Упродовж 1944—1946 і 1951 років з Лемківщини, Надсяння, Підляшшя, Холмщини силоміць вивезли майже півмільйона українців. Примусове переселення сотень тисяч людей тогочасні політичні режими прикрили, мов фіговим листком, укладеною угодою між тодішньою УРСР і Польським комітетом національного визволення про так звану евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР до Польщі. Чи не найбільше з депортованих (майже 200 тисяч осіб) знайшли прихисток на Тернопільщині.
Районний центр Монастириськ став своєрідною столицею лемків. Неподалік міста в урочищі Бичова відбувається фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини». Цьогорічного серпня його зорганізували вшістнадцяте й присвятили сумній даті — 70-річчю примусового переселення українців з їхніх споконвічних етнічних земель.
«Пам’ятайме, як рубали корінь наш»
Цинізм, блюзнірство, ницість ховалися за рядками тоталітарної угоди, яку уклали сім десятиріч тому. «Добровільність» акції «евакуації» українців перетворилася на насильницьке переселення. Ті, хто не хотів залишити рідної сторони, гинули. Як зауважив у проповіді глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав (Шевчук), зникла ціла духовна й національна країна. До речі, в ті страшні часи на цих територіях спалили або зруйнували майже 400 українських церков.
«Пам’ятайме же, то те яличкі на гірках, як вас виганяли з рідної сторони, они ся схилили», — це вже цитата з музично-поетичного прологу фестивалю. Перед учасниками заходу постала Лемківщина в образі жінки, одягненої в народний стрій, голову та плечі її покрила чорна хустка. Водночас Лемківщина щиро дякувала й низько вклонялася матері Україні, що «прийняла її любих діток».
Лідер фольк-рок-гурту «Kozak System» Іван Леньо народився в Монастириську. Каже, коли був малим, його дивувало, як розмовляють рідні. Бабуся Іванка пояснювала внукові, хто вони й звідки. Мешкали вони у Криниці, тепер це курортне містечко Криниця-Здруй на півдні Польщі. Будинок родини й нині стоїть, але тут давно інші власники. На думку Івана Леня, всім сучасникам треба докладати зусиль, щоб ніколи більше не повторилися жахіття депортації.
Чимало лемків, які не скорилися колективізації, виїжджали, а декого й примусово переселили, зокрема на Донбас. Із фестивальної сцени зазначали, що знову «прийшов кат і рубат корінь лемківський», і як сумний приклад називали село Переможне на Луганщині, де мешкало чимало лемків. Торішнього серпня бойовики Лугандону вдарили по селу смертоносним «градом», загинули мирні люди, а живі поночі залишили село. Тож удруге лемків спіткала гірка доля.
Тема українського сходу, Революції гідності наскрізно звучала на фестивалі. Очільник краю Степан Барна вручив державні відзнаки бійцям АТО, які мають лемківське коріння, волонтерам. Пом’янули також тих, хто «тихо жив, а відійшов у дзвонах слави праведним Героєм». Зокрема називали ім’я наймолодшого з Небесної Сотні Героя України Назара Войтовича з Тернопілля. А предстоятель УГКЦ Блаженніший Святослав відправив поминальне богослужіння за жертвами депортації та борцями за незалежність України.
Вогонь ватри спалахнув у кузні
Священне дійство у фестивальних заходах — запалення лемківської ватри. Вона символ їхнього єднання і воскресіння після тоталітарного жаху. Упродовж останніх років її незмінно запалює староста «Дзвонів Лемківщини» директор туристично-музейного комплексу «Лемківське село», що розкинулося в урочищі Бичова, Михайло Тиханський.
Степан Барна у переддень фестивалю підписав акт на право власності на землю на 30 гектарів для цього музею просто неба. Тут уже освятити капличку та дзвіницю, криницю, а також відбудувати подвір’я лемка-∂азди, інші споруди, зокрема кузню. Усе начиння кузні — з Лемківщини. А збирав його Михайло Тиханський. На великий ковальський міх полював цілих два десятиріччя.
Та не лише ковальське знаряддя збирав пан Михайло. Нині у двох музейних хижах на огляд виставив із власної колекції давні речі лемківського побуту. Кожен експонат репрезентує певне село Монастириського району.
«Вшитки лемки — гев, докупи!» Цей крилатий клич став домінантою «Дзвонів Лемківщини». Бо й справді, у «Лемківському селі» не стільки два дні триває фестиваль, як щорічна зустріч лемків чи не з усього світу. Цього року вони приїхали не лише з України, а й зі США, Канади, Німеччини, Бельгії, Словаччини, багатьох інших країн. Серед них зустрів академіка-українознавця із словацького міста Пряшева Миколу Мушинку. Науковець репрезентував два видання — збірник лемківських прислів’їв і приказок та монографію о. Степана Паппа про боротьбу закарпатських українців за Українську незалежність.
Нинішніх серпневих днів розваг на фестивалі трохи поменшало. Але в «Лемківському селі», як зазначили зі сцени, «ся тішиме та плачиме». Майже сто професійних та аматорських колективів і виконавців доносили народні мелодії Лемківщини до глядача. Відкрили й «Дитячу ватрочку», на якій співали хлопчики й дівчатка. Проводили конкурси та спортивні змагання, діяло містечко народних ремесел.
Святкуючи лемківську пам’ять, історію та культуру, Україна стає сильнішою. Ми гуртуємося разом, щоб перемогти новітнього ворога та не допустити нових етнічних чисток уже у третьому тисячолітті.