У перші дні омріяної весни за вікном затишного заміського будинку морози поволі відступають, залишаючись у деяких серцях. Навряд чи ці кам’яні скельця взагалі можна хоч чимось розтопити. Тож без жалю залишаю їх у зимі спогадів, що от-от розтануть як сніг на весняному сонечку — світилі любові, дружби, людяності, затишку душі. На підвіконні пробуджуються барвисті першоцвіти, милуючи око тендітною й водночас всеперемагаючою красою. У цьому ніжному стремлінні і є життя, віра, надія, майбуття.
Вочевидь, тому й весна — завжди світлий символ надії, втілення мрій і сподівань. І щоб не проґавити жодної прекрасної миті, загортаюсь у м’яку ніжність теплої ковдри, зручно влаштовуюсь на підвіконні й смакую запашну каву. Улюблений тембр Вакарчука підспівує очищеній свідомості: «я кілометри пройшов, поки дорогу знайшов…» І мимоволі дякуєш долі за те, що спрямовує в потрібне русло, за справжніх друзів, яких вона дарує на життєвому шляху. Безперечно, ще й за те, що влаштовує ситуації, які вмить зривають маски з багатьох людей. На жаль, їхня обмеженість навіть не дає їм змоги збагнути, що всі нещирі вчинки, слова повертаються сторицею. «Слова, слова — немов вуаль…»
Воістину, життя переконує: недарма людей порівнюють із книжками, загалом з будь-якими творами. Часто дивуєшся, наскільки декому далеко до почесного звання «книга». Одні люди — як строкаті листівки: ніби й гарні, виблискуючи барвами, припрошують: прочитай. Береш, вовтузиш у руках з одного боку, з іншого. Шукаєш. Знову вовтузиш, знову шукаєш. І згодом усвідомлюєш: читати там зовсім нічого. Така собі одноденка-порожнинка. Лише шкодуєш часу, марно витраченого на ту примару. Інші «бойові листки» самі лізуть під руку й улесливо шепочуть, примружуючи хитрющі очі: будь ласка, зазирни! Мимоволі пробігаєш очима зо два рядки й жахаєшся від брехні й підступності.
Траплялися навіть не новели, а цілі романи — такі на перший погляд солідні, з цупкою палітуркою. Зачитувалася. Мліла від емоцій. Шукала глибини. Несподівано бачила дно: інтелектуальне, культурне, людське. І збагнула: суть, вага книги-людини не в палітурці — вишуканій обгортці і не в кількості сторінок. Суть — у глибині, мудрості. У цінностях, що зцілюють душу. У непереборному бажанні вкотре вмоститися в улюбленому кріслі й знову зачитатися. Годинами. Роками.
Одначе поміж іншого, на щастя, збагнула: головне — в Колізеї власних сумнівів відшукати, мати силу побачити речі в істинному, не химерному вигляді. І тоді вкотре дякуєш долі, що показує тобі вагу кожної книжки, яка є (ще є) у твоїй життєвій бібліотеці. Тож завдяки весняному прозрінню з усмішкою й легкістю на душі впевнено викидаю на смітник спогадів не варті й погляду листівки-одноденки, якісь розмальовані буклети й решту мотлоху.
Натомість із радістю ставлю оберемок оптимістично-надихаючих тюльпанів у глечик і під запашну кавову мелодію з неймовірним задоволенням вкотре сторінку за сторінкою гортаю улюблені мудрі книжки. Гадаю, багатьом невтямки, наскільки цікаво, затишно, тепло з моїми трьома невичерпними джерелами мудрості, людяності, дружби й гідності.
Залюбки складаю дорогі серцю книжки-реліквії до бабусиного кошика, сплетеного з любові, віри, скарбів-цінностей, закладених ще в безхмарному дитинстві. Дякую, що ви в мене є! Тож із друзями, надією й непереборним оптимізмом вирушаю до нових — упевнена! — світлих звершень. «А за вікном — майже весна, знає слова майже не сказані вона й змінює все моє майбутнє і моє життя».