«Жили собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником, а баба…» Стоп! Далі українську народну казку про Cолом’яного Бичка, мабуть, треба подавати виключно в стилі нав’язливих і наклепницьких агітаційно-пропагандистських «казок» від «старшого брата». Йдеться про різноманітні зразки дезінформації, у яких на нас вішають усіх собак і звинувачують у смертних гріхах. Тому, їй-бо, аж дивно: як вони під час цієї брутальної інформаційної війни досі не здогадалися використати проти нас ще й наші донедавна невинні народні казки? А переінакшити їх для них — раз плюнути. Ну, наприклад, ось так.
Отже, служив дід майданником. Тобто був радикалом-екстремістом, терористом, націоналістом, фашистом і просто бандитом-зарізякою. Як і треба подібним персонам, тримав за халявами чобіт по великому ножаці. В кишенях мав гранати, за пазухою — пістоль, а на плечі носив гостру сокиряку. Із ватагою озброєних до зубів молодиків тинялися вони вулицями міста і видивлялися підходящих жертв. Останніх не бракувало, проте до кожного з них потрібен був особливий підхід.
— Котра, прошу, година? — підкреслено чемно звертається дід-майданник до статечної пані.
— Ізвінітє, нєт часов… — трохи ніяковіє пані.
«Наша!» — подумки радіє дідуган. А вголос повчально рече:
— Ну, на «нєт» і волі тобі катма!
А хлопці-молодці вже тут як тут. Схопили злякану тітку і повели до темного й холодного льоху. А дід не вгамовується.
— А що це означає, скажіть мені, — «горобці цвірінькали на горищі»? — підступно посміхаючись, питає огрядного дядька в капелюсі.
Той тремтить і починає перекладати:
— Вороб…
— Га? — удає із себе глухого дід. — Ти, знацця, вже наших рідних горобців казна-як кличеш!.. У льох його, поганця, негайно!
І навіть коли російськомовні потенційні потерпілі закінчувалися, майданник починав чіплятися до всіх підряд.
— Слава Україні! — перепиняє шлях юнаку зі скрипкою у футлярі.
— І вам доброго дня, — усміхається той у відповідь.
— Жах! — сердито супиться дід. — Хіба ми для цього на майдан виходили, щоб ти, песький сину, потім на своїй балалайці цигикав і правильно привітатися не вмів!..
Коротше, і цьому пряма дорога до льоху. А потім дідуган сідає біля темниці і починає натхненно точити ножі й сокиру і набивати набоями пістоль. Само собою, налякані і ні в чому не винні бранці, аби уникнути розправи, змушені платити за вихід на волю чималий викуп.
Та якщо чимало народних казок наші ідеологічні противники можуть переписати, то окремі з них, схоже, вони можуть осудити і взагалі заборонити. Як чому? По-перше, саме з-за ближнього бугра тепер категорично вказують, як нам жити, що писати, читати тощо. А по-друге, казки пропагують зневагу й насмішки над відомою персоною, який має от-т-т-такенний зуб на нинішню владу. Показовий приклад — «Пан Коцький». Хіба важко помітити аналогії із паном — не так давно всім панам паном, який нікуди «не тікав», але таки опинився у незавидній ролі казкового кота-вигнанця. От і доводиться тепер небораці надувати щоки і доводити, що насправді він і тільки він — єдиний легітимний керівник.
До речі, у цій казці є й камінець у город сусідів, для яких відомі зміни в нашій країні, немов кістка в горлі. Бо хто вгадується в образі лисички, яка дала притулок «панові ростовському», що обіцяє обов’язково повернутися додому? Причому із згаданої казки справді рядків не викинеш. Особливо ось цих, де лисичка каже: «Я з ним прийду, але ви поховайтеся, бо він вас розірве!» Як тут не згадати епізод телеінтерв’ю, коли під час звернення до українського народу отой пан у передчутті зустрічі спересердя аж ручку зламав?
Поза сумнівом, заборонити є резон і «Телесика». Бо в цьому зразку народної творчості є прозорий натяк на дії не дуже дружніх нам сусідів. Згадайте змію з казки, яка товстим і тоненьким голосами кликала малого рибалку: «Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!..» І тим наївним, які сьогодні з надією поглядають на «берег», звідки їх приманюють, не варто забувати подальший розвиток подій у казці. Хто забув — перечитайте ще раз.
Чому насамперед згадав про Солом’яного Бичка? Бо цей казковий персонаж, зроблений із соломи та смоли, трохи нагадує, м’яко кажучи, неправдиву інформацію про наші реалії, яка, немов смола, має липнути до людей. Утім, у кожній казці за законами жанру таки слід чекати на щасливий кінець. Тобто подібні зразки брудних технологій — пропагандистські «казки», які торочать на всіх російських інформаційних перехрестях, — приречені на провал. Як там у фіналі української народної казки, яка успішно витримала випробування часом? «… А Бичок стояв на сонці, поки й розтанув».