СУБОТНІ ЗУСТРІЧІ
Володимир Денщиков — єдина у світі людина, яка «пише» святі образи … лляною ниткою. Деякі фахівці називають цей вид творчості «духовним макраме», а власника унікальної техніки — її засновником.
— Пане Володимире, а як ви означили те, яким чином створюєте ікони?
— Гадаю, буде правильним назвати це іконоплетінням. Хоч на сайті «Ікони Росії» я зарахований до іконописців. Коли вперше його відкрив, аж злякався: адже мої роботи розміщені з-поміж двох відомих майстрів — Феофана Грека та Андрія Рубльова.
Загалом мої ікони — із класичного макраме, яке у 70-ті роки минулого сторіччя було модним заняттям.
— Як макраме перевтілилося в іконоплетіння?
— У мене був чудовий вчитель, який говорив: «Ніколи нічого не повторюй — вигадуй своє». Тому коли всі плели скатертини та прикраси на вікна, я плів з білизняної мотузки макраме-колажі, з яких складав кулони, кольє, сумочки, капелюшки. Поступово в роботах з’явилися об’єм та глибина. Якось під час церковної служби мій погляд привернула ікона Володимирської Божої Матері. Майнула думка: «Чому я досі не спробував створити ікону?»
— Чим унікальні ваші роботи?
— Сюжет ікон повністю витриманий за церковними канонами. Лики і руки святих я прописую, а от ризи й оклад роблю з лляної нитки. Такого обрамлення на іконах ви ніде в світі не побачите.
Володимир Денщиков біля Храму з льону заввишки 1 метр і який складається з 8 мільйонів вузликів. Фото з аріву В. ДЕНЩИКОВА
— Як створюєте це обрамлення?
— Все робиться вручну: без спиць, гачків чи будь-яких інших засобів. Кожний оклад на іконах — єдиний і неповторний. До речі, застосовую рукотворну тканину, яку винайшов сам і запатентував. Ця тканина з півміліметрових ниточок, які складаються одна до одної мокрими. Формуються складки, фалди одягу святих, потім це все фіксується і висихає. Послуговуюся лляною ниткою завтовшки від 0,5–2 мм.
— Звідки беруться нові й нові візерунки на ваших окладах?
— Я не можу це пояснити. Навіть ніколи не знаю до кінця, якою буде робота. Чітко уявляю тільки сюжет того, що роблю. А щодо створення узорів — тут мене хоч хлібом не годуй.
— До роботи готуєтесь якось по-особливому?
— Без благословення за неї не сідаю. Дотримуюся посту, наскільки можу, адже в мене цукровий діабет і перенесений інсульт. Вважаю, що піст не в тому, що ти з’їв чи випив, а в ставленні до нього.
Покрова Пресвятої Богородиці: іконоплетіння з рукотворною тканиною
— Кожна ваша річ — це диво, а в житті з вами дива траплялися?
— Відтоді, як почав працювати над іконами, зі мною постійно відбуваються дивні речі. У 2007 році, готуючись до Великодня, я взявся за створення образу Миколи Чудотворця і зі мною стався інсульт. Десь через три тижні після госпіталізації попросив дружину привезти ікону до мене в лікарню, адже я обіцяв її подарувати церкві. А оскільки в мене правий бік був паралізований, це ускладнювало роботу. Мені допомагала дружина, доробляла під моїм керівництвом певні деталі. Потім якось так поступово рука почала працювати і з Божою поміччю ікону було завершено, на свято її освятили і внесли до церкви. Саме з того часу, коли я працюю над іконою, рука дивним чином розслабляється і починає діяти. Завдяки цьому вдається зробити купу мікроскопічних деталей. Це для мене головне диво в житті. Ви знаєте, є такий вислів: «Бог рукою водить». Гадаю, це і про мій випадок. Але коли мене просять продемонструвати, як я в’яжу малесенькі вузли, на публіці моя рука стає, мов кам’яна, і я нічого не можу зробити.
— Скільки треба зав’язати вузликів, щоб створити ікону?
— Залежить від розміру. Я заради цікавості підрахував, скільки в 1 кв. дм зав’язано власноруч вузликів. То в іконі розміром 40 х 50 їх 1,5 млн. На більших іконах доходить до 9 млн вузликів.
— Чи є проблеми із сировиною — лляними нитками?
— Є. В Україні їх не виробляють, мені передають з Росії, і це велика проблема, адже льон — стратегічна сировина. Тож коли люди приносять на виставки клубочки ниток зі своїх розпущених речей, я дуже з цього тішуся. У мене ж в роботах іноді можна побачити гру відтінків. Це не тому, що я так задумав: просто нитка одного відтінку закінчилась, а подібної немає.
— Скільки часу витрачаєте на одну роботу?
— Я завжди працюю, в будь-який час дня і ночі, одночасно над 2-3 іконами, а за рік в середньому у мене виходить 5-6. Це вимагає багато терпіння, але я себе не силую, просто отримую неймовірне задоволення від того, що роблю.
— Вам, напевне, шкода розлучатися з іконами?
— Мене опановує смуток, коли їх забирають назавжди. Переважно в дарунок церквам. Продаю дуже рідко, заради ліків, які мені з моїми хворобами потрібні постійно. Один із знайомих священиків мені сказав: «Не треба сумувати. Ви повинні пам’ятати, що в світі на одну ікону стало більше, і вже не важливо, висить вона в чийомусь домі чи в церкві, головне — вона служитиме людям». Тому тепер я розлучаюсь з іконами радісно.
— Їх знають не тільки на батьківщині. Як сприймають за кордоном?
— Торік ікони були в Австрії та Угорщині. У Відні — на виставці в одному з найбільших храмів Європи. Настоятелю цього храму, отцю Володимиру, довго по телефону пояснювали, що це за ікони. Він не міг зрозуміти, що за мотузки та нитки і до чого тут ікони. Майже півроку не давав згоди на проведення виставки. Але коли вона нарешті відкрилась і на ній було одночасно до 700 осіб, отець Володимир був шокований. Під час телефонної розмови досадував, що не дав згоду, аби виставка працювала довше запланованого тижня. Люди йшли постійно, і замість 9-ї вечора її закривали об 11-й. І це попри те, що в місті живуть переважно католики.
— Хто підтримує вас у творчості?
— Дружина і племінник. Вони мені допомагають в якихось підготовчих моментах. Адже якщо людина будуватиме собі хату самотужки, на це піде все її життя. Щоб справа рухалася швидше, комусь треба цеглу носити, а комусь цемент замішувати.
Найголовніший двигун у моєму виставковому житті — директор Сімферопольського художнього музею Марина Кудряшова, яка за три роки, що минули від першої виставки, організувала 17 моїх персональних виставок як в Україні, так і за кордоном. Завдяки їй з мене «не знімають одяг», аби отримати гроші за оренду залів та перевезення. Вона для мене — творчий ангел-охоронець.
— Чим ще плануєте всіх здивувати?
— Не люблю забігати наперед, але можу запевнити, що здивую не менше, ніж створеною з льону церквою. Те, що збираюся втілити, прийшло мені в голову в ніч на Водохреще, і це теж буде об’ємною роботою.
Людмила ЩЕКУН,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Володимир ДЕНЩИКОВ. Народився 1 липня 1952 р. в Києві. В 1974 р. закінчив Київський театральний інститут. 1975 — 2007 рр. працював актором, режисером, художником-постановником у Кримському академічному російському драмтеатрі ім. М. Горького. З 2007 р. перейшов на викладацьку роботу.
Понад 30 років займається вузликовим плетінням — макраме. Останні 4 роки створює в цій техніці ікони, які експонувалися на виставках у Німеччині, Австрії, Угорщині. Вони у приватних колекціях у Чехії, Росії, Америці. Має звання народного артиста України, заслуженого діяча мистецтв АР Крим. лауреат премії Криму 2009 р. в номінації прикладне мистецтво.