…Пізнього вечора міською вулицею з вітерцем мчав велосипедист. А за якусь мить він з розгону в’їхав в іномарку, припарковану біля тротуару. Почувся дзенькіт та емоційний вигук щось на кшталт: «Стонадцять чортів!» Розпач молодика можна було зрозуміти, бо це нагадувало майже класичну ситуацію, коли горопашний «Запорожець» ненароком зачепив крутий «Мерседес». Утім, у цьому разі «попав» саме власник іномарки. Адже велосипедист почав сердито бурчати: мовляв, цих автомобілів розвелося стільки, що ні вдень, ні вночі нормальній людині не проїхати. А потім заходився спересердя буцати ногами колеса автівки. Де можна спостерігати такі взаємини між автомобілістами та велосипедистами? Звичайно, в Амстердамі.
До музею — година черги
Тих, хто подорожує залізницею, Амстердам зустрічає величним приміщенням Центрального вокзалу, що трохи нагадує палац і водночас державний музей. Нічого дивного: виявляється, це добротні роботи одного й того самого архітектора. «Ворота міста», споруджені на штучному острові, зайвий раз нагадують туристові, що він прибув до мегаполіса, розташованого нижче рівня моря.
Насамперед місто-музей вражає своєрідним архітектурним стилем: чого тільки варті, приміром, фронтони старих будинків у формі горла пляшки чи інші варіанти епохи Відродження у французькому стилі! Причому чимало будинків мають суто місцеву фішку: металеві підйомні балки, з допомогою яких колись піднімали вантажі на горішні поверхи. А щоб вантаж не гупав по стінах чи вікнах, приміщення завбачливо будували з деяким нахилом уперед.
Навіть просто блукати кварталами на берегах каналів — величезне задоволення, бо чи не на кожному перехресті очікує щось цікаве, самобутнє і притаманне тільки цьому місту. Але й не відвідати його музеї було б просто недоречно.
Які асоціації викликає словосполучення «довжелезна черга»? В мене досі були два усталених уявлення: «як до Мавзолею» та «як за харчами наприкінці 80-х». Відтепер у цих визначень з’явився серйозний конкурент, адже щоб нарешті потрапити до Райксмузеуму, довелося вистояти в черзі більш як годину! Бо охочих побачити експозицію музею ніколи не бракує, оскільки виставлені тут твори дають змогу ближче ознайомитися з різноманіттям голландського мистецтва. Неважко здогадатися, що всім аншлагам аншлаг — у «Галереї слави», де виставлені роботи Рембрандта, Вермера, Стіна, Хальса, і в залі з назвою «Нічний дозор». До речі, це словосполучення «приклеїли» до прославленої роботи Рембрандта вже після його смерті, а перша назва картини — «Група міських стражників під командуванням капітана Франца Баннінга Кока і лейтенанта Віллема Ван Раутенбурха».
Ми провели в Райксмузеумі майже півдня і почали шукати вихід, коли збагнули, що за раз ознайомитися з експонатами на всіх чотирьох поверхах не вдасться. А тим часом дуже кортіло відвідати і музей Ван Гога, і музей Рембрандта, розташований у будинку, де колись жив і працював художник. Що ж, доведеться повертатися.
Велосипедист завжди правий
Аби краще пізнати неповторну ауру Амстердама, краще прошкувати вулицями пішки. Хоч тут існує ще один — найпопулярніший спосіб пересування: велосипед. Про неабияке поширення цього екологічного виду транспорту свідчить те, що тут можна іноді побачити… велосипедний затор. Адже місцеві жителі швидко їздять вулицями не тільки поодинці, а й гуртом, тому біля світлофорів періодично скупчується чимало веломашин. Ними керують і панянки у спідницях та черевиках на високих підборах, і молодики в елегантних костюмах із краватками, і бабусі в шортах.
Самі велосипеди — то окрема розлога тема, бо вони тут, здається, є всіх моделей, які існують у світі, а деякі виготовлені на спецзамовлення: довелося зустріти унікальний екземпляр, майстерно зроблений з дерева. Утім, більшість — досить скромні й практичні: на вулицях їх часто крадуть. Тому що він гарніший, то більший ризик.
А щодо самого способу пересування, то йому пасує визначення «Велосипедист завжди правий». Аборигени гасають спеціально відведеними доріжками дуже швидко, і горе пішоходові, який зазівався і втелющився на чужу територію. Не дуже шанують власники двоколісних друзів також автомобілістів, які вже змирилися з тим, що велосипед тут — транспорт №1.
Дуже популярні тут і прогулянки та екскурсії міськими каналами, без гірлянди яких важко уявити це місто. Причому шкіпери нерідко намагаються вразити туристів не тільки довколишніми краєвидами, а й своїм хвацьким умінням розвернути судно буквально на місці. А у вихідні канали трохи нагадують святкову вулицю. Щоб відзначити якусь подію чи просто випити й потеревенити, чимала компанія орендує тихохідне суденце, де відповідно накривають стіл. Коли назустріч рухається схожий плавучий шинок, одразу виникає закономірне бажання «зсунути столи»: човни стають бортами поряд, і присутні тепер вже веселяться гуртом.
Патріархальна краса глибинки
Амстердам вартий того, щоб провести в ньому значно більше часу, проте важко подолати спокусу подивитися зблизька ще й на нідерландську глибинку. Від перебування в кількох невеликих містечках та селах назбиралося вражень хоч греблю гати. Країна тюльпанів, вітряків та ситих чорно-білих корів на луках постала в усій своїй патріархальній красі. Їй-бо, попри навіть періодичне мелодійне бемкання годинників на вежах, складалося враження, що тут просто зупинився час. Тутешній люд живе розміреним життям і з приязною усмішкою зустрічає туристів. А ще господарі зробили все, щоб ноги самі вели туристів на невеличкі подвір’я, де клумби, різноманітні декоративні вироби тощо.
Власникам помешкань креативності не позичати, і вони, немов змагаючись із сусідами, намагаються якомога краще прикрасити двір і будинок. Тут катма височенних парканів, навіть вікна господарі не завішують, щоб кожен охочий міг побачити ще й внутрішнє оформлення кімнат. До речі, це не тільки сільський звичай: в Амстердамі також через вікна на першому поверсі можна вільно спостерігати за життям людей, які пропагують свою відкритість.
Як і в наших селах, тут прийнято вітатися з усіма зустрічними, а також пропонувати допомогу. Після короткого привітання один з молодиків запитав, звідки ми приїхали. «Україна? — замислився на мить. — Дуже далеко». А щоб хоч якось стати у пригоді, запропонував нас сфотографувати на тлі каналу, де стояли стіною щогли яхт. А після почутого у відповідь: «Дякую» кілька разів, ніби смакуючи, повторював це нове для себе слово.
…У Донецьку на другому місці були розпитування про відвідини кварталу «червоних ліхтарів». Які враження від цього майже обов’язкового ритуалу? По-перше, на найвужчих вуличках мені ледь не відтоптали ноги зіваки, бо вони, зрозуміло, дивляться не на дорогу, а на вітрини секс-шопів, «еротичних театрів» чи напівоголених дівок, які позують за вікнами. По-друге, зайвий раз переконався, що наші українські жінки найвродливіші. А по-третє, а що я ще мав казати, якщо знайомився з цим популярним серед туристів місцем у супроводі надійного «тілоохоронця» — дружини?
Павло КУЩ, «Урядовий кур’єр» (фото автора)
Ми в Google+