Якщо вдягнути козаків в однострої Збройних сил України — буде відчуття, що на сцені розповідають не про події 400-річної давнини, а про нинішні. Таке враження справляє вистава Національного театру оперети «Маруся Чурай» за історичним романом у віршах Ліни Костенко.
Хоч роман створено майже 40 років тому, у глядача складається враження, що писали його в наші дні. Ось Гриць — козак, який чотири роки воював за Україну під проводом Богдана Хмельницького («Був на Пиляві й на Жовтих Водах, і скрізь, де полк Полтавський воював»). Нічого не надбав, трофеями не переймався. Голий, босий, безземельний, нікому не потрібний. Нікого вам не нагадує з нашого часу?
Або ось гонець від запорожців прискочив до Полтави по допомогу: «Там бій. Там смерть. Там зламано границі. Людей недохват. Ллється наша кров...» Це найяскравіша, як на мене, сцена першої дії вистави. Актори другого плану в ній і загалом грають надзвичайно потужно.
Зізнаюся, з певною пересторогою йшов на допрем’єрний показ. «Оперета — крок до свята», — під таким гаслом працює театр. Тож очікуєш веселого настрою, наспівів, які засідають у голові й непробивним щитом захищають психіку від буденності й сірості. А тут — хоч і музична, але драма.
На передпрем’єрній прес-конференції поділився цими побоюваннями з творчою групою вистави. У відповідь режисер Сергій Павлюк (він уже ставив «Марусю» у Луганському — до окупації — та в Рівненському театрах) щось говорив про катарсис та обіцяв, що все буде добре. Це мене не переконало, а лише нагадало цитату з радянської кіноказки «Весьолоє сновєдєніє» — версії «Кота в чоботях»: «Чєм больше сльоз, тєм больше облєгченьє, в слєзах і заключаєтся лєчєньє».
Богдан Струтинський переконливіше обґрунтував появу «Марусі» на сцені свого театру: «Ми маємо трупу універсального характеру. Це виклик для акторів, вони відгукуються на будь-який сильний матеріал. А твір Ліни Костенко саме такий. Скажу більше: він ще знайде свого Джона Вебера» (композитор, який створив такі феєричні мюзикли як «Кішки», «Привид опери» та інші — О.Л.).
У репертуарі столичної оперети вже є сильні мінорні твори, наприклад «Звуки музики». І глядач їх сприймає з цікавістю. Складається враження, що Струтинський хоче зібрати колекцію з усіх жанрів. У репертуарі вже є і балети («Кармен-сюїта», «Моцарт Underground…»), і опери («Севільський цирульник», «Дзвіночок»), і кілька мюзиклів, і фарс («Під небом синім»). Чому б не додати до колекції музичну драму?
Вистава загалом сподобалася. Хоч, як на мене, із символізмом — перебір, вистава в ньому буквально тоне. І колеса від воза, які актори тягають мало не всю першу дію. І крила від вітряка. І шаблі, якими користуються хіба що не для нарізання хліба. Особливо мене збивали з настрою залізні казанки, які і за дзвони правили, і за ритуальний посуд, яким пересипали прах і землю з могил (довгий рядок земельних конусів маячить на першому плані майже до кінця вистави), править, і його вдягають (як сакральний головний убір). По-перше, в ті часи залізні казанки не були в широкому вжитку. А по-друге, моя баба точно в такому варила їдло для свиней і курей. У мене із сакральністю ця посудина не асоціюється ніяк, пробачте за грубий матеріалізм. А ще трохи переживав за музикантів та інструменти, коли в другій дії Гриць почав розгрібати «могили» (вони на цей момент вже символізували просто поле) граблями (до того були хрестом). Потривожена Грицем курява заклубочилася над сценою й тихо почала осідати в оркестрову яму.
Надзвичайно приємно вразила робота художниці з костюмів Наталі Ридванецької — такого вдалого поєднання крою, матеріалу й кольору давно не бачив. Здавалося б, що в царині народного костюму все сказано, але пані Наталя знайшла свіжі ноти, і вони поєдналися в напрочуд гармонійну мелодію.
Як завжди блискуче показав себе хор. Народні (або — як кажуть деякі історики — авторства Марусі Чурай) пісні виконано так само лірично й натхненно, як у відшліфованих до дрібниць концертах титулованих наших академічних суперхорів. Додати ще кілька номерів — і можна вводити до репертуару Національної оперети концерт народних пісень як окрему виставу. А що? Концерти оркестру нашої оперети як самостійні вистави вже показали свою затребуваність і високий рівень.
Постановка в Національній опереті «Марусі Чурай» ще раз довела, що маємо чимало національного матеріалу, гідного найкращих сцен. А також засвідчила величезний сценічний потенціал цього твору. Безперечно, «Маруся Чурай» привабить й інших театральних та кінорежисерів, композиторів, продюсерів у різних сферах.
Ми в Google+