювання цих процесів, їх класифікації за рівнями державної реєстрації та відповідної матеріальної й моральної підтримки.

В еволюції нагородної справи в незалежній Україні є сплески й падіння, які спричиняють розмаїті політичні процеси, суспільні потрясіння, інші чинники. Скажімо, Помаранчева революція спричинила потребу відзначити лідерів національно-визвольних змагань періоду Другої світової війни, зокрема Степана Бандеру, Романа Шухевича. Звісно, присвоєння їм звання Героя України одразу ж стало більмом на оці промосковських сил.

І ось відбулися чергові вибори Президента України. Прийшов новий очільник держави, наскрізь просякнутий проросійським духом. Певна річ, кремлівські слуги організували для годиться судові засідання, щоб скасувати укази попередника. І тут проявилося верховенство політики з російським запахом, а не права.

Зрештою, подальша діяльність тієї влади у такому напрямі згодом призвела до Революції гідності. Вона була позначена жахливим кровопролиттям і численними жертвами. Згодом російський агресор окупував український Крим, прийшов із війною на наш Донбас. До слова, Росія вміло маніпулює історією, трактує її на свій лад. І часто домагається бажаного, особливо у регіонах, де люди не обізнані зі справжньою українською історією, тобто їхня свідомість засмічена застарілими ідеологічними радянськими догмами, широко використовує закостеніле: «Я своїх принципів не змінюю». Мати в резерві таких підрабків (раб для них зависоко, Спартак теж був рабом) вигідно для агресора.

Майдан, війна вкотре активізували нагородний процес. Народ має переконання в необхідності не лише боронити Україну, а й творчо працювати. І в цих процесах державі необхідно мати власну ідеологію і нагородну політику й серйозно сприяти її розвиткові в галузевій та регіональній сферах. Мабуть, недаремно нині чимало фондів, асоціацій, які ефективно займаються нагородною справою. Учасники відомої історичної події створюють оргкомітет і самі обирають для себе відзнаки. Скажімо, наші бійці, які пройшли через іловайський котел, бої під Дебальцевим, запровадили власні відзнаки. І це справедливо. Адже суспільна оцінка подвигу відбувається незалежно від можливостей держави.

Цікавим, гадаю, явищем у суспільстві виявилося й заснування міжнародною громадською організацією «Асамблея ділових кіл» (м. Київ) нагород, серед яких орден «Золотий хрест честі і звитяги «Лицар Вітчизни». Він належить до категорії найвищих суспільних відзнак країни, його вручають з відповідними протокольними почестями під Державним прапором України з озброєною військовою почесною вартою за участі вищих офіцерів ЗСУ традиційно в супроводі окремого батальйону почесної варти МВС України (Національної гвардії) з використанням іншої геральдичної атрибутики в національних традиціях. Цим орденом нагороджують видатних особистостей, заслуги яких перед Вітчизною — свідчення високого патріотизму й громадянської свідомості.

Походження лицарських орденів віддавна було нерозривно пов’язано з козацтвом і вимогами дотримання й утвердження чеснот. Якось брав участь у нагородженнях за поданням Академії соціального управління, яку очолюю, відзнаками, зокрема орденом «Золотий хрест честі і звитяги «Лицар Вітчизни» (трьох ступенів), найкращих представників промислового виробництва та досягнень у сільському господарстві. Нагороди отримували Герої України, депутати різних рівнів, бізнесмени й механізатори. «Асамблея ділових кіл» кожному нагородженому приділила не лише заслужену увагу, а й, за висловлюванням учасників дійства, надихнула на нові трудові звершення.

Віриться, що в недалекому майбутньому запровадять державний реєстр визнаних популярних нагород такого рівня й рекомендуватимуть органам державної регіональної влади й місцевого самоврядування передбачити певні пільги для відзначених. Такі кроки, без сумніву, сприятимуть єднанню суспільства і державних органів влади, об’єднанню сил на розв’язання суспільних проблем. Якщо не держава, то громадські організації засновуватимуть відзнаки, які матимуть імена українських героїв.

Богдан АНДРУШКІВ,
професор Тернопільського національного
технічного університету імені Івана Пулюя
для «Урядового кур’єра»