ПАМ’ЯТЬ
Сьогодні — 95 років бою під Крутами
Цим подіям за п’ять літ уже виповниться століття. Але вони живі в нашій пам’яті і продовжують турбувати розум і душу: в бою під с. Крути, що на Чернігівщині, за Українську Народну Республіку поклали життя молоді її сини, майже діти. Вони показали чудеса героїзму, успішно протистоявши переважаючим силам професійної ворожої армії. Тож чи можна назвати відступ українських військ поразкою? Про це йшлося на вечорі пам’яті героям Крут, який відбувся в Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського.
У бій пішли молоді
Нині часто виникають запитання: чому стався бій, у якому основною ударною військовою силою стали курсанти військового училища імені Богдана Хмельницького і сотня студентів? Де були сотні тисяч військових, які воювали на фронті і мали добре озброєння? Свої міркування з цього приводу, підкріплені історичними фактами, висловив представник і науковий працівник Українського інституту національної пам’яті Сергій Бутко. За його словами, керівництво Центральної Ради на той час ще не усвідомило, що творити державу — це передусім формувати жорстку вертикаль влади і, безперечно, армію. У Росії, де встановилася влада більшовиків, збройні сили були сформовані. І коли сусідня держава офіційно після ультиматуму оголосила війну Українській Народній Республіці, виявилося, що української армії немає. У Києві перебувало менш як 30—40 тисяч чоловік. Причому створені з власної ініціативи: Галицько-Волинський курінь під командуванням Євгена Коновальця, гайдамацький кіш Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою (він почав розуміти нарешті цінність армії і пішов з посади генерального секретаря з військових питань)… І в цей час північ України — Чернігівщину — прикривати від наступу сусідньої держави практично було нікому.
У грудні посилають туди курсантів військового училища імені Богдана Хмельницького — 450—500 осіб. Очолив їх у районі Бахмача Оверкій Гончаренко, уродженець Чернігівщини з Талалаївського району. Спочатку він хотів зупинити наступ радянських військ під командуванням Михайла Муравйова в Бахмачі. А потім зрозумів, що не вийде, і почав відступ до Крут. З Києва чекати допомогу було годі: там саме в цей час розпочалося повстання на заводі «Арсенал», і нечисленні війська були повністю зайняті тим, аби відбити наступ повстанців і зберегти українську владу. Лише сформована з власної ініціативи сотня добровільного студентського куреня Січових стрільців (116—130 осіб) на чолі з сотником Омельченком зустрілася з гончаренківцями в Крутах.
Їх було не більше сотні. Але вони вистояли. Фото УНІАН
Їх не здолали
Чи був бій під Крутами програшем? «Я звертаюся до таких фактів: співвідношення сил. З українського боку ліворуч у напрямку на Бахмач стояла сотня студентів, причому там були й учні гімназії імені Кирило-Мефодіївського товариства (останніх, наймолодших поставили одну чоту — 27 чоловік у тилу) та сотня курсантів, — розмірковує Сергій Бутко. — Праворуч від залізничного полотна — дві сотні курсантів. Одна сотня була в резерві, пізніше задіяна в бою. Ми не знаємо точно, скільки було добровольців із Ніжина (за різними підрахунками 20—80 чоловік), до нас дійшло тільки одне прізвище офіцера Йосипа Твардовського і його брата Василя, які брали участь у цьому бою. Іншими словами, 600—700 чоловік — це все українське військо. Та ще 20 офіцерів, 16 кулеметів і одна гармата. На радянському боці під командуванням Муравйова було шість тисяч військ, бронепоїзд, кілька артилерійських батарей, велика кількість кулеметів».
Сили нерівні. Але бій, який почався вранці о 9-й годині, закінчився лише в сутінках, коли Гончаренко дав команду відступати. І практично необстріляна молодь трималася! Уже в темряві вони відступили, розібрали залізничну колію, забрали вбитих і поранених, сіли на поїзд і поїхали в напрямку на Київ.
Лише одна чота не встигла за іншими, бо переплутала напрям і зайшла на станцію, де вже були радянські війська. Вони захопили цих 27 хлоп’ят і розстріляли, будучи розлюченими через великі втрати (понад півтори тисячі вбитих і поранених, тоді як в українців — до трьох сотень чоловік). Це був злочин — розстріл військовополонених. Але померли ці юнаки як герої, виконавши свій обов’язок перед Україною.
Українці витримали лобовий удар противника й затримали його, на скільки було потрібно. Ще дві доби ворог не міг зійти з місця, відновлюючи колію. Як після цього можна говорити, що наші війська під командуванням Оверкія Гончаренка цей бій програли? Професійні військові історики наголошують: вони виконали поставлене завдання і їх не розгромили, отже то не була поразка. А назавтра вцілілі крутянці вже воювали з більшовицьким заколотом на вулицях Києва. Тому обривати літопис їхнього подвигу на 29 січня — неправильно.
«Якщо не я — то хто?»
Завдяки бою під Крутами була врятована Українська Народна Республіка. Хоробрі юнаки стали прикладом патріотизму для всіх наступних поколінь. Саме тому кожного року 29 січня, незважаючи на тріскучі морози і для багатьох неблизьку відстань, до меморіального комплексу «Пам’яті героям Крут» у Борзнянському районі приїздить молодь з усіх куточків країни. Сьогодні також тут полум’яніють квіти і звучать урочисті слова мітингу-реквієму, рвуться у небо пісні. Найцінніше те, що кожен, хто сьогодні торкається душею тих далеких героїчних подій, усвідомлює: допоки ми всі виконуватимемо свій громадянський обов’язок, керуючись гаслом «Якщо не я — то хто?», доти Україна буде непереможною.
ТИМ ЧАСОМ
Героїв вшанували у камерах КДБ
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
ДАТА. 95-ту річницю бою під Крутами молоді тернопільці вирішили вшанувати в камерах колишнього слідчого ізолятора КДБ. У цій будівлі, що певний час була місцем ув’язнення борців за волю України, нині діє історико-меморіальний музей політв’язнів і репресованих. На одній із стін — картина, яка реконструює нерівний бій з більшовицькими військами, який 29 січня 1918 року прийняла українська патріотична юнь.
Представники Спілки української молоді та інших молодіжних організацій Тернополя, вшановуючи пам’ять героїв Крут, акцію «Доба» організовують уже увосьме. Юнаки та дівчата з власної волі в суботу та неділю впродовж 24 годин перебували в колишньому місці ув’язнення. З речей можна було взяти із собою лише спальник, килимок, молитовник і свічку. Не мали права користувалися жодними засобами зв’язку чи ноутбуками. Ще програма заходів передбачала бесіди на патріотичні теми, зустрічі з гостями, зокрема політв’язнями й учасниками національно-визвольних змагань, прогулянку в колишньому тюремному дворику та час мовчання.