Темні хмари, посірілі краєвиди довкола і такий самий похмурий настрій. Навіть миршавий кіт, який перебіг дорогу, і той сірий. Не кажу про сірий вицвілий плащ і очі такого самого кольору моєї співрозмовниці. Самої розмови катма, бо йдучи сірим шляхом вздовж темної стіни лісопосадки, обмінялися всього кількома словами. А тим часом сірої сирості додалося: згори сіялася мжичка, і її дрібненькі краплинки найдужче виблискували на віях та щоках жінки. «Майже прийшли», — каже вона, розправляючи скромний квітковий букетик, який досі тримала догори хвостиками. Я ж починаю намацувати в сумці пакунок із печивом та цукерками, купленими напередодні. Бо як із порожніми руками йти до дітей?
Ага, он здалеку привітно усміхається Марійка. Її відразу впізнав, бо вже бачив фотографії й чув розповіді про неї від її друзів, знайомих і рідних. Семирічна дівчинка любила не тільки читати, а й часто переповідала казки чи оповідання молодшим дітям. Також давала волю фантазії й сама вигадувала різноманітні цікаві історії чи доповнення до колись прочитаного. «А знаєш, бабусю, що ще забув зробити Наф-Наф, ховаючись від вовка? — якось запитала. І навіть не чекаючи відповіді, похапцем випалила: — Не знаєш! Він не викопав погрібець, куди б міг сховатися разом із ще двома поросятами. А якщо вовк був озброєний танком чи гарматою і міг розтрощити навіть міцну хатку?» Неподалік фантазерки ніяк не можемо розминутися з її ровесницею Зіною. Вона також усміхається, але на щоках блищать сльози. Мряка? Чи це закономірна реакція на те, що омріяне майбутнє видалося зовсім не таким, як недавно уявлялося малій. «Як виросту, в мене буде величезний власний дім, — розповідало рідним і знайомим дівча, якому довелося рости у невеликій тісній хаті, де, крім батьків, мешкали дві сестрички і братик, а ще бабуся. — У кожного з моїх дітей буде по власній кімнаті. І у нас буде дуже великий пес. Навіть ще більший і кращий, ніж той, якого покинув наш сусід, коли звідси виїхав. Собака кудись забіг і жалібно скавулів, а тато сказав, що ми не зможемо його прогодувати, бо самим скоро не буде чого їсти».
А тут наодинці із мріями одинадцятирічний Сашко. Він був із тих, кого вважають шибеником чи зірвиголовою. Енергія у ньому клекотіла, немов у вулкані, а витівки, до яких часто вдавався, досі впам’ятку. На відміну від ровесників, які у цьому віці здебільшого кажуть, що стануть бізнесменами, депутатами чи бодай їхніми охоронцями, школяр мріяв про польоти в космос. «Сашко якось підбив нас змайструвати марсохід, — згадував один із місцевих хлопчаків. — Знайшли підходящий великий ящик, припасували колеса від дитячого візка. Та як його випробувати, якщо воно по рівному не їде?» Хлопці знайшли простий вихід — покотилися з гори: дужче, дужче, аж доки «марсохід» не розвалився! Дідова коза, яка неподалік паслася, аж вірьовку з переляку обірвала, коли тікала. Та дід тоді погнався не за нею, а за малими випробувачами нової техніки. А вони, сміючись, ще вигукували: «Марс атакує!»
Коли ж атакувати тутешні донедавна мирні міста і села почали не вигадані злі марсіяни, а озброєні до зубів істоти земного походження — земляки і прибульці із сусідньої країни, донедавна веселого, кмітливого і жвавого хлопця немов підмінили. Тепер уже мріяв не про політ на Марс, а про нормальне, як раніше, життя з батьками. Поки що мешкав у бабусі, а від батька, який, кажуть, пристав до бойовиків, і від матері, яка поїхала на заробітки, дуже довго не було вістей. Та хлопець їх так і не дочекався.
…Як неважко було передбачити, очі згаданих та інших дітей, абсолютно різних за вдачею, характером, темпераментом чи здібностями і мріями, майже однакові. Світлі, веселі, сповнені оптимізму й цікавості до життя, якому вони дуже радіють і яке порівняно недавно почали активно пізнавати. Та дуже шкода, що ці дитячі очі тепер світять навіть похмурого мрячного дня тільки тут — поміж темно-коричневих свіжих земляних пагорбів, на яких також сумують і похнюпилися подекуди ще не зів’ялі квіти чи барвисті обгортки улюблених цукерок. Тобто на фотографіях на маленьких могилах найменших жертв війни, яких побільшало на місцевих кладовищах. І якщо придивитися уважніше, десь на самому денці дитячих очей можна побачити докір усім нам — дорослим, чимало з яких досі залишаються тільки сторонніми спостерігачами і статистами кривавої бійні на сході України, внаслідок якої очі місцевих дітей відтепер бачать тільки вічні ночі.
За даними ООН, на Донбасі вже загинули понад 6 тисяч осіб, серед яких 65 дітей. То скільки ще треба смертей, щоб ці страшні цифри заклякли бодай на цій позначці й не збільшувалися?!