Бойові дії на Донбасі почалися з того, що 12 квітня 2014 року російські загони, якими керували офіцери спецслужб РФ, захопили українські міста Слов’янськ, Краматорськ і Дружківку. Захопленою у тамтешніх відділках МВС зброєю вони озброїли місцевих колабораціоністів і прийняли їх до лав своїх підрозділів. Опору місцевих силових структур України не було, а іноді була відкрита співпраця з ворогом. Тож невеликі штурмові загони російських диверсантів у наступні дні взяли під контроль Горлівку та інші міста Донеччини і Луганщини. У відповідь на це 13 квітня 2014 року виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов оголосив про початок антитерористичної операції.
Так розпочалася російсько-українська війна, яку в Україні називають неоголошеною, гібридною, в РФ — громадянською, а міжнародні експерти — воєнним конфліктом. 2018 року АТО стало операцією Об’єднаних сил (ООС), яка триває. За даними управління верховного комісара ООН з прав людини, з 14 квітня 2014 року по 31 березня 2020-го жертвами російсько-української війни стали 41—44 тисячі осіб. Точну цифру загиблих і поранених встановити важко, але деякі джерела повідомляють, що за шість років конфлікту з нашого боку загинуло 13—13,2 тисячі осіб, з них близько 4,1 тисячі — військовослужбовців, а членів озброєних груп — 5650 людей.
Управління верховного комісара ООН зафіксувало 3055 загиблих цивільних, з яких 1814 чоловіків, 1057 жінок, 98 хлопців, 49 дівчат і 37 дорослих, стать яких не можна встановити. Найбільше цивільних — 2084 — загинуло 2014-го.
Наступного року, за даними ООН, жертвами війни стали 954 людини, 2016-го — 112, 2017-го — 117, 2018-го — 55, 2019-го — 27 осіб. За три місяці 2020 року (така інформація доступна в інтернеті) війна забрала життя чотирьох цивільних. Люди гинули від масованих обстрілів із забороненої зброї, а також від стрілецької зброї чи підривалися на протипіхотних і протитанкових мінах, розтяжках або внаслідок детонації вибухонебезпечних залишків війни. За шість років на мінах та інших вибухових пристроях підірвалися 329 цивільних.
Серед жертв війни на сході України від 29 до 31 тисячі поранених, серед яких 9,5—10,5 тисячі — українські військовослужбовці, 7—9 тисяч — цивільні і 12,5—13,5 тисячі — члени озброєних груп.
Розповісти про всіх хоробрих синів і дочок України, які не лише вистояли на Донбасі, протидіючи армії РФ, а й не пустили «рускій мір» на інші території нашої держави, не можемо. Але про деяких з них із 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого та інших підрозділів ЗСУ хотілося б розказати. Цим ми завдячуємо нашим військовим колегам — журналістам ООС.
Війна зі смертю за життя
А в неї сьогодні не лише невеличка річниця, а й велике свято: медик роти Ірина Кінаш могла б забрати свій обхідний лист і йти додому. Але вкотре за п’ять років вона підписала контракт і замість веселого святкування своєї демобілізації в нічному клубі всю ніч розганяла мишей, які поналазили в її бліндаж.
— Труїти їх не хочу, бо потім не знайдеш, де здохло, — каже дівчина. — І лишати їх просто так теж не можна, бо в мене ліки.
Уся наша розмова відбувалася в невеличкому бліндажі, який Ірина переобладнала під медичний пункт. Вона хвилювалася і, попри великий бойовий досвід, намагалася сховати руки, бо, як кожна панянка, хотіла бути красивою. А як бути гарною тут, де до найближчого салону краси — пів сотні кілометрів, а до ворога — лише 200 метрів, непросто.
Та в підрозділі її шанують не за вроду. Хлопці добре знають, що в разі поранення Ірина їх неодмінно врятує. Вона ж добре пам’ятає всіх, кого доводилося витягати на собі з-під обстрілів. Ірині знайоме відчуття, коли повертаєшся на передову і переш власний однострій від крові побратима, з яким іще вчора пили каву чи теревенили про життя.
— Було таке, що поранені хлопці піднімали голову і питали «Іринко, то ти?» — пригадує медик. — А коли впізнавали мене, то лягали і казали: «Добре. Отже, буду жити».
Ірина до найменших дрібниць може розповісти про свій перший бій, що відбувся 2015 року. Наші війська тоді щойно відбили у ворога населений пункт, який знають на Луганщині як Хутір Вільний. Тоді там не було нічого: ні укриттів, ні окопів, ні шляхів сполучень чи будь-якої інфраструктури. І саме в той час медик отримала сигнал, що в передовому підрозділі поранений.
— Це було кульове не наскрізне поранення в ліву ногу, — розповідає Ірина. — Куля застрягла в нозі. Я розуміла, що це означає, бо проти нашого підрозділу воювали три снайперські групи. Ворожі вбивці чекали на того, хто прийде рятувати пораненого бійця, тобто на медика. Бо російський снайпер отримував особливу насолоду, вбиваючи українського бойового медика.
Ірина знала, що смертельно ризикує, однак не піти до побратима, який лежав і стікав кров’ю, вона не могла. І це вже була її війна — війна зі смертю за життя нашого бійця. І вона пішла. Від кулі снайпера її врятувало диво.
— Пам’ятаю, як нахилилась і в ту мить над моєю головою пролетіла снайперська куля, — каже Ірина.
Звичайно, після цього наш підрозділ зробив усе, щоб медик і поранений боєць змогли безпечно покинути поле бою. А зброю, що ледь не вбила нашу героїню, разом з останками російського вбивці передали відповідним органам для документації факту агресії РФ проти України.
За кілька днів було ще одне схоже поранення. І вона знову пішла, щоб опинитись віч-на-віч зі смертю.
Удома на Ірину чекає півторарічна донечка. Маленька красуня майже не знає материнських обіймів, бо їх у неї забрали амбіції кремлівських правителів. Тому матуся на фронті робить усе, щоб її маленька королева зростала у вільній і незалежній державі. І настане час нашої перемоги, коли Ірина вже не розлучатиметься з донечкою.
Брати по крові та зброї
Між Віктором та Василем Чайками — 16 років різниці. Тому рідні брати навіть уявити не могли, що захищатимуть Україну пліч-о-пліч ще й у лавах 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого.
Віктор, найстарший із чотирьох дітей у сім’ї (у хлопців ще дві сестри), пішов на фронт на початку війни. У складі одного з добровольчих батальйонів визволяв Попасну, Лисичанськ, інші міста Луганщини, які через більш ніж шість років захищає зі зброєю в руках.
— Спогади з того часу, напевно, не потьмяніють у пам’яті ніколи, — розповідає Віктор Чайка. — Перші перемоги, перші загиблі товариші, сили, витрачені на те, щоб прийняти жорстоку фронтову дійсність. Та найбільше, напевно, запам’ятався страх, коли з дому подзвонили і сказали, що Василь, на той час іще учень старших класів, утік з дому на фронт. До мене! Батьки тоді мало не збожеволіли від хвилювання. У мене і в кадрового військового чоловіка однієї із сестер Олександра, який теж служить в одному з підрозділів нашої князівської 14-ї омбр та живе в Залужжі, додалося сивини. Бо ми добре розуміли, чим ризикує малий.
Василь Чайка таки дістався на фронт кривавого літа 2014-го. Але після розмови Віктора з командиром підрозділу, в якому молодший брат уже встиг стати у стрій, спільними зусиллями вдалося вмовити вояку-школяра повернутися додому, закінчити навчання, а вже після того йти воювати.
Нині Василеві 22 роки, чотири з яких він захищає Україну на передньому краї у складі 14-ї омбр імені князя Романа Великого. І він, і Віктор, що після перерви цієї весни повернувся на військову службу, мають звання сержантів. Як командири молодшої ланки брати — опора та помічники командирів своїх підрозділів. Чимало з військовослужбовців, якими командує менший Василь, за віком годяться йому в батьки.
— Авторитет в особового складу — це не лише відповідні військові навички, бойовий досвід. Передусім це щире ставлення до кожного, хто воює пліч-о-пліч із тобою, — робить висновок Василь. — Для своїх бійців я, певна річ, командир. Та передовсім я для них бойовий побратим і друг.
Віктора та Василя Чайок, звісно, ми побачили разом в одному з окопів. Брати про щось тихо перемовлялися й усміхалися. Морозяний вітер ковтав уривки фраз і підганяв чоловіків у бліндаж — у них сьогодні ще дуже багато справ. Та передусім треба подзвонити додому, бо рідні за них, як завжди, хвилюються.
Святині не горять
Інтер’єр каплички, створеної руками військовослужбовців в одному з підрозділів 14-ї князівської бригади, особливий: вишитий рушник, ікона з бурштину. Їх урятували військовослужбовці зі зруйнованих осель місцевих жителів, в які влучили ворожі міни.
Підполковник Петро Горкуша розповів, що наші бійці допомогли жителям одного з населених пунктів, які залишись без даху над головами, зібрати вцілілий скарб і покинули місце, що було домівкою.
— А вишитий рушник осиротіло залишився на згарищі, — каже Петро. — Таке було відчуття, наче він благав про порятунок. Але тільки виправши його кілька разів, ми зрозуміли, наскільки це старовинна й унікальна річ.
Історія ікони, яка нині слугує окрасою каплиці, схожа: у будинку, в який влучив снаряд 152 мм, вцілила лише одна стіна, на якій висіла ікона. Під час пожежі бурштин на ній частково поплавився, але святого лику вогонь не зачепив.
Підсвічник бійці підрозділу зробили з гільзи. Наші князівські воїни такі, що здатні перетворити на корисну річ для військового Божого храму навіть те, що несе смерть.
І рушник, й ікону вояки з Волині готові повернути господарям, якщо ті по них повернуться. А солдати моляться біля них про мир, який настане тільки після перемоги, яку ми неодмінно здобудемо.
Ротний
Широкоплечий, дужий, із відкритою усмішкою та міцним рукостисканням — від цієї людини просто віє силою і добром. Навіть не віриться, що командує він ротою на одній з найскладніших ділянок Світлодарської дуги.
У підпорядкуванні торішнього випускника Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного старшого лейтенанта Дмитра Яремківа — люди всіх вікових категорій, кожен з яких має бойовий та професійний досвід. Проте командир зумів вибудувати стосунки в колективі так, що кожен з бійців гармонійно влився у міцний кулак нашої оборони.
Коли постало питання про вибір професії, Дмитро довго не вагався, адже він завжди брав приклад з батька — офіцера Збройних сил України. І тому військовий виш став гідним початком службової кар’єри.
— Навчатися було цікаво, — пригадує Дмитро. — В академії навчання молодих командирів відбувається на дуже високому рівні, особливо бойової майстерності.
Ці знання молодому офіцерові доводилося застосовувати вже з перших днів служби, адже в зоні його відповідальності була чимала ділянка фронту.
Чи було важко старшому лейтенантові починати службу на війні? Питання риторичне. Але сам Дмитро його давно осмислив.
— На війні я старався бути таким самим сумлінним офіцером, як і батько, — каже Дмитро. — Тут немає ані часу, ні місця для фальші у стосунках і службі.
Усі підлеглі старшого лейтенанта Яремківа впевнені, що рішення командира правильні, адже дії Дмитра випробувані російськими обстрілами та загартовані бойовим досвідом.
Бойовим запалом, помноженим на досвід, гартує молодих!
Віталій Галамай служить головним старшиною в одному з підрозділів князівської 14-ї бригади. В українському війську він носить форму майже 30 років. Свого часу Віталій встиг послужити у складі українських миротворчих місій разом з іноземним військовим контингентом у Боснії і Герцеговині, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Конго та Іраку. Саме в цій, каже, вперше зрозумів на власному досвіді, що таке війна.
Тоді навіть уявити не міг, що через кілька років доведеться воювати вже на власній, українській землі. І на фронт Віталій Галамай вирушив навесні 2014-го у складі тоді ще 51-ї окремої механізованої бригади, на базі якої згодом було сформовано 14-ту окрему механізовану бригаду. У пам’яті залишилися важкі спогади про Вугледар, Волноваху, Степне, Оленівку. Ніколи не забуде і Савур-могилу, куди кривавого липня 2014-го вирушив у складі БТГр «Колос», сформованої з військовослужбовців-добровольців 51-ї омбр.
28 липня, коли наші сили зробили першу спробу штурму стратегічної висоти, яку називали пізніше шайтан-горою, під час ворожого артилерійського обстрілу Віталій, на той час командир БМП, зазнав важкого осколкового поранення обличчя. Щоб повністю відновитися, пішло два роки.
З початку 2020-го Віталій обіймає посаду головного старшини одного з механізованих підрозділів 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Каже, в підрозділі є взаємоповага, взаєморозуміння, спільне бачення того, як він має розвиватися й куди рухатися. Величезна заслуга в цьому, переконаний Галамай, сержантів.
«В армії США, — каже Віталій, — саме сержант командує підрозділом, стежить за дисципліною та навчає солдатів. Офіцери не відволікаються на це, займаючись плануванням та організацією бойових дій. Я переконався в цьому, служачи з американцями у миротворчих місіях. Пригадую, в Іраку була дівчина-сержант, яка виводила на марш дві колони, здійснюючи взаємодію з військовою авіацією. Напевно, саме тоді найповніше усвідомив відмінність між сержантом в арміях країн НАТО та в українському довоєнному війську».
На щастя, констатує головний старшина, до служби за стандартами НАТО нині готується і наше військо. І з огляду на відповідальність, яка покладається на сержантів згідно з натовськими стандартами, кожен з них вдосконалює бойові навички, навички володіння зброєю й технікою, навіть ази психології. Щоб знайти спільну мову із солдатом, передати особовому складу необхідні знання та вміння, згуртувати у своєму підрозділі єдиний боєздатний колектив.
— Навченість особового складу, його готовність до виконання завдань за призначенням, бойовий запал — основа будь-якого боєздатного військового організму та боєздатної армії. У нашому війську все це вже є. Тож слід не зупинятися на досягнутому, а йти вперед, до перемоги. Усе в нас буде Україна!
Однією лівою перемагав росіян!
Важко відірвати погляд від дужих рук триразового чемпіона Радянського Союзу і багаторазового чемпіона України з армреслінгу Ігоря Тюмєнєва. Йому 56 років, але він одягнув військовий однострій і став на захист рідної держави.
— Не приховую, що у військкоматі на мене дивились із подивом, мовляв, навіщо це тобі потрібно, — пригадує Ігор Сергійович. — Та я пояснив хлопцям, що десяток років тому я захищав честь України на спортивних аренах, а тепер настав мій час боронити державу на війні.
До речі, рука нашого українського велетня в часи його інтенсивних тренувань була трішки менша за славнозвісний біцепс Арнольда Шварценеггера. І коли Ігор Тюмєнєв виборював спортивні звання, то перемагав наших «братів росіян» і правою, і лівою руками.
Тепер в Ігоря Сергійовича мрія — відродити армреслінг у Збройних силах України. Початок цьому вже покладено: його федерація свого часу проводила турніри в одній із бригад десантно-штурмових військ, дислокованій у Львові.
А ще виявилося, що видатний спортсмен — неперевершений кухар: із тих продуктів, які видають хлопцям на лінії фронту (наш герой перебуває неподалік населеного пункту Кримське), він готує ресторанні чанахи, чахохбілі, «ля паста», різноманітні соуси та багато інших смаколиків.
— Можливо, з віком мої руки стали трішки слабші, а зір не таким гострим, — каже Ігор Тюмєнєв. — Проте я все одно робитиму так, щоб мої побратими гнали всю нечисть туди, звідки вона до нас приповзла. А за потреби подужаю нагадати кожному російському окупантові, якою важкою може бути рука українця.
Добро робить світ кращим
У Романа з Івано-Франківщини вища юридична освіта, особливий світогляд та історія. Вона повторює історії більшості захисників України: «пішов захищати рідну землю тому, що не міг інакше». А ще у підрозділі князівської 14-ї омбр, в якому служить Роман, його пов’язують з появою тут чотирилапої улюблениці хлопців такси Зяби (лагідно-пестливе від Жаба), а тепер уже і маленьких зябенят.
— Знайшли ми її ще на полігоні, — усміхаючись, каже Роман, — просто в полі під час заняття. Була худа, зі скаліченою лапою і дуже налякана, з чого ми зробили висновок, що собаку били. Разом із хлопцями забрали до себе, відгодували, їй навіть молоко купували, потроху відігріли добрим словом і ласкою. І якось так сталося, що Зяба без нас нікуди, та й ми до неї звикли. Тож коли настав час вирушати з полігона в зону ООС, навіть думки не було її залишити. Тож забрали із собою. А вже тут виявили, що в нас у підрозділі скоро поповнення. Незабаром з’явилися зябенята.
Цуценята, як і їхня мама, надзвичайно прудкі, пронирливі, з розумними оченятами. Вони такі крихітні, як іграшкові, — достойна компанія місцевим кошенятам, яких на РОПі не відразу й порахуєш. Доки ми пересуваємося окопами, спілкуємося з бійцями чи просто п’ємо чай, уся ця хвостато-вусата зграя гарцює між людьми, випрошуючи смачненького і вкотре даючи зрозуміти, що добро, може, й не врятує світу, бо має бути з кулаками, але кращим зробити його таки зможе. І для цього не треба подвигів — треба просто бути людиною.
Підготував Олександр КРЮЧКОВ,
«Урядовий кур’єр»,
фото надав пресцентр ООС