Мультиплікатор
Давид Черкаський

Мабуть, немає такої  дорослої людини, яка б не переглянула в дитинстві мультфільми Черкаського «Острів Скарбів» чи «Пригоди капітана Врунгеля». Перед зустріччю з Давидом Яновичем пригадую найкоротший анекдот від нього: «Бац… і 80 років!» І девіз: «Жити — це не вчора і не завтра, а зараз, цієї миті».

Перед розмовою з ним я поділився намірами редакції підкріпити інтерв’ю ексклюзивними фото його 81-річної історії, але не врахував, яке лихоліття випало на часи змужніння знаного мультиплікатора та епікурейця.  

—  Давиде Яновичу, з якого часу зберігаються ваші фото в сімейному альбомі?

— Інститутських є трохи, а далі йдуть фотографії часів роботи на кіностудії «Укранімафільм». Там я працював з 1959-го. Я жив роботою. Вона була дуже веселою, жодних проблем. У середині дня грали у футбол. З радістю ходив на роботу, з радістю повертався, щоб скоріше заснути, і знову — до праці. Просто переплетений джгут радості. Вважаю, що життя вдалося.

—  Життя вдалося, бо робота додавала радості не тільки вам, а й людям.

— Я цього не знав. У нас не було анімаційного прокату. Спочатку мультфільми показували перед сеансами художніх фільмів, а потім перестали. Мене популярним зробило телебачення.

А почалося з того, що нашій студії замовили перший в СРСР багатосерійний мультиплікаційний фільм «Пригоди капітана Врунгеля». Тоді показували мультфільми, а не тих, хто їх робить. А коли почав по телебаченню розповідати анекдоти, став упізнаваним. Але слава мене не хвилювала. 

—  А що вас хвилювало? Жінки? Я чув, що ви «ходок»…

— Якщо це так називати. І нині продовжую ходити в різні боки. Я пізно одружився. У мене молодий син — 33 роки. А мені вже 81. І жодних видимих проблем. Особливих благ у мене нема. Ані дачі, ані машини… Живу на пенсію, на академічну стипендію і створюю деякі роботи. На мою випивку вистачає, на таксі теж.

Коли мені стукнуло 50, був великий бенкет на студії. Говорили тости про мене, в яких я себе не впізнавав. І коли піднявся новий промовець із келихом, і я почув про себе в минулому часі «він був», зрозумів: вони говорять не про мене, і святкування пішло веселіше. Мене досі хвилюють жінки, застілля, хороша компанія, хороша робота, оточення, друзі  — все, що називаємо життям. Я життєлюб, раблезіанець. І жодного утримання. Навпаки: в хорошій компанії мені байдуже, наскільки дорогу горілку п’ю, але важливо, як я вдягнений, чи елегантний. Для цього не треба дуже багато коштів. Одяг джинси, і якщо вмієш їх носити — ти вже король. А якщо на тобі все висить, то погано.

—  У свої поважні роки ви вже вивели формулу щастя?

— Насамперед робота. Це 80% щастя. Емір Кустуріца якось сказав, що він працює для свого задоволення, і це велике щастя, що його робота приносить радість іншим. А якщо роботи не любиш — то каторга. Після вишу я три роки працював у проектно-конструкторському бюро. Без задоволення.

Зрозумів, що таке справжнє щастя, коли перейшов на кіностудію. Повертався з роботи о дванадцятій ночі й уранці біг на роботу. Мені подобалося іти в легкий літній дощик, щоб по голові стукало, тоді мій мозок краще працює.

Я міг на три дні зникати з дому. Не кожна дружина це витримає, але вона такий самий художник-мультиплікатор, режисер, як і я. У подружньому житті головне — вміти разом старіти. І не сваритися.

А вчити щасливо жити не візьмусь. Я тисячу разів наступав на одні й ті самі граблі, помилявся в людях. Мій водій, з яким я подружився, взяв у борг гроші і наступного дня зник. Нещодавно знов був схожий випадок.

—  Як знаходите порозуміння із сином, з новим поколінням глядачів?

— Я не стіна і не шафа, а нормальна жива людина. Є люди, які цінують себе більше, ніж  насправді вони є. Я знаходжу порозуміння з будь-якою розумною людиною. Від нерозумних тримаюсь якнайдалі.

Мій син увесь в собі — потайний. Він освічений, начитаний. Я не був, як кажуть, татусем-моралізатором, і не вчив сина, як жити. Я підсовував йому книжки, які сам читав. Уранці він прокидається, а поруч лежить книжка: «Три мушкетери» Дюма або «Дон Кіхот» Сервантеса, «Гаргантюа і Пантагрюель» Рабле чи Марк Твен, Діккенс, Чехов. Бо особистий приклад. Самі розумієте.

—  А якою дитиною були ви?

— Жив у Києві до 9 років. Одна дитина в сім’ї. Батьки подарували мені оптимізм у сприйнятті життя. Коли тато воював на фронті, ми були в евакуації в Чкалові — Оренбурзі та Куйбишеві — Самарі. Було несолодко. Я голодував, у кімнаті було розбите скло, яке вкрилося льодом. А я малював те, про що читав, і не жив війною.

Пам’ятаю старий фільм 1939 року «Три мушкетери». Я ходив на нього цілий рік замість школи. Мати нічого не знала, навіть того, що я залишився у класі на другий рік. Де брав гроші?

У 9 клас пішов уже у Чернівцях, де жила моя тьотя. 

—  Дитина створює власний світ і тікає туди. Цей вимріяний світ створює її як особистість?

— Той світ більш ніж реальний. Моє мистецтво — теж вигаданий світ. Я жив у бібліотеках, ходив до них через усе місто. Там було тепло і пахло книжками — це така насолода. Філософії не читав, у мене не так влаштований мозок. Мене розвивало інше: слово, як побудована фраза.

—  Навряд чи ви змалечку мріяли стати мультиплікатором?

— Саме змалечку. Пам’ятаю, до війни навпроти теперішнього кінотеатру «Київ», у пасажі був кінотеатр на 30 місць, де показували мультфільми. Мені було 3—4 роки, коли тато повів мене в кіно. Я був вражений. Ось тоді й народилася мрія створювати мультфільми. У ВДІК мене не прийняли, бо не мав художньої освіти, хоч малював. Тоді вступив у КІБІ на факультет будівельних виробів і деталей. У нас зібралася цікава група,  ми дружимо досі. Щоправда, залишилося нас небагато…

Я відкритий новим людям, радію їм, хоч знаю, що таке зрада, яка йде від байдужих людей. Бруно Ясенський застерігав  боятися не ворогів чи друзів, а саме байдужих.

—  У вас була можливість емігрувати, чому не скористалися нагодою?

— Навіть на гадку не спадало. Мене і в Москву запрошували, але я киянин. Поруч дружина, хороші люди, хороша робота, футбол… Що може бути краще? Я не відчував тиску. На студії я зустрів чудових людей, мені щастило.

—  Яку позицію ви мали щодо дисидентського руху?

— У мене позиція дуже проста: політика — абсолютно не моє. Єдине, що я в ній розумію, що це брудна справа. У них свої радості. Знаю, що, якщо прийдуть до влади дисиденти, то буде те  саме. Спочатку вони романтики, а потім починають їсти одне одного, що було під час помаранчевої революції. Як тільки вони називають себе революцією, стають чинними її закони: ковдра на себе, ненависть… І все  руйнується.  Будь-яка революція — це спочатку романтика, а потім трагедія.

Є одиниці — великі люди, їхні битви я розумію. Свого часу читав, як і всі люди мого кола, заборонені книжки і не розумів, що там забороняти. Наприклад Пастернак: чудова література, нічого антирадянського.

—  Як ви, корінний  киянин і певною мірою професійний будівельник, сприймаєте сучасні перетворення у столиці?

— Ми до війни жили на розі Пушкінської та Прорізної. Наш дім розбомбили. Старий Київ і нині шикарний: це чарівний і милий Печерськ, райони Золотих Воріт та Львівської площі, Оперного театру, вулиці Володимирської.

—  Де вас можна зустріти на променаді?

— Я позбавлений насолоди прогулянок, бо травмував коліно три роки тому, катаючись на лижах у горах Лапландії.

—  Яке місце в столиці викликає несприйняття?

— Нові райони на кшталт Троєщини. Але це  не Київ. Нова Оболонь, де я живу, — це теж не Київ. Але там гарно. Місто повинно рости. Справжній Київ — це Печерськ, Хрещатик. Майдан Незалежності — знак питання. Колись там біля старого фонтанчика знімали фільм «Подвиг розвідника»... Новий Майдан для нас поганий, а для молодих людей… Коли його знову стануть переробляти, вони обурюватимуться.

—  Як підтримуєте форму, до речі, зовсім не раблезіанську?

— Гадаю, це від тата і мами. До того ж, я все життя займався спортом. В інституті як гімнаст входив у 1954—1955 у збірну України серед вишів. Вступив у КІБІ в 1950-му, а гімнастикою став займатися ще в 1948-му в Чернівцях, де закінчував школу. І після  вишу років із 7 самовіддано займався спортом. На кіностудії щодня грали у футбол в обідню перерву. 

—  Над чим нині працюєте?

— Хтось сказав, що до 80 років треба працювати, присвячувати життя якійсь високій меті, а після 80 — бонуси: випивка, сауна, книжки, кіно, театри і жінки. Раніше я бігав за жінками, тепер волочусь…

—  І насамкінець: анекдот від Черкаського…

— Не повірите: анекдоти не дуже люблю і розповідаю погано. Але… В переповненому тролейбусі в годину пік їде спресований натовп. І раптом голос дами: «Молодий чоловіче, що ви робите, посуньтеся». Чоловік — їй: «Шановна, це не те, про що ви подумали. На роботі видали зарплатню, я її згорнув у трубочку і засунув у кишеню». Через кілька хвилин дама знову звертається до нього: «Я розумію, добробут в нашій країні зростає дуже швидко, але не кажіть, що вам за ці хвилини підвищили зарплату».

Георгій-Григорій  ПИЛИПЕНКО 
для «Урядового кур’єра» 

ДОСЬЄ «УК»

Давид  ЧЕРКАСЬКИЙ. Народився  23 серпня 1932 року. Закінчив Київський інженерно-будівельний інститут. Український режисер-мультиплікатор, заслужений діяч мистецтв України, народний артист України,  член-кореспондент Академії мистецтв України.