«Товтри круглогруді» — такими відомому українському поетові Михайлові Драй-Хмарі здавалися подільські вапнякові скелясті пасма. Гора Гостра піднялася неподалік села Вікно, що в Гусятинському районі на Тернопіллі. Вона трохи поодаль кряжу, форму має напівкруглу, займає понад вісім гектарів. Але статус «бічної» значення її аж ніяк не применшує, навпаки, Гостру вважають візитівкою природного заповідника «Медобори», а науковці давно визнали унікальним ботанічним і геолого-геоморфологічним об’єктом.
Без шпиля, але врятована
На наукову, історичну, естетичну цінність Гострої зважали давно. Ця гора стала одним з перших природоохоронних об’єктів у сучасній Україні. Понад сто років тому її визнали резерватом. Долучився тоді до цього передовсім молодий польський вчений-ботанік, біолог Владислав Шафер. Упродовж 1907–1910 років він ∂рунтовно досліджував рослинність частини Товтрового пасма — нині це, по суті, вся територія природного заповідника «Медобори».
Заступник директора з наукової роботи цього заповідника Галина Оліяр каже, що результати вивчення місцевої флори В. Шафер виклав у науковій праці, яка побачила світ 1910 року. Назва публікації в перекладі з польської звучить як «Геоботанічні стосунки галицьких Медоборів». Звісно, вчений працював тут і пізніше, готував публікації, звертав увагу на Гостру як на місце унікального рослинного розмаїття. Він навіть в одній із праць видрукував повний перелік рослин, що буяли тут сто років тому.
Завдяки цьому теперішні науковці можуть проаналізувати, збільшилася чи зменшилася чисельність певних родин, дошукуватися причин зникнення деяких рослин.
Але 1910 рік став для Гострої історичною віхою, яка з’явилася завдяки двом Владиславам — ботаніку Шаферу та власникові цих земель Федоровичу. Саме тоді гори Гостра та Любовня стали заповідними, щоб зберегти моховатково-коралові скелі сарматської доби з подільською степовою рослинністю. Більше того, Владислав Федорович у жовтні 1910 року надіслав лист до секретаріату академії мистецтв у Кракові, в якому стверджував, що, крім Гострої, ще вісім інших ділянок, призначених для охорони та прихистку місцевого птаства, хоче «до цієї пожертви долучити». Щоправда, оригінальних документів, які конкретно ділянки він визначив для цього, поки що не знайшли. Знають хіба про одну — Волицьку бучину.
Ботанічним резерватом Гостра була до 1939 року — до приходу на західноукраїнські землі радянської влади. З роками з надзвичайно цінного об’єкта наукових досліджень цю гору перетворили на звичайнісінький кар’єр з видобутку вапняку. Весь її південний схил з цікавими рослинними угрупованнями знищили, позбавили гострого шпиля, що, власне, й дав горі назву.
Від подальшої руйнації Гостру врятував Микола Чайковський, який наприкінці 1960-х років очолив обласну інспекцію з охорони природи. Збереженню природи на Тернопіллі він присвятив усе життя, серед іншого, долучився до створення й природного заповідника «Медобори», національних природних парків «Кременецькі гори» та «Дністровський каньйон». У травні цього року в Тернополі відомому природодослідникові та природоохоронцеві відкрили меморіальну дошку. Кажуть, уперше в Україні, а то й навіть у світі еколог удостоївся такої вдячної пам’яті.
Саме завдяки зусиллям Миколи Чайковського Гостра 1969 року отримала статус заказника місцевого значення, згодом увійшла до загальнодержавного геологічного заказника, а з 1990 року нею опікується природний заповідник «Медобори». На Гострій проклали екологічну стежку, але нею впродовж року можуть пройти не більш як 200 осіб, і то переважно фахівці, серед яких також студенти, аспіранти, які вивчають рослинність.
Квітка незнищенності
Мені теж пощастило пройтися екологічною стежкою Гострої. Та ще й у час цвітіння ясенця білого! Цю рослину знаємо також з іншою назвою — неопалима купина. Її властивість палати й не згоряти описана в Біблії. Саме з такого палаючого куща Бог заговорив до Мойсея. Православні віряни знають ікону «Неопалима купина», зображення якої дає й інше тлумачення: кущ, що палає, знаменував також зачаття Божою Матір’ю Ісуса Христа від Духа Святого. Ця квітка стала і поетичним символом долі України, нашого народу, його незнищенності.
— На стеблах ясенця є пухирці, наповнені ефіром, — пояснює загадковість неопалимої купини начальник наукового відділу природного заповідника «Медобори» Ярослав Капелюх. — Коли гарний безвітряний день, то ефіру виділяється багато і він у межах одного кущика. Якщо підійти до нього й запалити сірник, кущ ураз запалає. Ефір згоряє, а рослина залишається неушкодженою.
Ясенець білий цвіте в середині травня. Видовище пречудове, аж дух захоплює від краси. Якщо зважити на назву рослини, то вона мала б тішити нас білопінням. Але ні, переважно дарує блідо-рожево-бузкові квіти. Хоч Ярослав Іванович знайшов і кущ, що білосніжно палахкотів серед смарагдових трав. Здається, звична справа — не лише милуватися квіткою, а й вдихати її аромат. Неопалима купина, треба пам’ятати, цього не любить, більш того, навіть оберігається-захищається. Тож нюхати її, голіруч торкатися не варто, бо обпече, а від запаху почне боліти голова.
У майже десятьох областях України можна в певних місцях зустріти ясенець білий. Але в такій кількості та на такій площі, як на Гострій, стверджує Ярослав Капелюх, нема ніде. Цього року як ніколи ясенець розрісся й зацвів пишно. Навіть у підніжжі Гострої пристановище собі знайшов. А все тому, що гірські схили впродовж останніх шести років активно чистять від чагарників, тож неопалима купина отримує достатньо світла й повертає собі колишні площі. Воістину: квітка незнищенності.
Степ на вапняках
Ясенець білий зростає на Гострій з добрим сусідом — ковилою волосистою та пірчастою. Гнуть її на гірських схилах вітри, розкуйовджують пухнасті сиві коси-волоті, а вона собі бринить, виструнчується та й усе. Після вирубування чагарників цієї степової представниці тут також збільшилося. Зрештою, звідки на вапнякових утвореннях взятися рівнинному степові? Як зазначає Ярослав Капелюх, ще донедавна ботаніки не вірили, що в «Медоборах» можна мати такі ділянки степів, твердили, мовляв, це неправильно, тому вважали їх лучними. Але ковила, інші види рослин підтвердили, що вони — залишки давніх подільських степів. Адже недалеко від Гострої починався колись унікальний природний комплекс — степ Панталиха.
Поміж неопалимою купиною та ковилою заховався змієголовник австрійський — рідкісний, красивий, схожий на розкриту пащу змії, із фіолетовими великими квітками. Реліктова шиверекія подільська вабить білими китицями. На початку минулого століття Владислав Шафер приділяв її вивченню значну увагу, назвав найособливішою з медобірських рослин і найцікавішою в місцевій флорі. В одній з публікацій науковець зазначав, що, попри насіннєве поновлення, шиверекія подільська «не полишає своїх місцезростань і не переходить на сусідні скелі, де умови такі самі».
Клематис, тринія, ломиніс, юринея — загалом від весни до осені на Гострій квітують і ростуть 18 червонокнижних видів і з десяток регіонально рідкісних рослин.
Нині гора Гостра, за науковим визначенням Галини Оліяр, — унікальний геолого-геоморфологічний об’єкт з відслоненнями рифових вапняків і своєрідною раритетною біотою, аналогів якій на сусідніх Товтрах немає, що підтверджують численні наукові дослідження. Мені ж до цього так і хочеться додати: і краса, яку знову бережуть.
