На офіційному сайті Запорізької обласної військової адміністрації про нового керманича нашої складної з військової точки зору області є зовсім невеликий біографічний витяг. Зокрема зазначено, що Юрій МАЛАШКО народився 16 лютого 1975 року, закінчив Київський інститут військово-повітряних сил, тривалий час служив у Службі безпеки України, був першим заступником керівника військово-цивільної адміністрації в місті Мар’їнка та селі Побєда на Донеччині, очільником військово-цивільної адміністрації міста Красногорівка Донецької області. Із 9 лютого 2023 року начальник Запорізької обласної військової адміністрації.
З паном Юрієм кореспонденти Укрінформу зустрілися після його першої пресконференції, на якій він звітував про 100 днів роботи на новій посаді. Говорили про деокупацію, воєнний досвід участі в АТО, визволення Слов’янська та зрадників.
— Напередодні вашого призначення Президент Володимир Зеленський заявив, що у прифронтові регіони на керівні посади призначатиме людей з воєнним досвідом. У соцмережах миттєво з’явилась інформація про нібито призначення військового Володимира Горбатюка, але потім стало відомо про вашу кандидатуру. Розкажіть про те, як це відбувалося.
— Я військова людина, і коли Верховний Головнокомандувач дає накази та завдання, то маю їх виконувати. Тому в певний час мене викликали в Офіс Президента України, де відбулася зустріч, ми переговорили, і після цього вийшов указ про моє призначення.
— Це було для вас несподіванкою?
— Це і не неочікувано, і не несподівано. Я військова людина і виконую накази. З огляду на досвід, який у мене був — і я про це говорив із Президентом, — було ухвалено рішення. Звичайно, я проходив певні перевірки, зі мною говорили про те, що, ймовірно, може бути такий наказ і як цю роботу треба буде виконувати.
— Запорізька область досить складна, адже левова частка її нині перебуває в окупації. Це призначення — виклик для вас?
— Так, 67% області окуповано, і то з перших днів війни. Із розумінням того, що ворог там робитиме все те саме, що робив з 2014 року в Донецькій та Луганській областях, тепер у Херсонській, це справді був виклик. Територія області, яку нині захоплено, велика і надважлива для ворога, бо це шлях суходолом до Криму, як і Херсонщина.
— Із часу вашого призначення минуло 100 днів. Воєнна ситуація в області змінилася? Те, про що можемо говорити.
— Мені здається, так. Я аналізував це питання, вивчав потреби військових, які були раніше, і що необхідно тепер. Військові стали більш боєздатними, в них з’явилася техніка, необхідна для того, щоб давати гідну відсіч. Вони навчилися протистояти такому ворогові, як російська федерація.
— Ви казали, що на 2023 рік на обороноздатність області передбачено трохи більш як 700 мільйонів гривень. Куди мають піти ці гроші?
— У Сил оборони, які розташовуються в нашій області, є потреби. Це не лише танки, літаки чи те, що надає Міністерство оборони. Це і розміщення особового складу, забезпечення автомобільним транспортом, «мавіками» (дронами. — Авт.). Це й фортифікаційні споруди. Наприклад, потужна класична фортифікаційна споруда коштує приблизно 4 мільйони гривень. Нам їх треба не одну й не три.
— Чи допомагають у цьому наші промислові підприємства?
— Так. Великий бізнес допомагає військовим. Не називатиму, хто саме, але скажу, що вони надають не лише необхідну техніку, а й бронежилети, «мавіки», зарядні станції.
— Через окупацію багато запорізького бізнесу релоковано. Чи є розуміння, скільки відсотків тих, хто виїхав, повернеться після деокупації?
— Бізнес перемістився до більш безпечних місць, переважно на захід і в центр України. Але бізнес хоче повернутися, бо тут виробничі потужності, складські та інші приміщення. Зрозуміло, що коли, наприклад, влучає С-300 у територію підприємств, а це було неодноразово, то темпи виробництва знижуються. Для бізнесу головне, щоб була змога реалізувати продукцію, яку він випускає. Є проблема імпорту й експорту. Якщо з імпортом можна вирішити, то з експортом є питання. Ми зверталися до Кабінету Міністрів України. Коли почнеться деокупація, це питання буде вирішено. Бізнес повертатиметься, але говорити про відсотки поки що зарано.
— На окупованих територіях ворог розграбував усе, вивіз устаткування, складські запаси. Чи готовий бізнес повертатися туди, де вже нічого немає?
— Ворог справді грабує, все вирізає, бо розуміє, що деокупація — це питання часу. Ми готові до того, що на деокупованих територіях нічого не буде, геть нічого. Бізнес теж готовий до цього. Міжнародні партнери готові надати підтримку й допомогу.
— Перейдімо до аграрної теми. Більшість посівних площ нині окуповано та заміновано. На підконтрольній Україні території залишилося не так багато ріллі. Чи вистачить хліба?
— Потреби нашої області готові покрити на 100%. Так, ми тимчасово втратили дуже великі території. Щодо розмінування, то більш як 1200 га посівних площ розміновано і засіяно. Додам, що ми переговорили з міжнародними партнерами і надали їм перелік того, що нам необхідно: пшениця, інші зернові, особливо озимі. Нам обіцяли, що у вересні отримаємо допомогу.
— Щодо деокупації та відбудови, то на пресконференції ви означили, що потрібно буде 29 мільярдів гривень. Це попередні цифри?
— Це попередні цифри, і їх розраховано на ситуацію, якщо ми заходимо на території, а там нічого немає. А на жаль, так і буде. Ми знаємо, що зруйновано понад 7000 об’єктів. Це і багатоповерхові, і приватні будинки, й інше.
— Скільки часу потрібно на відбудову?
— Усе залежить від ступеня руйнування. Думаю, що до п’яти років. Це моя суб’єктивна думка. Держава надаватиме і вже надає сертифікати на відновлення житла.
— Ми ж розуміємо, що область не буде такою, як була до 24 лютого 2022 року. Зникнуть певні села, а може, й міста...
— Місяць тому ми зібрали керівників громад і архітекторів. Сказали правду, що певних населених пунктів після деокупації не буде. Десь залишилося чотири-п’ять чи 15 домівок, і створювати інфраструктуру — проводити воду, електрику, будувати школу, дитсадок, лікарню тощо — там ніхто не стане. Так-от, на нараду ми запросили архітекторів-урбаністів і попросили дати нам модель, як треба відбудовувати, використовуючи європейський досвід. Уже призначено головного архітектора області, є певні напрацювання, є розуміння. Керівники громад надають інформацію, які населені пункти, ймовірно, зникнуть. Мабуть, краще зробити хорошу дорогу, якою їздитимуть діти до хорошої школи за 5 км в іншому населеному пункті.
— Чи багато людей, зокрема дітей, залишається на територіях, де тривають активні бойові дії?
— Багато, але останнім часом інтенсивність обстрілів збільшилась, і за місяць ми евакуювали приблизно 2000—3000 осіб. Не всі реєструються в Запоріжжі, дехто їде далі. Людей важко вмовляти.
— Чи відомо, скільки людей нині в полоні, і чи є бодай якась інформація про Дніпрорудненського міського голову Євгена Матвєєва, якого росіяни захопили понад рік тому?
— Про Матвєєва є різна інформація. Не хочу поки що нічого говорити, бо для рідних це дуже тяжко. Треба вірити, за кожну людину треба боротися. У полоні перебуває майже тисяча жителів Запорізької області.
— Що знаєте про «гауляйтера» Запорізької області євгена балицького?
— Про нього мав інформацію тільки як працівник СБУ. Особисто не знайомий. Багато прихильників нині заборонених в Україні партій залишилися на окупованій території й стали «вєрнимі друзьямі расійской фєдєрациі». Вони ведуть таку діяльність ще з 2014 року. Такі люди й такі партії давно мали піти з України.
— Окупанти готуються до псевдовиборів. Буде просто шалений шквал дезінформації. Як із нею боротися?
— Деокупація вирішить усі питання, і фейки не доведеться розвінчувати. Та й люди самі вже навчилися все розрізняти.
— У Запорізькій області указом Президента почали створювати військові адміністрації. Скільки їх має бути?
— Військові адміністрації вже формуються. 27 було сформовано до мого призначення, 19 — після, і ще дев’ять зараз на розгляді в Офісі Президента. Узгоджуємо певні питання.
— Ви казали, що після того як ту чи іншу територію буде деокуповано, впродовж семи діб там має все запрацювати. Що треба для цього?
— Є загальний план деокупації, який передбачає першочергові кроки кожної громади. Далі вже громада розробляє власний деталізований план, який має містити навіть прізвище, ім’я та по батькові керівника кожного комунального підприємства, його номер телефону і завдання, які він має вирішувати з першого дня, коли туди прийшов. Треба створювати матеріальний резерв. Старлінки, генератори є, 54 мобільних ЦНАПи ми маємо отримати від партнерів. А ось питання в тому, щоб був достатній кадровий ресурс. Треба, щоб були фахівці, готові працювати на деокупованій території.
— Повернімося до вашого минулого. Ви учасник АТО. Розкажіть про це.
— Для мене початок війни — це 2014 рік. Тоді я був керівником одного з підрозділів, і коли починалась антитерористична операція, був у складі Антитерористичного центру. Не можу говорити певні речі. Мене призначили у штаб, де був керівником сил і засобів СБУ на тій території. Основне завдання — виявлення ворога, його прибічників. Зараз можу вже про це сказати: ми були в населеному пункті Довгеньке (село на межі Харківської та Донецької областей. — Авт.), яке рашисти знищували. Щодня в нас були бойові виходи, виявляли тих, хто допомагав рашистам. Потім зайшли у Слов’янськ і Краматорськ і разом з військовими їх визволяли.
— Як зустрічали люди? Бачила в соцмережах світлину, де поруч з вами маленький хлопчик.
— Коли ми заходили, то не було жодної людини. Зовсім. У Слов’янську прийшли на центральну площу біля міськради, і люди почали підходити. Більшість із них були похилого віку, були з дітьми. Той хлопчик зі світлини… У мене були якісь цукерки, гроші, в побратимів також, і ми це віддавали їм. Люди чекали на нас. Але були й інші. Того самого дня один із прихильників росії вийшов на площу і хотів застрелити нас. Його ліквідували. Це свідчить про те, що були приховані групи.
— Ви були оборонцем Красногорівки і в цьому місті працювали на керівній посаді в адміністрації.
— Був спочатку першим заступником керівника військово-цивільної адміністрації в Мар’їнці, а потім мене призначили на керівну посаду в Красногорівці. Це два міста на відстані 3 км одне від одного, але вони були і нині є на лінії розмежування. Я знав, яка там ситуація, як військовий і співробітник СБУ.
— Керівник ВЦА чи ОДА — це політична діяльність. Чому вирішили змінити службу у війську та СБУ?
— Це не зовсім політична діяльність. Наприклад, у Красногорівці потрібні були насамперед нагальні воєнні дії. А крім того, — гроші на те, що потрібно населенню просто зараз, призначати керівників комунальних підприємств, не чекаючи якихось сесій. Так само і в Запорізькій області. Нині обороноздатність — найголовніше, серед пріоритетів — допомога ВПО.
— Визволяти міста, які були в окупації кілька місяців, — це одна історія, а з тими, які окуповані понад рік, мабуть, буде складніше?
— Для військових складніше. Бо ми розуміємо, що ворога треба вибивати, а для цього слід застосовувати зброю. Найтяжче, що може страждати цивільне населення. Тому ми й говоримо, що треба виїжджати. Хай через треті країни, хай із російським паспортом, але виїжджати.
— Щодо людей, які через примус та залякування отримали російський паспорт, чи вважатимуть їх колабораціоністами? Бо саме такі чутки нині поширюють окупанти.
— Ні. Якщо немає доказів їхньої співпраці з рашистами. Усе вирішуватимуть у юридичній площині.
— Переїхати з уже рідної вам Донеччини до Запоріжжя було важко?
— На Донеччині я чотири з половиною роки працював на посадах у військово-цивільних адміністраціях. Із 2014-го землею Донеччини вже ходив. Запорізька область для мне — вже третя батьківщина. Чесно.
Коли приходжу працювати на нове місце, вважаю його вже своїм і роблю все, щоб воно стало кращим.
— Багато є нарікань у соцмережах, що про Запоріжжя нібито мало говорять. Погоджуєтеся із цим?
— Я так не думаю. Регіон постійно під обстрілами, і ми говоримо про цивільних людей, які страждають, показуємо все, що відбувається. Це потрібно робити, світова спільнота має знати. Ідеться не лише про місто Запоріжжя. Оріхів просто стирають з лиця землі, Гуляйполе, Малу Токмачку також.
— Ви не кабінетний начальник. У яких містах уже були?
— На всій лінії фронту: починаючи із Дніпропетровської, Донецької областей і закінчуючи Запорізькою.
— Щось вразило особливо?
— Оріхів і Комишуваха, Степногірськ… Коли приїхали у Степногірськ, зайшли в дитсадок, який обстрілювали. Там були сторож і тимчасово виконувач обов’язків директора. Вони щось робили в господарстві — під обстрілами.
— Чи є у вас гасло, яке допомагає, коли важко?
— Слова Шевченка: «Борітеся — поборете». Знаю, що коли мені тяжко, то є той, кому ще тяжче. Ворог сильний, підступний, не рахується ні з чим, навіть із життями людей.
— Уявляли перемогу?
— У моїй уяві перемога — це коли я повернусь додому і обійму маму й тата. Вони чекають.
— Чи були такі моменти, коли думали, що цей день останній?
— Це дуже особисте, але скажу, що були такі ситуації.
— Наостанок традиційно: побажайте щось нашим хлопцям, які на фронті.
— Сили, терпіння, розуміння, що їх чекають діти, родини, батьки.
— Тим, хто в окупації й не може виїхати…
— Тільки терпіння і розуміння, що деокупація буде скоро і треба себе вберегти.
— І ворогам.
— Запрошую їх на «концерт кобзона».
Ольга ЗВОНАРЬОВА,
Укрінформ, Запоріжжя
(Надруковано зі скороченнями)