Черкащина попрощалася зі ще одним героєм нинішньої війни — 22-річним Русланом Чубатенком. Попрощалася з великим болем, із німим запитанням: скільки ще життів треба віддати цій неоголошеній, підступній людожерці-війні? Гинуть найкращі, найсміливіші, найсвідоміші сини України, яким би ще жити й жити.
Він був, як сам казав, звичайним хлопцем. У рідних Березняках Смілянського району мав багато друзів. Любив пожартувати, посміятися. Цінував як розумне слово, так і дотепний анекдот. Усі його друзі і просто добрі знайомі, фактично все село, прийшли попрощатися зі своїм героєм до сільського будинку культури. Стояли біля труни, а в очах — невигойний біль. Звучать гіркі слова прощання, хоч усі вони видаються несправжніми, якимись порожніми, бо хіба можна про цього хлопця говорити «був», коли він ще отут, поруч. Здається, встане зараз і скаже — та не сумуйте, друзі, це тільки нерозумний жарт!
Воєнні побратими розповіли про той бій біля кургану Савур-могила в Шахтарському районі на Донеччині, що тривав, здавалося, цілу вічність. Коли відстрілюватися вже не було змоги, командир бойової машини піхоти молодший сержант Руслан Чубатенко прийняв вогонь на себе. Вибухи мін та снарядів, випущених російськими найманцями з установок «Град», перетворили все навколо на якусь диявольську мішанину, а його машину — на суцільне решето. Він уже не відчував болю від осколків, що впиналися в його нерухоме тіло, а якимось внутрішнім зором бачив рідні Березняки, коли з-за Тясмину сходить яскраве сонце.
Цього веселого хлопця з роботящої родини Чубатенків у селі знав кожний. «Агов, дядьку Дмитре! Ви чому так рано?» — це він кричить чоловікові, який велосипедом поспішає кудись, мабуть, до тракторної бригади. А той не чує хлопця й далі накручує педалі, ніби хоче перегнати ластівок, які шугають над головою…
Десь уже гуркоче комбайн, підбираючи валки скошеної пшениці. Його село просинається рано і швидко. Ось тільки йому вже не спати й не вставати, як він любив, до сходу сонця, щоб помилуватися ще сонною річкою, закинути вудку в прохолодну ранкову таїну.
«Хлопці, знайомі, рідні! Всім удачі, здоров’я і спокійного життєвого щастя, а я — на фронт! Буду без вас сумувати! До зустрічі!», — так написав він на своїй сторінці в соцмережі перед відправкою на схід.
Руслан був великим оптимістом. Хотів усе встигнути, все спробувати. І коли наприкінці березня його призвали до армії, навіть зрадів: а хто ж захистить Україну, якщо не я? Наполегливо оволодівав військовою справою. Не врахував, як і багато хто, тільки одного: ця війна занадто підступна, як і її призвідники та наймані бойовики. Винищувати все довкола мінометним вогнем, накривати «Градом», аби не лишилося нічого живого — так можуть діяти тільки бандити і нелюди. Однак вони лише нікчемні зайди, які воюють за гроші, говорив Руслан товаришам, а нам треба захищати свою країну. І ми її таки захистимо!
Уклоняючись батькам, які виховали справжнього Героя, голова обласної ради Валентина Коваленко, заступник голови облдержадмiнiстрацiї Віталій Коваль, керівники району вручили Чубатенкам почесну нагороду «За заслуги перед Черкащиною». Як зауважила Валентина Коваленко, недавно, перебуваючи у зоні бойових дій, вона на власні очі побачила, в яких умовах живуть і воюють наші бійці: «Це наш народ одягає і годує армію. І незрозуміло, де ділися ті мільярди, які було виділено з державного бюджету!.. Люди самі намагаються захистити своїх захисників».
Сьогодні частина наших проросійськи налаштованих земляків із Луганської й Донецької областей уже починають трохи отямлюватися від пропагандистської навали з-за кордону, усвідомлюючи, за кого вони свого часу голосували, кого підтримували й до чого це призвело. Іншим же важко дивитися на цих людей, які зазнали горя через воєнну розруху й руйнування, адже це все-таки наші люди. Однак неймовірно гірко втрачати таких справжніх українських козаків, яким був Руслан Чубатенко. Мало сказати, що він — Герой. Ці хлопці — сіль нашої землі.
Ми в Google+