Про те, що наш автобус наблизився до прикордонної зони, нагадали кілька правоохоронців у зелених кашкетах і камуфляжній формі, які подали знак зупинитися за кілька кілометрів від села. Зі зброєю напереваги вони спершу оглянули транспортний засіб, а затим зазирнули в салон.
Але, побачивши представників Краснопільської РДА, відділів освіти та культури, які їхали на урочистості з нагоди 150-річчя із дня народження відомого земляка, поета Павла Грабовського, відразу ж побажали всім щасливої дороги і знову зайняли місце на узбіччі.
А за 5—7 хвилин село постало в усій осінній красі: з притрушеними позолотою кронами дерев, світлими чепурними будинками, доглянутими дворами та рівною асфальтівкою, обабіч якої тішили погляд акуратні магазини, кафе, пошта та інші, переважно цегляні, будівлі — одне слово, як і належить у населеному пункті зразкового порядку.
І якби не знаття, що за сотню-другу метрів від цієї спокійної сонячної оази пролягає державний українсько-російський кордон, навряд чи можна було подумати, що зовсім поряд інша країна. Та, яка перебуває з Україною у стані неоголошеної війни.
Однак, за словами сільського голови Володимира Стадниченка, у цьому контексті не варто шукати разючих змін у житті й поведінці місцевих селян. Тутешні мешканці як ходили одне до одного в гості, так і ходять; як працювали жителі Грабовського в сусідній Бєлгородській області, так і працюють; як купували жителі російського Старосілля в українських прикордонних магазинах товари і продукти, так і купують.
Проте тінь тривоги і небезпеки, що нині витає в повітрі, все одно накладає відбиток. І насамперед на місцевому пункті пропуску «Грабовське».
А на тому боці
Востаннє тут випало бути майже півтора року тому. Та сама звивиста доріжка, що веде з пагорба до прикордонного пункту, будиночок для охоронців кордону, кілька шлагбаумів, гребля завдовжки сотню метрів — слугує нейтральною смугою.
Ось тільки з таким пейзажем різко контрастують складені штабелями мішки, що становлять основу блокпосту, якого раніше не було. Тож кордон нині хоч і не на замку, та захищений від непроханих візитерів чи техніки. Втім, торік пункт пропуску змінив статус і тепер — лише пішохідний.
Буквально за десяток метрів — чималенький майже 9-гектарний ставок, який і розділяє два села, отже, і дві країни. В ньому водяться добрячі коропи, карасі, в’юни, окуні, раки і, звісно ж, щуки, аби не дрімали карасі.
Місцеві любителі-рибалки, які сидять з вудками на протилежних берегах (їм тут офіційно дозволено вудити), часто перегукуються один з одним, вітаючи з уловом.
Ходили на греблю на зустріч
Перша хата села Старосілля біліє наприкінці греблі, за вигоном, на відстані не більше сотні метрів від місцевого пункту пропуску. Саме в ній давно мешкає шкільний товариш Володимира Стадниченка Іван Кнуренко (до речі, ледь не всі прізвища російських селян закінчуються на «ко»), з яким він хотів зустрітися.
Склавши компанію сільському голові, побачитися вирішили на нейтральній території — на греблі. Оскільки всі троє разом з фотокореспондентом маємо прописку на Сумщині, то реєстрація на українському боці зайняла кілька хвилин.
Коли минули половину дороги, у Володимира Івановича озвався мобільний: російський однокласник повідомив, що його паспорт на перереєстрації й на пункті пропуску виникли проблеми. Однак попросив зачекати: як-не-як, а мешкає тут багато років, тож прикордонники знають в обличчя всіх тутешніх.
Чекати то й чекати. Помилувалися ставком, гусьми, осіннім небом. Коли ж погляд перевели в бік російського пункту пропуску, до якого залишалося не більш як 30 метрів, поміж кущами помітили двох… прикордонників зі зброєю та біноклями, скельця яких були чітко наведені в наш бік.
Замилування як рукою зняло. Надто у колеги з дорогим фотоапаратом, який почав хвилюватися за техніку. Знову задзвонив мобільний — голос із російської території було краще чути на греблі, аніж у слухавці. На жаль, тамтешні прикордонники так і не дозволили Іванові Кнуренку підійти до нас.
Такому повороту подій найбільше зрадів фотокореспондент. Підхопивши сумку з апаратурою, поспішив назад, додому. І ми, звісно, за ним.
І лише на узвишші в Грабовському, з якого видно не тільки всю прикордонну територію, а й російське Старосілля, перевели дух. І вже по мобільному поспілкувалися з Іваном Васильовичем, який багато років працював у Сумах, а в 1990-му повернувся до рідного села і нині на пенсії.
Він розповів багато цікавого. Коли ж заговорили про Донбас, лише тяжко зітхнув. Мовляв, скільки жили по-доброму, по-сусідському — і на тобі. А насамкінець сказав: якби його воля, перше, що зробив би, — припинив отой жах. Бо що і між ким ділити?
Але чи дослухаються до таких, як він, там, нагорі, де кремлівські правителі? Усі селяни прикордонної зони сприймають війну з великим жалем і розпачем.
Активність таки знижується
Тим часом у Грабовському усталене життя. Особливо в магазинах, яких у селі аж шість. І в кожному покупців хоч відбавляй. Як пояснили продавці, це тому, що тут скуповуються не лише місцеві селяни, а й із Старосілля, Тєрєбріно і навіть Красної Яруги Бєлгородської області. Аргументи більш ніж переконливі: українські товари і продукти набагато якісніші й дешевші.
Що вже казати про п’ятницю, коли в Грабовському традиційний базар. Тоді тут люду і машин — не протовпитися. Окремі гості «дістають» навіть до Краснопілля і Сум — якщо, приміром, треба придбати телевізор, холодильник чи ноутбук.
Але в один голос усі стверджують, людський потік і відповідно товарообіг за останні місяці зменшився принаймні вдвічі. Чому саме, здогадатися неважко.
Трохи знизилася і трудова активність місцевих селян, які традиційно працювали на російських підприємствах. Наприклад у Рокитному, де є м’ясокомбінат, Красній Ярузі — на цукровому заводі тощо. Там знаходили роботу по 18—20 жителів Грабовського.
Не відмовляють у Грабовському сусідам, які приходять до місцевого ФАПу, поштового відділення чи бібліотеки. Стосовно останнього закладу, то найактивніший читач — Іван Іванович Дубина зі Старосілля. Як правило, набирає до десятка книжок і всі перечитує. Не оминає музею Павла Грабовського. Цей український поет серед його улюблених. Тішиться з того, що має в домашній бібліотеці томик Павла Арсеновича, виданий ще в 60-х роках минулого століття з автографом онуки поета Світлани Грабовської, який вона залишила на столітній ювілей дідуся, в 1964-му. Нині ця книжка у сільського голови — дав читати. А щодо подальшої долі раритету обіцяв подумати: земляки були б раді такому подарункові.
Виручатимуть дрова
У Володимира Стадниченка свої клопоти. Незабаром зима. Треба готуватися, аби знайти заміну природному газу. Хоч зробити це складно, особливо у будинках селян: із 247 обійсть 185 залежні від блакитного палива.
На щастя, в більшості з них зберегли грубки, а в сільраді, ФАПі, навчально-виховному комплексі експлуатують котли, які «споживають» і тверде паливо, насамперед дрова.
Активно споруджують Петропавлівський храм, узялися за ремонт дитячого садка, в якому 17 дітлахів, ще стільки само на черзі. Добре, що є благодійники, які активно підтримують соціальні установи: ТОВ «Грабовське», ФГ «Прикордонне», «Жданько В. Д.», «Вієра», ФОП «Школа О. В.» та інші.
Як резюмує сільський голова, з такими господарями село розвиватиметься. Бо чого тільки вартий недавній ремонт школи, яку не впізнати — таких ще пошукати у великих містах.
ДОВІДКА «УК»
Першу згадку про Пушкарську слободу датовано 1688 роком. Її заснували на відрогах Середньо-Руської височини вихідці із центральної частини Росії, а саме пушкарі-артилеристи (звідси й назва), які боронили південні кордони Російської імперії від татарських нападів.
Наприкінці ХVІІ століття земельні наділи перейшли у власність боярських дітей. Згодом вони продали ділянки сумському полковникові Андрієві Кондратьєву, який оселив тут українських переселенців із-за Дніпра.
У 1864 році в селі народився видатний поет Павло Грабовський, на честь якого населений пункт перейменовано 1964 року.
Станом на 1 січня 2014 року в Грабовському живуть 605 селян.
Післямова. Ввечері, повертаючись із Грабовського до Сум, у салоні маршрутки розговорилися із 45-річним переселенцем з Донбасу інвалідом дитинства Юрієм С. Він відвідував родичів і їхав до дружини та дітей, які знайшли тимчасовий притулок в одному із сіл Тростянецького району.
Співрозмовник розповів про жахи і поневіряння, які довелося пережити, про те, що фізична недуга завадила йому поповнити ряди захисників. Уже знайшов роботу. Сподівається тільки на себе, а не на благодійників чи волонтерів.
Останнє твердження особливо похвальне. І передовсім для людини з обмеженими фізичними можливостями. Хоч, як сказав Юрій на прощання, найближчим часом він з родиною неодмінно повернеться на Донбас, бо там споконвічна рідна українська земля.