КАЛЕНДАР

92-річний сумчанин, полковник у відставці Микола Варламов, який служив у прикордонних військах протягом 36 літ, і нині разом з побратимами відзначив професійне свято

Спілкуючись з Миколою Михайловичем, навіть не подумаєш, що він уже розміняв десятий десяток літ. Стрункий, підтягнутий, з непокірною сивою чуприною — аж ніяк не схожий на патріарха. А коли зодягає військовий кітель з численними нагородами і яскравими зеленими погонами, то сумніви розвіюються за одну мить. Справжній прикордонник, який ніби зійшов з класичної картини чи світлини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Таким Микола Варламов був 22 червня 1941 року... і такий він сьогодні. Фото Володимира КОВАЛЕНКА, фото часів війни з архіву М. ВАРЛАМОВА 

Службу розпочав на війні

Микола Варламов народився в маленькому татарському селі Кіять, що загубилося на далеких російських просторах. Змалечку мріяв стати військовим — і ця мрія почала збуватися. Строкову службу проходив у прикордонних військах, на російсько-фінляндському кордоні. І зараз до найменших подробиць пам’ятає містечко Ребол, 73-й червонопрапорний загін Північно-Західного прикордонного округу, товаришів по службі.

 20 червня 1941 року його разом з кількома солдатами направили у відрядження до Петрозаводська. Справившись із дорученнями, зранку 22 червня збиралися повертатися до військової частини. Але перед тим на хвильку забігли до фотоательє, аби на згадку сфотографуватися.

Як пригадує ветеран, він якраз позував перед об’єктивом, коли з репродуктора долинули слова про початок війни. Пізніше з’ясувалося, що фашисти швидко захопили Ребол, отже солдати поверталися вже до іншого містечка — Сегежа. Звідти і почалася важка фронтова дорога, якою Микола Варламов ішов до останнього дня війни.

Кілька разів опинявся віч-на-віч зі смертю, але доля прихильно ставилася до солдата. Навіть тоді, коли перебігав з окопу до окопу і потрапив під трасуючу автоматну чергу… Відбувся пораненнями в живіт і шию. А невдовзі, коли квартирували в одному з будинків у Карелії і сиділи з товаришем на лавочці біля двору, звідки не візьмись — фашистський літак, який поливав місцевість градом куль. Хоч як переконував побратима залишити небезпечне місце, той не погоджувався: мовляв, ворог відстрілявся і не повернеться. Та, на жаль, солдат смертельно помилився. Наступна атака виявилася фатальною для молодого бійця — той загинув на очах Миколи.

А 1943 року надійшла трагічна звістка про загибель батька Михайла Михайловича — фашистська куля наздогнала його в Черкасах, де він і похований. Варламов-молодший у роки війни був удостоєний ордена Великої Вітчизняної війни, двох медалей «За бойові заслуги», низки інших нагород. Закінчив військово-технічне училище, а пізніше — фінансовий інститут. І весь час служив у прикордонних військах. Як зрозумів, зелені погони і такий же самий кашкет — це його не тільки головне покликання, а й життя.

Протягом 36 років з родиною переїздив з частини до частини 11 разів. Служив у Таджикистані, Узбекистані, Молдові, в Латвії, Калінінграді, Тамбові, Новосибірську. В середині 50-х років у Львові зустрічався з легендарним прикордонником Микитою Карацупою, наука якого допомагала у професійному становленні. Одне слово, як військовий відбувся на всі сто відсотків — це стверджують численні відзнаки вже повоєнного періоду. І зараз, коли приходить святкова календарна дата, зодягає вихідну форму і разом з іншими прикордонниками крокує до меморіальної каплички, що на розі вулиць Петропавловська та Антонова, аби віддати данину шани і пам’яті загиблим побратимам.

Рятувала мамина молитва

З-поміж численних світлин і документів ветеран з особливим трепетом зберігає геть витертий і пожовтілий аркуш паперу, якому понад 70 років. Хоч і не всі, однак читаються слова молитви, записані рукою мами Євдокії Василівни. Коли син ішов до армії, вона поклала папірець до нагрудної кишені його сорочки, сказавши, щоб звертався до тих слів у найважчі хвилини. Мамин наказ виявився сильнішим за будь-яку смертельну загрозу — кулі хоч і не обминали його, однак щадили життя.

Вийшовши на заслужений відпочинок, Микола Михайлович не повісив форму у шафі. Його справу продовжували син Юрій і невістка Надія — обоє тривалий час служили в прикордонних військах. Як порахували Варламови, їхній загальний військовий стаж перевищив 70 років.

Щороку 28 травня Микола Михайлович з воїнами-прикордонниками неодмінно відзначають професійне свято, а за столом виконують «фірмову» пісню про зелені погони — про тривоги на заставі, цілодобові чергування, про те, що вдома на кожного чекають рідні. І хоч для ветерана всі ці клопоти в минулому часі, все ж таки він залишається у мирному строю своїх побратимів.