У лютому 2022-го Назарові було 20. Свій 21-й він зустрів в окопах і на цей час уже був учасником бойових дій та ветераном. Назара призвали до Нацгвардії восени 2021-го, до початку повномасштабного вторгнення він встиг пройти курс молодого бійця, а тоді важко захворів. Каже жартома, що на час початку війни саме виписався, тому фактично в армії перебував п’ять днів, розбирати автомат та поводитися зі зброєю навчився вже в окопах. Як і копати окопи з однією пожежною лопаткою на відділення. Під перехресним вогнем, каже, копали і руками, і ногами, і шифером...

Хлопець воював на Київщині — треба було будь-що втримати столицю. Людей критично не вистачало, тому до оборони залучили строковиків. Назар ТОМАШЕВСЬКИЙ пройшов усю кампанію на Київщині, був серед тих, хто воював за серце країни, а потім з товаришами іще протягом двох місяців зачищав ліси від залишків розбитих ворогів.

Утім, каже, тоді ніхто не думав, що воює за столицю, — відгризали у російських зайд кожен клаптик землі. «Навіть якби нам випало боронити якесь село в іншій області, ми билися б так само. Було розуміння, що не дамо їм жодного метра української землі».

— Назаре, виходить, що на початок війни ви зовсім не мали військового досвіду?

— Я потрапив в армію восени 2021 року в межах осіннього призову. Служив на Вінниччині. До лютого саме устиг пройти КМБ, але на початку служби підхопив ковід й майже весь час провів у лікарні, була важка форма і двостороння пневмонія.

На Київщину виїхали в перші дні російського вторгнення. Нам швидко видали зброю. Набої набирали з великого ящика, набивали собі в кишені та підсумки. Ми сіли в «богдан» і поїхали з частини.

— Був страх? Коліна тремтіли?

— Трусило все тіло, але зовсім не від страху чи нервів, а від адреналіну. Ми їхали в автобусі з частини, і товариш першим помітив, що у всіх руки тремтять. Він нам про це сказав, ми були такі збуджені, що навіть не всі зауважили. Заспокоїлися десь за годину-півтори.

Минав третій день вторгнення. Ми вже бачили відео з Київщини, які почали розміщувати в соцмережах, як горить російська техніка, вибухи тощо.

— Пам’ятаєте перший бойовий досвід?

— Перше, що пам’ятаю після приїзду на Київщину, — стовп вогню й диму у Василькові, там, де влучила ракета в нафтобазу. Ми були збоку, бачили це. Тоді на Київщині фронту як такого не було, межі підконтрольних територій постійно змінювалися, тому в нас були різні позиції. Ми мали займати і тримати їх. Це переважно було поблизу Ірпеня — Бучі, навколишні села, під’їзди до них, мости тощо.

Перша наша позиція була біля мосту. Ми мали підірвати його, якщо посуне ворожа техніка, про яку повідомила розвідка. Особливої зброї, щоб зустрічати важку техніку, в нас не було, тому ми тихенько сиділи. Потім був наказ зберегти міст, то ми стояли там і захищали його. Багато чого відбувалося: виходиш із будівлі, бачиш, як вони катаються околицями — а зробити їм нічого не можеш, бо не маєш чим. Наше відділення, по суті, коригувало вогонь артилерії.

Значно гарячіше стало потім. Один з найбільших боїв — коли виїхали разом з іншими підрозділами зустрічати колону російських танків під Бузовою. Там були перші втрати, але ми вже мали багато зброї, щоб їх зупиняти. Ту колону ми розбили. Тобто наша робота була зустрічати ворожі колони й не давати їм пройти далі.

— А як можеш не дати пройти колоні, коли не маєш достатньо засобів протидії?

— Можеш коригувати вогонь. Це дуже багато. Наша артилерія там добре працювала. Але і вороги теж добре працювали, вони діяли виважено та обережно. У них завжди були дрони, які вивідували все, що попереду. І вони завжди прекрасно знали, де ми перебуваємо, в них тоді було краще озброєння, ніж у нас, і їх було завжди більше.

— До речі, про це: в перші дні війни народ сформував такий собі образ тупих росіян, які не знають, куди йдуть, не вміють стріляти чи керувати танками. А ви бачили, що ворог зовсім не тупий, а сильний та підступний.

— Так, вони не були тупими. Їх було більше — не можу назвати цифри співвідношення, але різниця була дуже велика. І техніки, зброї в них теж було значно більше. росіян під час наступу підвело те, що вони не готувалися до затяжної війни, хотіли пройти навіть не штурмом, а проривом — просто проїхати трасою на Київ. Вони ставали перепочити й навіть не окопувались. А якщо й копали, то щось маленьке, щоб переночувати і рухатися далі. Вони думали: ось зараз, ще кілька годин — і ми в Києві. Не очікували такого опору і протидії, й саме в цьому прорахувалися.

— А що вас тримало? Відчуття на кшталт «день простояти та ніч протриматися»?

— Плюс-мінус. Коли ти постійно в холодно-голодно-втомленому стані, лежиш із хлопцями на холодній долівці в якомусь гаражі й ви грієтесь один об одного, бо не можна навіть вогонь розвести (а ночі тоді були холодні), просто даєш собі наказ, що треба ще трішки протриматись. А там побачимо.

Були дуже важкі моменти: нас крили вогнем, снаряди розривалися щотридцять секунд, над головою дзижчали безпілотники. Загроза вибухів була постійно. Часом лежиш в будівлі, чуєш вибухи й рахуєш у голові: ага, перший — це коригувальний, потім другий — вже ближче, але це все ще пристріл. А коли вже падає зовсім близько, починаєш рухатися, бо знаєш, що наступний снаряд влучить у нас. Підриваєшся, вибігаєш із того гаража, бачиш, що сусідня будівля вже горить, і знаєш, що в тебе тут недалеко є окоп, — лягаєш у свою ямку і там перечікуєш обстріл.

Найгірше, що могло бути в тих умовах, — стрілецький бій. Загалом, напевно, наймерзенніше, що є на війні, — це запахи після бою. Дим, обгоріла техніка, а найбільше — горіле м’ясо. Ці запахи дуже довго тримаються в пам’яті.

Наш командир завжди казав, що такого треба не допускати, краще відійти та зберегти особовий склад, дати відпрацювати артилерії по ворогу. Тому що їх було значно більше, і нам критично не вистачало людей. Нас на позиціях вперше поміняли через місяць із початку бойових дій.

— Ого! Це якісь надлюдські можливості! Мені важко уявити, на чому базувалася ваша витримка. Не накривала часом паніка, мовляв, я не витримую, нас усі покинули тощо?

— У нас жодного разу не виникло відчуття, що нас покинули. Ось що було, то це розуміння, що в нас не вистачає зброї проти важкої техніки. Нам завжди давали зброю, якої б вистачило, щоб підбити тільки БТР наприклад. Спочатку старі радянські РПГ, потім «джавеліни», а проти повітряних цілей в нас були «ігли» і «стінгери». Але й було розуміння, що зброї не вистачає не тому, що її нема, а тому, що її важко до нас підвезти — ми завжди перебували в тилу у ворога. Довозити зброю, воду, їжу зайвий раз було небезпечно, тому добре знаю, що, наприклад, пити треба маленькими ковтками, щоб вистачило всім. А щоб помитися, достатньо однієї баклажки з водою на трьох.

— У підрозділі було багато людей?

— Одне відділення — це десяток осіб. Ми були в епіцентрі подій, навколо ворог та бої. Але розуміли, що ворог стрілятиме швидше по артилерійському взводу, який стоїть далі за нами, ніж по нас, бо нас мало, тож навіщо витрачати снаряди? Звісно, якби ми почали рухатися, вони б били по нас. Так, це було дуже важко — постійно перебувати в таких умовах. Пам’ятаю, що один із командирів після боїв поблизу Бузової прокидався серед ночі й говорив у стінку. Ми, четверо 20-річних пацанів, охороняли їх, щоб вони змогли поспати та відійти від того бою.

— Чи були у вас такі ночі або дні?

— Такого стану не було, і це заслуга нашого командира. Із перших днів, як він зрозумів, кого йому дали — молодший призов, строковики, які до пуття нічого не знають, — то почав нас багато чого вчити, показувати, розказувати. Він мав військовий досвід із 2014 року. Так, звісно, були у відділенні хлопці, які не витримували морально, — таких забирали і міняли. І то дуже швидко. Вивозили на цивільній машині. Щодо нас, котрі працювали і трималися, було розуміння, що нас не мінятимуть, тому що це розкіш, якої собі зараз не можна дозволити. Хто ж замінить відділення, яке вже знає, що тут до чого, на новеньких, необстріляних та незлагоджених?

— Добре, а на чому ви трималися?

— У плані морального духу? Його рівень був такий, що коли ви сідаєте в машину з відділенням і хтось один починає співати: «Зродились ми великої години», — то всі приєднуються. Ми трималися на адреналіні. Зате коли вперше відвезли з позицій на день перепочити, ми просто посипались. У нас «відпустка» сталася за збігом обставин, не планово: просто зламався трофейний БТР, на якому ми мали пересуватися далі, і доки його ремонтували, нам дали відпочити.

— Зараз ми всі розуміємо, що в той час уся країна, хоч як гаряче було всюди на фронті, чекала, що буде з Києвом: чи росіяни візьмуть столицю, чи вона встоїть? Було у вас схоже очікування? І що відчули в момент, коли можна вже було бути впевненим: так, Київ встояв, а росіяни відгребли і відступають?

— Якоїсь особливої гордості у нас не було, наче ось, ми такі круті, дали русні «люлєй». Коли почалася війна, то ніхто із хлопців не воював «тільки за Київ» чи «тільки за Харків». Кожне місто, кожна ділянка фронту були важливі. Звісно, всі раділи за рідні міста, коли були успіхи. Але якби ми тоді стояли проти колон російської техніки під якимось селом на Вінниччині, було б таке саме відчуття, і робили б усе так само, з такою самою віддачею. Коли тобі про це говорять зараз, ти розумієш, що так, якби тоді не встояла столиця, це негативно позначилося б на моральному дусі нашого війська. Але тоді про це не думали. Кожен шматок землі мав надзвичайне значення.

— Як було із сім’єю: ви казали мамі, де саме і що робите, коли почалася війна?

— Я сказав мамі, що нас вивезли в ліс і ми там вантажимо гуманітарку. Переконував, що ми все-таки строковики, молодший призов. Мовляв, та що ти таке кажеш, мамо, цього не може бути. Але потім виявилось (я передивився нашу переписку за той час), що мама відчувала найбільш небезпечні моменти. У ті дні, коли в нас були найбільш жорсткі ситуації, вона писала, що їй дуже зле, не могла зрозуміти чому.

— Коли потім зустрілися з рідними і вас таки викрили: як це було?

— Коли мама мене вперше побачила, було вже літо. Перше, що вона сказала: «Ох, як ти схуд!» Я справді схуд кілограмів на 10. Але мені було трохи смішно, тому що були такі моменти, що я міг не те що схуднути — не вижити.  «Схуд» — це найменша біда, яка може трапитися на війні. Тому я їй відповів: «Ма’, як то — схуд? У мене стріляли взагалі-то!» (Сміється).

— На Закарпатті зараз ви на ротації? Почуваєтесь як на курорті?

— Службу у військовому формуванні називати курортом було б перебільшенням. Але порівняно з повномасштабною війною — артилерійськими обстрілами, авіаційними ударами, стрілецькими боями — будь-який регіон, де немає бойових дій, можете називати курортом.

— Назаре, у вас були прямі контакти з ворогом?

— У нас був наказ знищувати ворога. У Київській області в боях було дуже багато техніки, тому такі зіткнення, як у Бузовій, коли бій був на відстані кидка гранати, тобто 20—50 метрів, рідко бували. Із ворогом ми зустрічалися на зачистках.

— Які емоції тоді були? Що відчували до ворога?

— Знаєте, є градація негативних почуттів: злість, ненависть, гнів — а є лють. Оце була вона. Ми не розуміли, як вони могли так ставитися до людей. Тому всі описані емоції ми й відчували до росіян. І жаліти їх не збиралися.

— Ми всі, маю на увазі суспільство, про Бучу дізналися набагато пізніше за вас. У світу тоді відкрилися очі щодо росіян, та й у деяких українців також. Що ж ви відчували там?

— Там ти перебуваєш у стані постійного афекту. Смерть через якийсь час на війні стає таким звичним явищем, що — так, у тебе є емоції, тобі шкода людей, — ти водночас розумієш: це війна, всіх не врятуєш. Ми так до цього ставилися.

— Кажете, що після 24 лютого перша «відпустка» у вас була за місяць, і то волею випадку. А загалом скільки тривала для вас ця київська кампанія? Коли ви видихнули?

— Три місяці ми там були. Дуже багато «деергешників» було в селах, містечках, лісах. Ми їх виловлювали і знищували. Якось вибили кадировців із села, зайшли в нього, а за околицею знайшли ціле підземне місто — настільки глибокі й великі траншеї вони там викопали. Багато хто з диверсантів робив собі шалашики в лісі, гілочками прикривався.

Ще місяців зо два після бойових дій була загроза зіткнення із залишками рашистів. Треба було постійно стежити, щоб вони не підійшли й не напали на наші підрозділи чи цивільних. Ще важче стало, коли почали повертатися місцеві. Ми це сприймали так: «Люди, нащо ви це робите?» Нам це додавало роботи.

— Якщо тепер перебирати в пам’яті ті події: коли був найстрашніший день у той час на Київщині? І коли відчули найбільшу гордість за свою роботу?

— Найстрашніше, що було, — міські бої. Ось виїхав танк, вистрілив, ви сховалися, підійшла піхота — криє вогнем. Доки вона криє, знову виїжджає танк і робить ще один постріл. І так на твоїх очах ворог підбирається ближче і ближче. У такі моменти ми захоплювалися нашими танкістами. ЗСУ молодці. В одному селі було таке враження, що працює з десяток наших танків, а то був один. Вистрілив, заїхав за будівлю, знов вистрілив, потім заїхав за другу будівлю — одне слово, дуже швидко пересувався і дуже влучно стріляв.

А щодо гордості — надзвичайні відчуття були тоді, коли батьки почали випускати до нас дітей. Коли сидиш на «бетеері», а до тебе з усіх сил біжать обійматися діти. Не дуже дозволяю собі особливих емоцій, але хлопці тоді плакали. Це було відчуття, що даєш людям свободу. Що ти визволитель. Що ти зачистив їхнє село чи місто від ворога, і люди тепер знову можуть тут будувати своє життя. Що ось він, ще один клаптик нашої землі, який ми відвоювали у ворога. У тебе таке умиротворення на душі!

— Як сприймаєте цей свій вимушений досвід — бути ветераном війни у 21 рік?

— Як досвід. Якщо мені накажуть знову їхати, поїду. Я свідомий того, що цієї війни ще вистачить нам усім. Устигну. Після війни розумієш, що тобі не вистачає того адреналіну, який відчував там. Тому хочеться знову і знову це пережити. Хоч це небезпечно. Це втрати товаришів. Голод, холод, некомфортні умови. Але там почуваєшся по-справжньому живим. Розумієш цінність кожної хвилини життя.

Тетяна КОГУТИЧ,
Укрінформ, Ужгород
(Надруковано зі скроченнями)