Психологи стверджують, що людям подобаються фільми жахів, адже після їх перегляду виділяється порція ендорфінів від усвідомлення, що жахливе існує, але не у твоєму житті. Майже всі новини з України нині схожі на рекламу фільму-катастрофи з абсолютно нічим не виправданими жорстокістю, кров’ю, загибеллю безневинних людей. Жодна війна в історії людства не мала, мабуть, такої масштабної медійної складової.

Певний відсоток людей у всьому світі уважно дивиться телевізор, обурюється і продовжує спокійно жити далі, адже цей жах відбувається не з ними, тож вони щасливі. Мабуть, це нормальна реакція маленької людини, бо який сенс перейматися чужим горем, якщо нічим зарадити начебто не можеш? Лише спонукатимеш своє емоційне вигорання та депресію. У декого просто немає змоги допомагати, бо й в самих скрутна ситуація. Але більшість людей знайшли своє місце та день у день наближають перемогу, як комахи, по крихтах збираючи все необхідне.

Протягом перших тижнів війни українці скупили все військове спорядження у європейських магазинах, і настала черга Америки. Українці й канадійці збирають кошти та полюють на необхідні медичні препарати, спорядження, засоби спостереження. Є ті, хто все купує та відправляє за власний кошт, більшість колективно збирає гроші на великі покупки. Деякі доброзичливці шукають додатковий підробіток, дохід від якого спрямовують у благодійні фонди. Ми навчилися робити неймовірні речі: знаходити те, що неможливо знайти, доставляти туди, куди неможливо довезти, й робити це в неймовірно стислі терміни. На додачу все це зазвичай організовують спонтанно не знайомі між собою люди, що теж зазвичай майже неможливо з огляду на традиційно складний український характер.

Минулого тижня ми із другом обговорювали вже звичні справи нашого ленд-лізу, і мій візаві розповів, що відправляє медикаменти для військових із канадцем, котрий вже вдесяте летить в Україну з гуманітарним вантажем. Уявіть: десять подорожей в Україну за рік і всі — за власний рахунок!

Зі мною поділилися контактами, і я вирішив розповісти історію Дейва.

Перша поїздка була спонтанною

Він живе в західній Канаді, поблизу красивих Скелястих гір. Звичайний канадець зі стабільною роботою (невеликий бізнес із продажу спецодягу та спорядження) та приємною родиною. Дейв має затишний власний дім, комфортне життя, широке коло родичів та близьких друзів.

Але є в нього справа, якій він віддає себе сповна поза роботою та родиною: днями він знову летить в Україну, збираючи максимально можливу кількість багажу, щоб якнайшвидше доставити нашим захисникам усе необхідне. Нині це найкращий спосіб доставки в Україну. Усі витрати на дорогу Дейв завжди бере на себе.

Перша поїздка була спонтанною. У Дейва є магазин військового спорядження, в якому на початку війни українці замовляли різні товари. Тоді всі разом — і покупці, й продавці — шукали можливостей якомога швидше все необхідне доставити на фронт. На жаль, виявилося, що каналів доставки не існує, і єдиний можливий варіант — відвезти у своєму багажі. Коли Україну атакували з усіх напрямків зухвалі деградовані примати й нашим хлопцям критично не вистачало всього, доставка була буквально питанням життя і смерті. Тому Дейв вирішив, що зробить усе сам.

У Канаді діє система накопичення бонусів Air Miles, яка надає користувачам так звані аеромилі в обмін на купівлю різноманітних товарів. У Дейва на той момент цих бонусів накопичилося достатньо, щоб безплатно дістатися до Європи. Тоді він купив багато медикаментів та інших корисних на полі бою товарів і вилетів з українцем-напарником у Польщу. Кожен тоді віз по чотири великі хокейні сумки з дорогоцінним спорядженням.

«Усі ж бачили фільми-катастрофи, де військові рятують світ від страшних потвор? Ми пережили щось подібне. У напрямку фронту їдуть нескінченні колони військової техніки, а в протилежному — поранені воїни та біженці: жінки з дітьми, літні люди. Тоді такий вигляд мала Україна на кордоні з Польщею, в наше таке щасливе та сите ХХІ століття. У повітрі висять важкий запах дизпалива, крики, паніка, хаос, сльози. Неймовірна концентрація людського горя й одночасно доброти та співчуття.

Навряд чи ще десь зустрінете стільки сильних і добрих людей, як було там. Мабуть, зараз це найкраще місце на планеті, де розумієш, що світ не ідеальний, але є мільйони справді крутих людей, що цінності існують, а люди можуть бути відкритими і співчувати іншим», — розповідає Дейв.

Той перший вантаж швидко передали військовим і медикам, а сумки — біженцям, які переважно нічого із собою не мали: ні одягу, ні документів, ні навіть валіз. Навколо майоріли тисячі українських прапорів, й повсюди йшов безперервний потік біженців. Панувало відчуття безсилля, фізичний біль від тисяч трагедій, свідком яких став.

Цей день назавжди змінив звичне канадське життя Дейва. Нині воно перетворилося на перерви між черговими поїздками: встигнути зібрати ще більше медикаментів та обладнання, щоб врятувати життя українців, які платять криваву ціну за світову меланхолію.

Рекорд — 47 багажних місць

Після першої було ще вісім поїздок й завжди — з величезною кількістю валіз. Рекорд Дейва — 47 багажних місць. Щоб доставити додатковий багаж, треба заплатити 225 доларів за кожне місце, а це 10 тисяч доларів лише додаткових платежів. Він тоді сподівався, що канадські авіалінії, як це часто трапляється з пасажирами, в яких дуже багато багажу, доставлять валізи пізніше і безплатно підвезуть у готель. Але в аеропорту його чекав сюрприз: Air Canada не привезла особисті речі Дейва, натомість доставила всі 47 валіз гумдопомоги, бо на них були надписи For Ukraine («Для України». — Ред.). Люди в аеропорту, не домовляючись, почали забирати кожен по три — чотири сумки і підвозити їх до виходу. Усюди і завжди — допомога і підтримка, не треба навіть нічого просити.

Важко підрахувати кількість життів, які він урятував, але, за словами самого Дейва, найважливіший вміст його валіз та великих хокейних сумок — це не дорогі препарати та спорядження, а надія й віра в те, що ми всі разом переможемо державу-терориста, а також відчуття підтримки навіть із найвіддаленіших куточків планети. Валіз у канадців мало, але завжди є величезні зручні хокейні сумки, тому зазвичай саме в них Дейв доставляє все в Україну.

Де були росіяни, залишається руїна

Історій у Дейва накопичилося дуже багато, кожна поїздка — це виклик і багато сюрпризів, але об’єднує їх одне: жодна не була б можливою без підтримки волонтерів та українських бізнесів. Завжди є люди та організації, які роблять можливе і неможливе для допомоги Дейву в його благородній справі. Українські волонтери, які надають транспорт, житло й допомагають оформлювати документи, роблять неймовірне. Важко переоцінити і внесок поляків, який щоразу вражає Дейва.

Для канадця подорожі в Україну — одночасно і важкий досвід. Під час поїздок він зустрічає багато медиків, волонтерів та військових, і, на жаль, деяких із них вже немає серед живих. Україна втрачає найкращих людей, і для Дейва це стало гострим особистим горем. Його вражає безглузда жорстокість рашистів, які свідомо вбивають цивільних. Канадці, на щастя, не мають досвіду співжиття з неадекватними сусідами.

Дейв розповідає про Херсон, в якому росіяни обстрілюють цивільні об’єкти. «Ці варвари зазвичай розміщують військових та важке озброєння поблизу шкіл, лікарень та житлових будинків, і звідти стріляють по цивільних об’єктах на визволених територіях. російський солдат не має поняття честі. Я на власні очі бачив наслідки «рускава міра», і це суцільний жах. росіяни цього, певно, не усвідомлюють, але вони розплачуватимуться за цей злочин поколіннями», — каже канадець.

Відповідаючи на запитання, чим для нього є ці поїздки, Дейв каже, що просто не може бути осторонь. «Мені хочеться, щоб канадці допомагали Україні ще активніше. Люди, здається, ще не усвідомлюють, що там відбувається, наскільки ця перемога важлива для нас усіх. Не має бути геноциду та подібних жахів у ХХІ сторіччі», — підсумовує він.

Допомога на понад мільйон

Виріс Дейв у місті Едмонтон, провінція Альберта,  йому 59 років. У нормальному житті грає в хокей із друзями двічі-тричі на тиждень, простий у побуті та неперебірливий в їжі, хоч і любить нові страви. Обожнює українську кухню та може перехилити чарку українського самогону.

В Едмонтоні майже в кожного жителя українське коріння, і Дейв не виняток: його 84-річна мати — українка. Батькові Дейва належало кілька магазинів коміксів, тож перечитав він їх дуже багато. Улюблений герой — Бетмен. «Бо він вигравав битви не завдяки суперсилі, а тому що був розумним, — пояснює Дейв. — Я читав багато коміксів, можливо, це вплинуло на світогляд, адже вірю в добрих героїв і завжди хотів бути таким. Однак не вважаю свою справу героїчною, справжні легенди — це всі мої нові знайомі українці», — стверджує канадець.

Він визнає, що перебуває не в найкращій фізичній формі, щоб зі зброєю в руках захищати Україну. «Тому моя робота — використовувати інтелект та інші наявні ресурси, щоб максимально підвищити шанси українців на виживання».

Загалом Дейв із друзями вже доставив українським воїнам турнікетів, гемостатиків, дронів, одягу та спорядження на понад мільйон доларів США. І не має наміру зупинятися. Мені поталанило особисто зустріти цього мужнього канадця, чий приклад надихає працювати заради перемоги ще більше. Уже наостанок ми домовилися про співпрацю: Дейв за змогою організує доставку з Канади, а ми спробуємо надати логістичну підтримку в регіонах України, не покритих «Західним експресом» Дейва. У всіх ще багато роботи.

Володимир ЗМАЖЕНКО,

волонтер,
для Укрінформу

(Надруковано зі скороченнями)